Вівторок, 23.05.2017, 22:05
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Засновник Бережинки Глоба Іван Якович


  Населені пункти Кіровоградщини не зважаючи на більше ніж двохсотлітню російську окупацію та  новітне радянське отопонімлення ще зберегли рештки та сліди українського коріння. Це коріння імена засновників, що ніби стара фарба час від часу проявляється назовні з первинного прошарку.

Іва́н Якович Гло́ба (*? — †1791) — останній генеральний писар Запорізької Січі (1765 — 75). Після зруйнування Січі російськими військами Глоба був заарештований і засланий до Туруханська Тобольської губернії, де й помер.

Писані джерела підтверджують, що рід Глобів належав до багатої козацької старшини. Звідки вони родом точно невідомо. Документи XVIII ст. свідчать, що Данило, Іван та Яків Глоби були обрані значковими товаришами з рядових першої Полтавської полкової сотні Полтавського полку «За службы предков их, по усмотрению згодности их в пятидесятое число товарищества», про що одержали 28 листопада (9 грудня) 1736 року універсал від полтавського полковника В. В. Кочубея. Вони були не лише мужніми воїнами, а й володіли хуторами та зимівниками у Полтавському та інших полках па Лівобережжі.

Одному із них і належав хутір, що виник, вірогідно, у першій половині XVIII ст. "Тоді він називався Маленький Кагамличок, отримавши назву під притічка Кагамличок. Пізніше, очевидно в другій полонині XVIII cт., від прізвища власника хутір почав називатися Глоби (пізніше Глобине). Наступний власник хутора Іван Якович Глоба (р.п. невідомий), значно примножив багатства батька. Маючи неабиякий розум і енергію, він дослужився до чину військового писаря Нової Запорізької Січі. Обов'язки писаря в Січі вважалися настільки важливими і відповідальними, що, якби хтось інший насмілився писати від імені Коша або приймати листи, того негайно засудили б до смерті. Писар розсилав накази по куренях, вів всі підрахунки, писав листи до правителів та вельмож від імені запорізького війська.

Спочатку І. Я. Глоба служив писарем на запорізьких перевозах і в паланках. В архівних матеріалах згадуються 1759 і 1762 роки, коли він разом з кошовим отаманом Григорієм Федорович брав участь у походах до Петербурга в справах війська. В числі запорізької військової старшини, вирішуючи військові, адміністративні і судові справи, він не раз відправлявся по безкраїх козацьких вольностях, щоб на місці зробити те чи інше розпорядження: зрівняти повинності, звільнити від податків, розділити угіддя, розібрати спірні питання. Як проходили ці поїздки в 1772,1774 роках видно із похідних журналів січового архіву. Під 1765 роком про нього знову згадується як про військового писаря. Цю посаду він зберігав разом з кошовим отаманом П.Калнишевським протягом десяти років до самого знищення Січі. До того часу цього в Коші «зроду-віку не бувало».

З ім’ям Івана Глоби пов’язана історія «вищого пілотажу» фальшування документів на користь козацтва. До цариці Катерини ніхто не сумнівався в правах Січі на Трахтемирів (сучасна Канівщина), де у січовому шпиталі при місцевому монастирі лікувалися поранені й старі запорожці. Право запорожців на Трахтемирів визнавали польські королі й усі попередники Катерини на російському престолі. А ось вона «усомнілась», бо дуже вже впала в око московським сановникам ця чудова гористо-лісиста місцевість понад мальовничим Дніпром.

«Місто Терехтемирів споконвічно по праву належало Війську Запорозькому Низовому і виконувало роль власного шпиталю. Так і тепер, по визволенні — дай то, Боже, — нашої Вітчизни…» – писалося у Конституції Пилипа Орлика 1710 року.

Але ж ці слова «заколотника», союзника Івана Мазепи по визвольній боротьбі, цариці не покажеш! У вересні 1774 року Калнишевський і Глоба відрядили до Катерини козацьку делегацію. Старшини Сидір Білий, Антон Головатий і Логин Мошенський повезли цариці звірену Глобою «копію» так званого «Універсалу Богдана Хмельницького», який, як стверджував Глоба, покійний гетьман підписав у Чигирині у січні 1655 року. В універсалі, зокрема, йшлося про «грамоту короля Стефана Баторія» від 1575 року, якою він дарував козакам за боротьбу проти турків й татар «город Терехтемиров з монастирем і перевозом, опроч складового старинного Терехтемирова на низ понад Дніпром рікою до самаго Чигрина і запорожським степом всі землі з усіма на тих землях селами і хуторами, рибними по тому берегу у Дніпрі ловлями», а також «городок старинний же запорожський Самар з перевозом і землями в гору Дніпра по річку Орель, а вниз до самих степів ногайських і кримських». Придворний царський фаворит Григорій Потьомкін, прозваний запорожцями за кудлату перуку на голові Грицьком Нечесою, залучив до «експертизи» документа придворного історіографа, німця за походженням Герхарда Фрідріха Міллера. І хоча той так і не зміг довести, що універсал – підробка, Потьомкін зумів внести до чорного списку «главарєй своєвольних запорожцев» Івана Глобу – другим після кошового отамана Петра Калнишевського

