Вівторок, 23.05.2017, 06:06
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Коріння міста на Інгулі

Минулого вересня кіровоградці черговий раз відзначили День свого міста. Поточний рік спливе непомітно і свято повториться. А чи багато мешканців знають – яким за ліком воно буде у 2013 році? Підкажемо – 25-м! До такого ювілею треба готуватися заздалегідь. Користуючись нагодою, подамо важливі маловідомі факти біографії міста з часу його заснування. Окремі з них давно вже вимагають переосмислення.



Починалося все так…

Ініціатива проведення дня міста належить не кіровоградцям. У радянські часи такі вольності периферії не дозволялися. Інша річ – підхоплення почину зверху. Це навіть заохочувалося. В осени 1987 року День міста помпезно відгуляла Москва на виду у всієї країни. У Кіровоградському обкомі компартії телевізор дивились уважно. Провести подібне у рамках майже 300-тисячного міста непросто, тому на підготовку не гаяли час: міськком партії та міськвиконком одержали відповідне завдання. До Москви була відряджена делегація пробивних посланців з валізами олександрійської ковбаси спеціального копчення, бобринецької халви ручного виробництва, світловодського меду та кіровоградських цукерок «Вишня у шоколаді». На додаток – «Горіхова міцна». Додому повернулися теж не з порожніми руками: доставили сценарій московського свята, розроблений кращими режисерами країни. Більш того, умовили відіграти у нас духовий оркестр Московського військового округу, у якому половина виконавців – народні та заслужені артисти СРСР.



Далі за справу взялися місцеві ідеологи. Міськком партії створив оргкомітет з проведення майбутнього свята. Очолили його секретар міськкому партії Алевтина Кошелєва та голова міськвиконкому Микола Москаленко. До складу ввели досвідчених господарників, організаторів культури, освіти, спорту, ясна річ, журналістів. Обласну газету «Кіровоградська правда» представляв автор цих рядків. Редакцією був розроблений план (по сучасному – проект) висвітлення на сторінках газети підготовки до свята. За сприяння міськкому було організовано додаткову передплату десяти тисяч примірників видання. Протягом року, окрім звичних публікацій з Кіровограда, публікувалися спеціальні сторінки, на яких подавалися матеріали з історії міста, розповіді про людей минулого і сьогодення, висвітлювався хід підготовки до свята, друкувалися думки, пропозиції громадян. Оргкомітет прийняв рішення відзначати День міста в останні вихідні вересня, спільно з фестивалем «Вересневі самоцвіти», який з 1971 року традиційно проводиться у ці дні. Перше свято Дня міста відбулося 23-24 вересня, бо наступна неділя випадала на 1 жовтня. До речі, є дані, що Кіровоградці першими в Україні відзначили день міста. На жаль, у подальшому традицію порушили: з 1999 року свято безпідставно перенесли на передостанні вихідні, відірвавши від «Вересневих самоцвітів», від чого втратили обидва заходи.


«Украдені» два роки

У дні підготовки до першого свята автор цих рядків запропонував оргкомітету розглянути дату заснування міста, оскільки науково не обгрунтовано пов’язувати її з часом будівництва фортеці св. Єлисавети у 1754 році. Комітету були представлені першоджерела, які з історичною достовірністю свідчать, що датою заснування нашого обласного центру є 1752 рік. Члени комітету, проаналізувавши документи, пропозицію сприйняли позитивно. Однак у обкомі її зарубали. Адже один з найвищих ідеологів області був автором кількох путівників і членом редколегії тому «Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область», у яких роком заснування міста називається 1754-й. Визнавати помилки діячі такого рангу не звикли, тим більше дослухатися до слів «якогось краєзнавця та журналіста». Ми продовжували тиражувати історичні недоречності, прикриваючись сумнівними джерелами.

 

На превеликий жаль, подібні ідеологи з мисленням учорашнього дня не перевелися й досі. Неймовірно, але факт: у часи СРСР було менше пропагандистів проросійської «нашої історії», писаної з позицій «отєчество славлю, которое есть», ніж тепер. І хоч вони дрібнішого калібру, але, як не дивно, вплив на окремих можновладців мають. Тому неодноразові усні й письмові звернення до колишніх очільників міста (їхня воля має вирішальне значення) з пропозицією переглянути застарілі постулати, відхилялися – одними відверто, іншими – інакомовно. Спробуємо ще…


Плутанина довжиною в століття

Якби писар міського магістрату, складаючи опис Єлисаветграда у 1796 році, передбачив, що його старання і професіоналізм візьмуть під сумнів нащадки, він би полишив перо. Бо що незрозумілого у словах «город Елисаветград… начало свое имеет с 1752 года»? Документ зберігається у Державному архіві Кіровоградської області. Для історика він має бути основним першоджерелом у визначенні часу заснування міста. Дані магістрату незалежно від нього підтримує інше джерело – «Довідковий енциклопедичний словник» під редакцією А. Старчевського. Словник видано у 1855 році в Петербурзі, він був першим серед усіх енциклопедій та словників Росії, документальною базою йому слугували архіви Сенату та уряду країни. У ньому читаємо: «Елисаветград основан в 1752 году, вместе с ныне упраздненною крепостью св. Елисаветы».

