Багато "диких” скарбошукачів понівечили у попередні століття значну частину
археологічних пам’яток нашого міста і його околиць. Один із них зізнався в
приватній розмові з місцевим землеміром, археологом, етнографом, музейником П.
Рябковим, що неофіційно розкопав близько ста (!) курганів, і коли там не
виявлялося нічого цінного для продажу, то зі злістю нищив усе, що в них було. На
фоні цього маємо приклади наукового вивчення свідків сивої давнини.
Улітку 1884 року професор Київського університету В. Антонович напередодні
археологічного з’їзду в Одесі здійснив археологічні розкопки біля сіл Мігеї (в
землеволодінні поміщика І. Скаржинського) Єлисаветградського та Лозуватки
Олександрійського повітів і на міському вигоні Єлисаветграда. Про мігейські
знахідки в Прибужжі історик повідомив читачам "Єлисаветградського вісника”. А
про наслідки єлисаветградських досліджень у газеті опублікували через чотири
дні. У трьох курганах за фортецею Володимир Боніфатійович із своєю помічницею К.
Мельник на глибині майже чотирьох метрів виявив поховання, здійснене в добу
заліза за ритуалом, який зустрічався в Моравії і на Кавказі (труп виставлявся на
відкритій місцевості на певний час, після чого ховалися лише кістки). Поруч
знаходилися деякі речі: тригранний бронзовий наконечник, стріли, днище і
черепки великої амфори, кам’яне намисто, ручки (товщиною з олівець) невеликої
посудини, пофарбованої в темний колір, маленька свинцева гирька. Час не зберіг
жодної з речей цілою.
Дослідник В. Доманицький відзначав, що "до Антоновича української археології
як науки не існувало зовсім… В. Антоновичеві довелося самому прокладати стежки
на цьому непочатому полі, і заслуга його … тут величезна: його працею українська
археологія зайняла… поважне місце, для дальших дослідників української старовини
открито нові перспективи”. Володимир Боніфатійович виступав організатором
археологічних з’їздів на Україні. Він є автором низки праць з історії, де
згадуються Крилов, Жовто- і Синьоводська битви, Тясмин, Синюха, Кальниболота,
Глинськ, Таборів, Тарговиця. У "Короткій історії Козаччини” пише, що в сербській
та слобожанській, а потім німецькій колонізації біля Єлисаветграда П.
Калнишевський "вбачав смерть для Запорожжя”, чиї землі російський уряд і віддав
колоністам. В. Антоновичу належить рецензія на книгу майбутнього інспектора
златопільської гімназії історика О. Андрієвського "Історичні матеріали з архіву
Київського губернського правління”. А в статті у "Київській Старовині” професор
згадує дослідження оборонних валів Русі (на покордонні сучасних Черкащини і
Кіровоградщини) сином колишнього голови Єлисаветграда, землевласником Янівки
київського губернатора І. Фундуклієм і письменником, поміщиком з Олександрівки
М. Грабовським.
У мемуарах випускника Єлисаветградського реального училища, українського
мецената Є. Чикаленка В. Антонович згадується у зв’язку з "близьким приятелем”,
знайомим часів Київської старої громади, народником, єлисаветградським лікарем
П. Михалевичем, корифеєм театру І. Карпенком-Карим (Антонович цікавився, що
наштовхнуло "секретаря поліції на українство…”), О. Русовим, О. Тарковським
(приймався Володимиром Боніфатійовичем у залі київської квартири, "завішаній
гетьманськими портретами”).
Додамо, що Антонович був організатором "Київської історичної школи”,
Історичного товариства Нестора Літописця в Києві, головним редактором видань
"Комісії для розбору стародавніх актів”, упорядником "Архіву Південно-Західної
Русі”, літописів, мемуарів, збірників українських народних пісень, керівником
Старої громади в Києві. Народився він 175 років тому, 18 січня (за новим стилем)
на Житомирщині, помер 1908 року в Києві. Минулого року доцент Кіровоградського
держпедуніверситету ім. В. Винниченка О. Кіян захистив докторську дисертацію
"Володимир Антонович як історик й основоположник Київської історичної школи в
українській історіографії другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.”.
Сергій ШЕВЧЕНКО ,
"Вечірня газета"
|