Сучасники засвідчують, що він був середнього зросту, неширокий в плечах, обличчя темнувате, козацький «оселедець» завжди був зачесаний на правий бік, вуса чорні, не короткі і не довгі. Хоробрий, безпосередньо брав участь у боях, із зброї перевагу надавав шаблі. За проявлену мужність і героїзм у російсько-турецькій війні 1768—1774 років одержав від російської імператриці Катерини ІІ золоту медаль. Між іншим кошовий отаман Петро Калнишенський мав звання генерал-лейтенанта російської армії, а князь Григорій Потьомкін був прийнятий у козаки і записаний у реєстр як Грицько Нечеса (за велику перуку, що тоді носили царські сановники).

І. Я. Глоба був досить розумний, відрізнявся глибокими знаннями і кмітливістю, мав дипломатичний хист, знав кілька мов. Його згадували в Січі як найрозумнішого козака. Неодноразово здійснював поїздки до царського двору. Славився краснописемством, про це свідчить написаний ним виступ від козацької старшини з нагоди вступу на престол Катерини ІІ. Промова була надрукована в «Русском вестнике» за 1840 рік. В свій час вона справила приємне враження на імператрицю. Після чого остання «милостиво изволила кошевого атамана и старшину о своем покровительстве, обнадежить, и как атамана, так и старшину, припавши к стопам ее Императорского Величества, жаловать к руке.»

Успішне завершення російсько-турецької війни, підписання Кючук-Кяйнарджійського договору 1774 року, за яким Крим відійшов від Туреччини до Росії і кордони Російської держави відсунулися до гирла Південного Бугу, різко змінило ставлення царського уряду до запорожців. Потреба в козацьких військах відпала. Самобутній демократичний устрій козацької республіки був страшний російському абсолютизму. На Січ з надією поглядали українські і російські селяни. Чутка про те, що в Петербурзі замишляють щось недобре проти Січі, дуже збентежила запорожців, тож до столиці направили послів. Хитрий фаворит імператриці Г.Потьомкін щедро пригощав колишніх соратників по спільній боротьбі з турками, довго тримав їх у Петербурзі, обіцяючи «посприяти» у їхній справі, поговоривши з «матінкою», а сам у цей час готувався до вирішальної операції. На той часу Січі, як і по паланках, було небагато народу. Нічого не підозрюючи, запорожці розійшлися по величезних просторах своїх земель займатися господарською роботою.

Якраз на Зелені свята 1775 року царське військо на чолі з генералом П.Текелієм обложило Січ. Три дні простояло воно біля Січі, а коли Текелію надійшла звістка про взяття всіх паланок запорозьких, він викликав козацьку старшину і заарештував її. Серед неї були 80-річний кошовий отаман П.Калнишевський, військовий суддя П.Головатий, військовий писар І.Глоба. Дуже підступно із заарештованими повівся князь Потьомкін. Він неодноразово на словах засвідчував «'к запорожскому войску любовь и готовность к услужению». А ось його слова звинувачення козацької старшини: «Всемилостивейшая государыня! Вашему Императорскому Величеству известны все дерзновенные поступки бывшего Сечи Запорожской кошевого Петра Калнышевского и его сообщников, судьи Павла Головатого и писаря Ивана Глобы, коих вероломное буйство столь велико, что не дерзаю уже я, всемилостивейшая государыня, исчислением оного трогать нежное и человеколюбивое ваше сердце…»

4-5 червня 1775 року Січ була зруйнована, а Запорозьке військо оголошено ліквідованим. Катерина II власноручно підписала "Быть посему ". Офіційно про це сповістив маніфест Катерини II 3 серпня 1775 року. Частину запорозького козацтва було покріпачено, решта війська втекла за межі Росії в гирло Дунаю на територію підвладну Туреччині і там заснувала Задунайську Січ. Через деякий час вийшов указ «За вероломное буйство и разорение российских подданных содержать безвыпускно из монастыря и удалять не только от переписок, по и от всякого с посторонними людьми общения». Виконуючи волю імператриці Катерини II, заарештованих відправили на вічне поселення в монастирі. Петра Калнишевського в Соловецький на Білому морі, Павла Головатого — в Тобольський, а Івана Глобу — в Туруханський.

Умови перебування заарештованих в монастирях були вкрай важкими. Вони вважалися в'язнями третього розряду і могли виходити на повітря лише три рази, на рік (на Різдво, Великдень і Трійцю), а в інший час сидіти безвихідно під замком. Але ніщо не могло зломити волю справжніх лицарів, героїв українського народу. Калнишевський знаходився в ув'язненні до 1801 року, бо після смерті Катерини II про нього просто забули (хоч і був генералом російської армії). У 1801 році Олександр І дарував йому волю, але Калнишевський, зіславшись на те, що в Україні його вже ніхто не знає, пробув на Соловках ще два роки і помер у 112-річному віці. І.Я Глоба і П.Головатий так і не діждались волі. Померли в засланні.