 

Маємо ще один важливий документ, не менш авторитетний. Це щоденник вченого-природознавця, академіка Петербурзької Академії наук Й.А. Гільденштедта. Він за наказом імператриці Катерини ІІ влітку 1774 року здійснив наукову експедицію у Єлисаветинську провінцію. Учений ретельно дослідив край, описав, кажучи образно, кожну його піщинку і рослинку, навіть колір і хімічний склад глини, з якої нагорнуто фортечні вали. У нього читаємо: «У 1752 році, коли генералу Хорвату дано право заснувати Нову Сербію, заснована була і фортеця св. Єлисавети». Фахівцеві важко зрозуміти, на якій підставі склалося твердження, що «основанием города Елисаветграда послужила крепость с торжеством заложена 18 июня 1754 года в дикой степи». Немає жодного документа, який би підтверджував вигадку. Однак вона тиражується в усіх виданнях з історії нашого краю упродовж ХХ – поч. ХХІ століть. При цьому, жоден автор не вказує офіційну назву міста до 1775 року.

 

Насправді ж все відбулося так. Після довгих умовлянь сербського полковника Хорвата, який давно просив царський уряд дозволити йому переселитися з кількома тисячами балканців на малозаселені землі Росії, імператриця Єлисавета 4 січня 1752 року підписала Указ, яким Хорвату дозволялося на землях Запорозької Січі заснувати сільськогосподарську колонію під назвою Нова Сербія. Це теперішня північна частина нашої області. «Для оборони новопоселень від нападу ворожого, – сказано в Указі, – дозволяється на зручних місцях поблизу поселень збудувати у нинішньому році земляну фортецю». Як бачимо, заснування Нової Сербії та спорудження фортеці затверджено одним Указом. І його ніхто не підміняв. То вже інша річ, що будівництво фортеці затягнулося на два роки – на те були об’єктивні та суб’єктивні причини.

 

А ось переселенці з внутрішніх губерній Росії, яким Указ дав зелену вулицю, негайно по весні 1752 року масово вирушили на береги Інгулу. На території від гирла Грузької до гирла Кам’янистої Сугоклеї, тобто від сучасної Лелеківки до Масляниківки, документи того часу фіксують слободу Знаменку, заселену старовірами-розкольниками (тепер це вулиця Тобілевича). Переселенці збудували тут церкву, за даними довідників «найдавнішу у місті, збудовану згідно з переказами, на початку XVIII століття». Одночасно з ними прибули греки, заснувавши кілька слобід (тепер це вулиці Пушкіна, Верхнєбиківська). Вони ж спорудили церкву в ім’я імператора Костянтина (тепер Кафедральний собор). Старовіри із містечка Чичорська Чернігівської губернії (тепер Гомельська область Білорусії), заселили слободу під тією ж назвою (тепер Рівненська). Слід зауважити, що переселятися на нові землі дозволялося людям виключно православної віри.


Місто починалося з Подолу

Упродовж 1752-1755 років інтенсивно заселялася лівобережна частина Інгулу. Основу переселенців складали міщани, ремісники, купці, всі вони були запеклими старовірами. Тут виникли Велика Міщанська і Мала Міщанська, Купецька. Переселенці збудували розкольницьку церкву (тепер Преображенський собор), каплицю св. Димитрія (храм автокефальної УПЦ). Забудовувалися вулиця Хрестовоздвиженська із храмом, Невська (Пашутіна), Болотяна (Пролетарська), Московська-Перспективна. 1755 року названі вулиці були об’єднані в одне поселення, яке дістало назву Поділ. Йому надано право міського самоврядування, утворено міський магістрат, призначено бургомістра. Першим бургомістром Подолу був купець Іван Іванченко (1755-1757 рр.). Після нього магістрат очолювали Григорій Звенигородський (1758-1761), Іван Гомон, Василь Кисельов, Іван Ніженець, Терентій Чорний. У 1766 році у Росії була запроваджена посада міських голів, підпорядкованих магістрату. Першим міським головою Подолу був призначений купець Яків Шульгин. Саме йому у 1787 році доручили провести вибори міських голів Думи нового міського укладу. Першим обраним громадою міським головою був купець Олексій Романов. Отже, цивільна влада на Подолі зосереджувалася у руках міської Думи та магістрату. Міський магістрат був ліквідований у 1868 році.


Із самого початку Поділ розвивався досить бурхливо. Не випадково у поселенні ще 29 червня 1754 року відбувся ярмарок, на який з’їхалися купці з Криму, Польщі, Запорозької Січі. Він став у місті традиційним і проводився аж до середини 50-х років минулого століття. Плутанину в історію фортеці вніс одеський архівіст А. Скальковський. Дату відкриття ярмарку він назвав точну, але місцем проведення його вважав фортецю, якої насправді ще не було. З його міркувань виходить, що міжнародні торги проводили через 11 днів після початку будівництва військового об’єкту, спорудження якого трималося в таємниці від тих же кримців.



Фортеця, якою вона була…

Вже знаємо, що заснування фортеці та будівництво поселень біля неї дозволено одним указом. Та спорудження фортеці стримувалося бар’єрами організаційного та політичного характеру. Майже до кінця 1752 року вишуковувалося місце під забудову, потім запропоноване розглядав Сенат. Нарешті, царським указом «апреля 8 дня 1753 года повелено назначить крепости св. Елисаветы быть на представленном Сенатом месте». Одну проблему вирішили – виникла нова: хто будуватиме? За визначеним кошторисом «робочих и мастеровых принимать… десять тысяч сто тридцать, с лошадьми 650». Де їх взяти? Переселенці – селяни, купці, ремісники не для того сюди їхали, щоб будувати фортецю, а вільних людей не існувало. Уряд частину справи уладнав, передислокувавши на береги Інгулу Пермський піхотний полк, ним заселено Солдатську слободу (тепер вулиця 20-річчя міліції). За ним з’явився Пулковський артилерійський полк, розмістили його у орендованих будинках Грецької слободи (тепер Верхнєбикова). 611 запорозьких козаків виділив гетьман Кирило Розумовський (у нього просили дві тисячі). Від них виникла вулиця Козацька (існує й тепер разом з Козачим та Козацьким провулками).

 

І все ж людей не вистачало. Черговим указом (їх стосовно будівництва було видано близько десяти) від 2 листопада 1753 року Сенат дозволив переселяти на Інгул «живущих в заднепровских местах и выходящих из Польши», взяти їх на облік і «учредить казаками, как слободские состоят». Командиром над ними призначили російського офіцера Микиту Бикова (інородцям уряд не довіряв). «Раскольники посилилися близ Елисаветградской крепости и из них немедленно было образовано военное поселение Ново-Козачин». Так автор дослідження називає Новослобідський (Слобідський) козачий полк, заснований згідно з указом 1753 року для розселення розкольників-переселенців. Центром полку визначено фортецю, до його складу входили поселення, пізніше названі Соколівськими хуторами (тепер частина Олексіївки). «Тут нараховується 2400 мешканців обох статей», – зазначає Гільденштедт.

 

Підсумуємо розповідь про фортецю даними «Военной энциклопедии», виданої у дорадянські часи. «Крепость была заложена в июне 1754 г., но роботы продолжались только до середины октября… В последующие годы роботы продолжались, но весьма медленно и не были закончены даже к концу царствования императрицы Елисаветы». Підтвердженням цих слів є висновок української вченої-історика Наталії Полонської-Василенко, яка ґрунтовно вивчала заселення краю у XVIII ст. «Фортеця св. Єлисавети по суті ніколи не була тим міцним захистом на випадок ворожого нападу, як її собі уявляли в офіційних колах при її заснуванні. Але в іншому вона відігравала важливу роль і зайняла перше місце в історії краю… Вона стала не тільки адміністративним центром, але й значним економічним пунктом. Адміністративним центром була сама фортеця, економічним – її форштадт». Кажучи простіше – керівництво фортеці в особі коменданта представляло державну та військову владу, форштадт, тобто Поділ – цивільне міське самоврядування, яке здійснювалося через магістрат, пізніше – через міську Думу.

 

Після ліквідації Нової Сербії у 1764 році, фортецю разом з Подолом і Новослобідським полком об’єднали в одну адміністративно-територіально одиницю і перетворили у провінцію, яку назвали Єлисаветинською (не Єлисаветградською, як пишуть окремі видання). Поділ одержав статус провінційного міста до складу якого увійшли Ковалівка з Криничуватою, фортеця стала адміністративним центром провінції, а комендант – найвищим її начальником, якому підпорядковували і Подільський магістрат. З ліквідацією Запорозької Січі у 1775 році згідно з виданим урядом новим «Установленням про губернії» Єлисаветинська провінція увійшла до складу новоствореного Катеринославського намісництва, і була перетворена на повіт, поселення на обох берегах Інгулу об’єднано у місто і названо Єлисаветградом. Фортеця стала виключно військовим гарнізоном, влада коменданта над міською Думою практично припинилася до запровадження у країні військових поселень. Гарнізоном фортеця залишалася до 1784 року, указом Катерини ІІ ліквідована, оскільки «по состоянию внутри государства крепостью почитаться не могла и была обращена во внутренний город».

 

Ось така об’єктивна і цікава історія нашого обласного центру. Вона давно чекає справді наукового переосмислення і висвітлення у відповідних наукових виданнях. Слово – за науковцями. І – владою!

 

 

Юрій Матівос, історик-краєзнавец

http://www.pereveslo.org.ua/index.php/suspilstvo/item/49-%D0%BA%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B0-%D0%BD%D0%B0-%D1%96%D0%BD%D0%B3%D1%83%D0%BB%D1%96.html
Категорія: Мої статті | Додав: graf (19.02.2013)
Переглядів: 214 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz