Так
трапилось, що в невеличкому заштатному містечку на майже сорок
відсотків населеному євреями не було пам’ятників російським
імператорам, незважаючи на їх появу у ньому. Перший пам’ятник
Єлисаверграда відкрили лише 31 жовтня 1892 року (18-го – за старим
стилем )на місцевому Петропавлівському цвинтарі на могилі відомого
славіста професора Віктора Івановича Григоровича. Краєзнавці
стверджують, це була у культурному житті Єлисаветграда подія, про яку
повідомляли чи не всі губернські і столичні газети Російської імперії.
Пам’ятник виготовив одеський скульптор Борис Едуардс. На відкриття
його 18 жовтня 1892 року на Петропавлівський цвинтар зібралися сотні
людей. Цього дня до міста прибули його Преосвященство єпископ Акакій,
члени історико-філологічного товариства Новоросійського (Одеського)
університету, колишні студенти покійного. Урочистості почалися
літургією, здійсненою преосвященним у цвинтарній Петропавлівській
церкві, куди зійшлися прихожани, викладачі й учні усіх міських
навчальних закладів. Біля прикрашеної десятками вінків могили Віктора
Григоровича відбувся мітинг, на якому виступили багато відомих учених,
друзів і товаришів ученого – професори Ф.І.Успенський, О.І.Кирпичников,
А.І.Маркевич, В.Н.Ястребов та інші. Краєзнавці наводять слова
О.І.Кирпичникова з приводу відкриття пам’ятника в Єлісаверграді: "Після
відкриття пам’ятника Пушкіну в Москві, після похорону Достоєвського,
Тургенєва ніхто не наважився назвати нас невдячними до пам’яті наших
поетів. Але громадських пам’ятників ученим, які не були в той час
відомими письменниками... у нас нема. Це перший випадок... Честь і
слава Григоровичу, який з труни піднімає нашу самосвідомість! Честь і
слава жертвувателям! Честь і слава місту, що кладе перший камінь для
пантеону російської нації”.
Коли громадськість міста вирішила вшанувати пам’ять відомого
словіста та встановити на його могилі на надгробний пам’ятник. Почався
збір коштів для його спорудження, історико-філологічне товариство
Новоросійського університету з Одеси залучило до цієї справи студентів
і викладачів Москви, Казані, Одеси, де свого часу працював Григорович.
Найактивнішу участь у зборі коштів взяли мешканці Єлисаветграда, які
внесли близько 500 карбованців із загальної суми 2050. Пізніше була
відлита гіпсова копія пам’ятника, яку встановили на подвір’ї
машинобудівного техникуму( нині по сучасному інституті при КНТУ).
Могилу видатного вченого сплюндрували на початку 70-х років минулого
століття, коли на місці цвинтаря почали будувати житловий масив. Могилу
зрівняли із землею, а пам’ятник перенесли на Рівненський цвинтар, де
він стоїть і тепер на огородженому порожньому шматку землі. У
більшовиків не було шани ні до історії, ні до могил ні видатних , ні
простих людей.
Повертаючись до імені та особи видатного вченого-слов’янознавця,
професора Віктора Івановича Григоровича відомого у свій час далеко за
межами країни. Палкий патріот дослідив і розробив ряд важливих питань з
археології, історії, мов та літератур слов’янських народів. Великою
заслугою професора є те, що він всупереч твердженню окремих учених
позаминулого століття довів, що письменність і культура слов’янських
народів виникли на суто слов’янському ґрунті, а не завезені ззовні. Щоб
спростувати наукову неспроможність і політичну прихильність прибічників
"норманської теорії”, Вікторові Івановичу довелося протягом трьох років
подорожувати слов’янськими країнами – Болгарією, Македонією,
Чорногорією, Чехією, Моравією. Метою цих наукових подорожей було
розв’язання проблеми початку слов’янської літератури, її збереження у
пам’ятках писемності і в живій мов словянських народів.
Перу видатного етнографа належать майже п’ятдесят наукових праць,
серед них такі відомі, як "Статті, що стосуються стародавньої
слов’янської мови”, "Слов’янське наріччя” та інші. Віктор Григорович
був професором трьох російських університетів – Казанського,
Московського та Новоросійського (Одеського). Він був прогресивним
діячем свого часу, підтримував тісні зв’язки з Олександром Герценом,
був кореспондентом "Колокола” та "Современника”.
З 1865 року Віктор Іванович працював у Новоросійському університеті
в Одесі. Тут він став ініціатором створення слов’янського товариства,
яке займалося вивченням місцевої історії, етнографії та археології.
Вчений з натхненням шукає слідів перебування слов’ян, не раз особисто
організовує наукові експедиції на південь України, входить у
безпосередні стосунки з населенням, вважаючи такий спосіб для науки
найбільш ефективним. Він закликає вивчити рідний край, знайомиться з
архівами, друкує свої роботи та дослідження в місцевій пресі.
В1876 році Віктор Григорович вирішує переселитися добільш спокійного
Єлисаветграда – центрального в географічному й етнографічному плані
населеного пункту Новоросійського краю та працювати у місцевому
земському реальному училищі. Але є вірогідна версія, що в університеті
у нього, щось не склалося. В Єлисавтграді він встиг прожити всього три
місяці та помер у віці 62 років. Тут він мав намір або продовжував
історико-етнографічні дослідження, якщо можна так стверджувати про той
короткий час.. Вчений зробив спробу завдяки своєму високому
авторитетові згуртовати навколо себе місцевих ентузіастів, прихильників
вивчення слов’янських мов. Поселившись у місті в жовтні, він помер вже
20 грудня ( за старим стилем )1876 року.
Для невеликого містечка Віктор Іванович був яскравою фігурою серед
кіл інтилигенції. Пам’ять про нього зберігається у музеї згаданого
технікуму та місцевому краєзнавчому, але історія з могилою залишає,
м’яко кажучи, неприємний осад. Але за часів «могутнього союзу» подібне
було типовим явищем. Дуже неприємно, що ті владні функціонери, які
чинили так, потім ставали почесними громадянами тих міст та отримували
персональні пенсії. Світ у ті часи стояв у нас догори ногами, і
здається ще не став на місце. |