Після смерті Івана Яковича Глоби в 1790 році із Тобольського намісницького правління надійшло повідомлення у Катеринослав у зв'язку з розшуком родичів «умершего секретного арештанта И.Я Глобы». Це було зроблено в зв'язку з тим, що біля Новомосковська жила сестра Івана Яковича — Євдокія Яківна. Родичі ув'язненого розшукувалися, бо після його смерті залишилось деяке майно і гроші. Ось окремі витяги із реєстру, складеного в Туруханському монастирі 7 вересня 1791 року про наявність залишених речей: «сундук кедровый, кованный изредка черным железом; кафтаны — семь штук; шубы-четыре штуки лисьего хребтового меха, покрыты голубым сукном, черных мерлушек покрытый алым сукном; кирейка песочного сукна; кушак шелковый, кушак персидский, тарелок оловянных — пять…»

Все майно дісталось Є. В. Бойко, — племінниці І.Я Глоби. Його володіння, в тому числі хутір Глоби з прилеглими величезними земельними просторами, було відібрано, їх Катерина II подарувала іншому виходцеві з багатої полтавської козацької старшини, постачальнику провіанту для російської армії під час взяття Криму, надвірному раднику Павлу Яковичу Руденку разом із коштовним перснем, прикрашеним портретом імператриці. Таким чином з 1775 року Глобине перейшло до нового власника.

Батько Павла — Яків Рудий, уродженець міста Чигирина. Коли Правобережна Україна відійшла до Польщі, він, не бажаючи польского підданства і служби польському королю разом із сестрами і двома племінниками, Костянтином і Яковом, втік на Запоріжжя і записався у Пашківський курінь.

Після довгої служби повернувся до Полтави, одружився і записався до стану міщан. Павло пізніше перебував при курені Корсунському. Після ліквідації Запорізької Січі Павло Руденко був бунчуковим товаришем і бургомістром Полтавського магістратур потім став надвірним радником. Мав військове звання полковника.

Слід віддати належне цьому багачеві. Одержавши такий щедрий дар імператриці, і перш за все подбавши про влаштування свого маєтку та церкви у новому поселенні, Руденко зберіг все-таки стару назву Глобине! Можливо тому, що служив при писарюванні І.Я Глоби. У Глобиному мешкали два сини П.Я Руденка — Лука і Федір, які збудували розкішний маєток. Молодший син Лука Павлович, одружившись з Анастасією Андріївною Магденко, поселяється в глобинському маєтку. З 1805 по 1815 рік він був предводителем Кременчуцького дворянства. Після його смерті дружина А. А. Руденко збудувала на місці сторожової вершини церкву. Будівництво велось з 1833 по 1837 рік (архітектор П. П. Менгес). «…наконец в 1837 году храм был окончен и 8 сентября …главный престол его во имя Святого Архангела Михаила …торжественно освящен …Таким то образом, в древнем хуторе казака Глобы, ровно через сто лет от заселения хутора в теперешнем местечке, возвели прекраснейший великолепный храм…» (Полтавские епархиальные ведомости, 1871, № 5. стр.188). Отже у 2007 році місту виповнилось 270 років.

Глобинці свято шанують пам'ять засновника свого міста. У 1999 році в місті відкрито пам'ятний знак на честь І.Я Глоби. Прапор міста із зображенням Архістратига Михаїла малинового кольору, в традиції кольористики запорозького козацтва (автори І. В. Григор'єва, М. Д. Плиска). На гербі району (автор В. О. Стьожка), серед інших геральдичних символів чорнильниця (каламар) і перо — данина пам'яті про славного засновника нинішнього райцентру — військового писаря Нової Запорозької Січі Івана Яковича Глоби.

Глобине 7 березня 1923 року стало центром Глобинського району. З 13 квітня 1957 року — селище міського типу, а з 16 грудня 1976 року віднесене до категорії міст районного підпорядкування.

  Але був ще один хутір писаря Глоби, який став потім  селом Глинним, а потім селом Бережинкою за іменем нового господаря російського офіцера Бережньова на схід від фортеці святої Єлисавети. Відомий і осавул Глоба, але хутір під сучасним Кіровоградом звався саме хутором писаря Глоби. Походження села знають його мешканці, і відобразили його в сучасному гербі  зобразивши атрибут влади генерального писаря каламар (чорнильницю).

 Чому свій хутір Іван Глоба заснував на маловідомій притоці Інгулу невідомо, але з огляду на те що достеменно невідомо місце його народження не виключено, що саме його батьківщина у наших степах. Маєтності на Полтавщині, це просто слід його службового зростання. А хутір піє Єлисаветградом росіяни прихопили одразу, і як не дивно, але ця земля відносилася до Олександрійського уїзду. Українську історію з середини вісімнадцьотого століття писали по-російськи опускаючи українські імена та вписуючи російські трактування. А нині та історична шелуха і досі вся на поверхні, і багато хто справно нею користується.


Анатолій Авдєєв

Категорія: Мої статті | Додав: graf (14.09.2012)
Переглядів: 148 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz