Вівторок, 12.12.2017, 03:42
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Карколомний стрибок через життя

Документальна біографія призабутого героя часів визвольних змагань генерал-хорунжого Андрія Долуда недавно створена й показана на Львівському телебаченні. Невідомі сторінки боротьби за Львів в 1918 році, таємниці першого Зимового походу армії УНР теренами Центральної України, унікальні матеріали про участь українських козацьких формувань у Другій Світовій війні. Чому ж кіровоградці ще й досі не познайомилися із нашим земляком та з перебігом подій війни 1919-1921 років у нашому краї? А який шикарний сценарій пригодницького «екшену» можна створити на тому матеріалі! Кіровоградським знаним сценаристам і карти в руки. Та й телебачення наше обласне, кажуть, якісно зросло, і державотворчі процеси, запевняють, не тупцюють на місці. Навіч патріотичний виховно-розважальний момент…    

Народився Андрій Долуд 15 жовтня 1893 року в Плетеному Ташлику в сім’ї свідомих українців Данила і Марії. Родинне виховання сприяло тому, що він з ранніх літ і до кінця життя не цурався національної приналежності і вкладеного батьками світосприйняття. У передвоєнний період юнак навчався в Олександрійській учительській семінарії. Навчання там якраз укріплювало його самосвідомість.

Восени 1912 року, згадує наш видатний земляк Панас Феденко, в Олександрії засновано український молодіжний гурток, до якого крім Панаса прийшли Петро Яремченко, син хуторянина із околиць Чигирина (його називали «Запорожець»), Олександр Власенко, козак із Лубенщини, Михайло Різниченко з Крилова, Іван Вороний, Марія Чижевська та інші. Пізніше приєдналися й учні недавно заснованої учительської семінарії – Андрій Долуд, Олекса Губа, Олекса Сімянців, Герасим та Іван Пиндичі, ще дехто. Вітались вони при зустрічах словами: «Хай згине дім Романових!»
Саме тоді в Державній думі йшли гарячі дебати з приводу проекту російських депутатів – соціалістичних і ліберальних – про допущення української мови в народні школи. Проти цього проекту виступали консервативні парламентарі, лякали царський уряд сепаратизмом. Кампанія глибоко схвилювала гуртківців, вони навіть склали українською мовою лист-протест до самого голови Держдуми Родзянка. Підписали всі члени гуртка і ще багато, хто до гуртків не належав, між ними й Іван Губа. Однак хтось із старших відрадив починати цей «бунт». Казав, що монархісти почнуть репресії, гімназистів та семінаристів виключать з навчальних закладів.

На початку березня 1913 року гуртківці зійшлися для таємного вшанування Шевченкових роковин. Кожен учасник підготував відповідний реферат. Запрошено видатного декламатора Гната Юру, котрий відбував воєнну службу канцеляриста при повітовому «військоматі».
Феденко прочитав доповідь «Демократичні ідеї Шевченка», Гнат Юра декламував поему Шевченка «Чернець». Настрій у всіх був піднесений. Аж раптом перед гуртківцями виникли, як з під землі, два поліціянти та інспектор Костенко. Присутніх переписали, і нелегальні збори на пошану Шевченка вмить визнані за проступок політично небезпечний. Педагогічна рада вчительської семінарії постановила виключити за «мазепинство» Андрія Долуда, Олексу Губу, Олексу Сімянціва та інших. Про «бандерівщину», звісно, тоді ще не говорили. Отже Долуд на останніх місяцях навчання придбав у документах записи «без закінченої середньої освіти» та «політично неблагонадійний». Він не особливо переймався тими записами, бо освітній ценз і постійна потреба царизму в «гарматному м’ясі» дозволили успішно закінчити військове училище. А тут і Перша світова не забарилася…

Українську революцію Андрій Долуд зустрів штабс-капітаном. Для нього не існувало хитань щодо вибору шляху. Короткотермінове членство в українськійсоціал-демократії не затягло до інтернаціоналізму. А денікінська і більшовицька, агресивні щодо України, ідеї не звабили офіцера колишньої царської армії до зради дідизні. У цьому сенсі доречно навести і навіть посперечатися із давньою, але актуальною сьогодні думкою: «Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А провідники наші любили Росію. Що це була протиприродна любов, годі казати. Чи це була любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лакея до зубожілого пана, чи любов прирученої до дзвоників у ярмі звірини, але залишалося фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо, підсвідома любов до Росії».

Ці тонкі спостереження, вилиті талановитими словами, належать «бандиту» Юрку Тютюннику. Доля правди в них, звичайно, є. Але ж був і олександрієць Андрій Долуд, котрий не страждав подібним недугом русофільства. Та, зрештою, і сам Тютюнник мав своїх провідників (наприклад, Михайла Омеляновича-Павленка), будучи й сам високим авторитетом для інших. Хіба названі люди сліпо вірили чи демонізували «російсько-візантійську прелєсть»? Думається, що й сьогоднішній Долудів земляк розуміє, що на Сході нам немає кого любити. Як, до речі, й на Заході. А побутова мудрість «Нехай найближчі родичі живуть подалі – рідніші будуть» – якнайкраще вписується і в міждержавні стосунки.

Фаховий військовик Долуд командував різними бойовими відділами впродовж усього 18-го року в протистоянні першому походу червоної Росії на Україну. Але не тільки шаблею писав сторінку в новітній історії. Був і виразником політичних концепцій, являючись членом Центральної Ради. Як людина аналітичного мислення, не міг не помічати алогізму між національною теорією та інтернаціональною практикою цього органу. Тому  безболісно сприйняв прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського. Коли ж і ці очікування не справдилися, то з поверненням старих політичних діячів у личині Директорії, змушений шукати нового місця реалізації власного потенціалу.

На час осені 1918 року сходиться у поглядах з генералом Омеляновичем. На чолі загону наддніпрянців-волонтерів імені Івана Гонти відправляється у Львів – столицю Західно-Української народної республіки, де поляки вчинили збройний виступ проти українства, яке після розпаду Австро-Угорщини перебрало контроль над краєм. Прибувши, прямо з приступки вагона потрапляє у гущу подій.

Власне, якраз цей період найдетальніше і змальований у ролику львівських телемитців, якого нам ще не довелося побачити на домашніх «Панасоніках». Тому обминемо львівські моменти в надії на показ їх креативним, як переконують, кіровоградським телебаченням.

Тісна співпраця Долуда з Михайлом Омеляновичем-Павленком привела його між учасників Першого Зимового походу в якості начальника штабу всієї Дієвої армії. Кілька вагомих мотивів сприяли тому. По-перше, молодий полковник чудово розумівся на оперативних військових розробках. По-друге, безпомилково орієнтувався на місцевості, будучи уродженцем з тих місць. По-третє, мав товариський, врівноважений характер. Неспроста галичани, котрі з певною осторогою сприймали наддніпрянців, коменданта Андрія з першого знайомства прийняли за свого. По-четверте, був відважний, свідомо хоробрий, не втрачав голову в найскладніших перипетіях. Похід був надто небезпечною акцією, щоб доручити штаб випадковій людині.

Немає сенсу переповідати епізоди Зимового походу на Єлисаветградщині. Однак не обминути зустрічей з рідною домівкою, родичами, друзями після кількарічної розлуки, Вони в Андрія Долуда мали місце – відділки Дієвої армії досягли Олександрії. Між партизанів було багато вихідців з цих країв. Начальником контррозвідки при штабі Омеляновича був Іван Пиндич, згаданий раніше друг юності Долуда – курінний українського війська. І з ідейними противниками побачення, безумовно, траплялися. У спогадах про Ілька Діброву, начальника повітової ЧК, а пізніше відомого радянського партизана, є згадка про арешт його петлюрівською службою безпеки у двадцятих числах січня 1920 року. Ілля Данилович утік від страти, а троє його супутників загинули. Як оживилася б оповідь, коли б малися підстави розповісти про зустріч людей, знайомих ще з дореволюційних років, а тепер таких, що знаходяться по різні боки барикади. А Діброва і Долуд – однолітки. Та не варто, все-таки, забрідати в царину здогадів, хоч і спокусливо.  Загалом, скільки ще невідомого, таємничого, неоднозначного заховалося в туманах минувшини. Адже з двох згаданих постатей про одну замовчувалося все, а про другу сказано набагато менше, ніж можна було сказати.

Найкращу сторінку життя син степової Олександрії перегорнув якраз на дідівських порогах, бо, з якого боку не підійти, Перший Зимовий похід своїм патріотичним наповненням, воєнними результатами, єднанням з народними масами став класикою бойового мистецтва. Він увійшов у курси військових академій багатьох країн світу як приклад для вивчення основ партизанської війни. Навіть радянська Академія Генштабу після закритих студій користувалася висновками українських спеціалістів. Андрій Долуд, таким чином, став «хрещеним батьком» Сидора Ковпака, Федорова, Наумова інших радянських партизанів-рейдерів. Певною мірою, і Діброви.

Після закінчення збройної боротьби на полях України, земляк емігрував за кордон. Вигнанські дороги привели до далекої Куртіби в Бразилії.

Емігрантський журнал «Українське козацтво» сповістив про похорон Андрія Долуда 7 вересня 1976 року. Заупокійне богослужіння відправлено в кафедральній церкві УАПЦ св.Димитрія в Куртібі. Під зливним дощем процесія направилася на місцевий цвинтар «Агва Верде», де Андрія Даниловича поховано поряд з довголітньою подругою життя Євгенією.

 

Леонід БАГАЦЬКИЙ

 

Категорія: Мої статті | Додав: graf (13.11.2011)
Переглядів: 135 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz