Вівторок, 19.09.2017, 14:32
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

ТА, ЩО ЗНАЛА

...Біля сільського храму зібралася чимала громада. Люди з цікавістю роздивлялися великого хреста, якого напередодні, неподалік від входу, встановили Григорій Оленич, Павло Скрипка та Бондаренко. На церковні сходи раз по раз піднімалися оратори. Усі слухали уважно, над натовпом то здіймалися схвальні вигуки, то западала напружена тиша. В Глодосах давно вже не чули такого, мабуть, з кінця 20-х, коли село підхопила потужна хвиля національно-визвольного піднесення. Сільський староста Семен Василакій надав слово вчительці з Новоукраїнки Парасковії Березняк, їхній землячці — уродженці Глодос, яка тепер мала садибу у ближньому селі Козаковій Балці. Це вона, ходячи від хати до хати, складала список розстріляних і репресованих більшовиками (таких набралося більше 200), у пам'ять яких і був встановлений хрест біля сільського храму.

— Цей хрест повинен нагадувати могили тих, хто похований без релігійного обряду, розстріляних, розкуркулених, вигнаних з рідної землі, репресованих, хто помер при Радянській владі, коли закривалися храми і заборонялася релігія, — промовляла Парасковія Герасимівна.

Можливо, вона говорила щось іще, але саме цю цитату зберіг протокол допиту, який тривав через кілька років потому. Бо те, що діялось біля храму села Глодос Новоукраїнського району, відбувалось не на початку 90-х, коли подібні вшанування пам'яті репресованих були вже звичним явищем, а на Покрову 1942-го, під час окупації.

Після мітингу і панахиди на квартирі місцевого священика відбувся поминальний обід.

1. "ДО СМЕРТІ БУДУ ПЕРЕДАВАТИ УКРАЇНСЬКІ ІДЕЇ ВАМ, МОЛОДИМ..."

Парасковія Березняк народилася, як писали слідчі у протоколах, у куркульській сім'ї. Як свідчить довідка із Глодоської сільради, її батьки мали пару коней, одну корову, п'ять десятин землі і 11 душ сім'ї. Отож, навряд чи вони були багатіями. Очевидно, звичайна українська родина, яка залишалася носієм природної національної свідомості, незалежно від матеріальних статків, у ті часи просто не могла не називатися куркульською. Один з братів — Григорій,— служив у петлюрівському війську, інший — Василь, мабуть, таки нажив трохи добра, бо в 30-х роках був розкуркулений. Парасковія, яка ще до революції закінчила Єлисаветградську гімназію та Петербурзькі вищі педагогічні курси, вчителювала у рідному селі. Ще в 1918-1919 роках вона брала участь у заходах "Просвіти", виступала у виставах, організованих просвітянським драмгуртком, залучала до його роботи школярів, працювала з талановитими дітьми.

Її чоловік, Максим Березняк, сільський агроном, у кінці 20-х арештовувався органами ДПУ нібито за участь у СВУ, але незабаром повернувся додому. Та довгого віку не зазнав — у квітні 33-го він помер, ймовірно, від голоду. Парасковія перебралася у Новоукраїнку, де викладала математику у школах №№4 і 6 і навіть учила партійних активістів у радпартшколі. Отож, мала широкі знайомства серед інтелігенції району. Не дивно, що, коли комуністична влада під натиском німецьких військ змушена була відступити, Парасковія Герасимівна опинилася якщо не в епіцентрі, то близько до нього, українського громадського життя.

І Новоукраїнка та прилеглі села були тут не винятком, а швидше підтвердженням правила. У містечку почала виходити газета "Українець", запрацював Комітет взаємодопомоги, куди входили всі вчителі, почала відроджуватися "Просвіта". У місцевій поліції та управі було чимало українців, які не чинили зла своєму народові. Влітку 42-го на дверях районної управи з'явилися антифашистські прокламації, розповсюджували їх і в селах, де виступав просвітянський драмгурток. Чи це, чи щось інше переповнило чашу терпіння німецької влади, і влітку 42-го почалися масові арешти українських патріотів. Фашисти розправлялися з ними так само оперативно, як і комуністи. Парасковію Березняк тоді ще не арештували. Вона залишалася членом ради районної "Просвіти", установчі відновлювальні збори якої відбулися в Новоукраїнці в кінці 41-го.

...У районному кінотеатрі зібралися вчителі, старшокласники, інтелігенція містечка. Виголошували запальні промови. Головою районної "Просвіти" обрали директора 6-ї школи Олексія Шпаковського. До ради товариства увійшли : Тараненко, секретар райуправи, вчителі Іван Ткаченко, Кононенко, спрямовував роботу товариства завідуючий відділом народної освіти Данило Ніколенко. Тоді, на зборах, Парасковія Березняк доповідала по питанню створення українського драмгуртка, адже ж мала досвід його роботи ще з 20-х років, та й у школі, де вона працювала, діяв шкільний хор, який міг би стати базою для гуртка. Збори закінчилися гімном "Ще не вмерла Україна" у виконанні оркестру вихованців дитбудинку №1.

Наприкінці лютого просвітяни провели урочисте зібрання до Шевченківських днів, на яких доповідач Данило Ніколенко характеризував Шевченка як "...основоположника української культури"(цитата з протоколу).

У справі неодноразово згадується (з боку слідчих) ще одна українська громадська організація — "Жіноча служба України", де Березняк нібито грала не останню роль. Але Парасковія Герасимівна відмовляється від участі в ній. Натомість від слідчих не приховати, що хату і сад у Козаковій Балці, яку будували вони з чоловіком (так стверджуватиме Березняк вже на схилі літ, відстоюючи свої права на будівлю) і яку забрав колгосп, з приходом німців їй вдалося повернути. Колишньому сільському голові Глодос Беринді, який, вона так вважала, нібито писав доноси більшовикам на її чоловіка, з приходом німців, на сільському святі урожаю, вона при людях висловила все, що про нього думала, влаштувавши йому публічний грандіозний скандал. Але коли Бериндю і ще кількох односельців фашисти арештували, Парасковія звернулася до гестапо через знайому перекладачку, колишню вчительку, аби їх відпустили. Бериндя залишився живий і в 46-му успішно свідчив про "зрадництво" Березняк...

Про те, що Парасковія Герасимівна була надзвичайно активною і діяльною жінкою, свідчить і той факт, що у 1943-му році вона вирішила удочерити вихованку дитячого будинку Ольгу Гуджій. У тоді вже немолодої вчительки було троє дорослих дітей, найменший син Юрій, який у 16 років добровольцем пішов на фронт, на той час служив у Червоній армії. На суді, що узаконив опікунство Березняк над малолітньою, вона сказала фразу, яку їй потім пригадають слідчі (як і те, що вона "..внедряла среди учеников молитву за Украину и приветствие "Слава Украине!"), про те, що виростить дівчинку достойною донькою неньки-України. Аргументом проти неї послужило й те, що, вже забираючи речі дитини, вона довірливо призналася молодому співробітнику дитбудинку: " Я хоч уже й літня, але до смерті буду передавати українські ідеї вам, молодим..." Як склалася доля Ольги після арешту Парасковії Герасимівни — невідомо.

2. "ВОНА ПІДТРИМУВАЛА ДУХ В'ЯЗНІВ..."

У серпні 43-го її арештувало гестапо. За те, що переховувала євреїв, сприяла їм в отриманні документів, допомагала сім'ям комуністів, носила їжу радянським військовополоненим, які знаходилися на станції Адабаш. Спочатку сиділа в Новоукраїнці, потім — Кіровоградське "СД" і німецькі табори. "Бухенвальд", "Равенсбург", у листопаді 43-го її, вже непрацездатну, перевели в "Майданек". Через півроку — знову в "Равенсбург", звідки почався відступ на Захід. 2 травня 1945-го їх звільнила Червона армія. Тільки перелік таборів свідчить, який могутній дух нескореності і життєлюбства мала в собі ця жінка. Пізніше вона розповідатиме слідчому, як у таборі "Равенсбург" разом із чешкою Колонач і югославкою Водстовою вони складали антифашистські вірші. Інша її співтабірниця Марія Шахова, коли вже після смерті Сталіна йтиметься про п'яту чи шосту спробу реабілітації Парасковії Березняк, свідчитиме, що українка в жахливих табірних умовах підтримувала дух в'язнів.

Я знаю, чому вона була такою. Любов до України, тим більше усвідомлена і сформульована, дає людині певність, що вона духовна істота, підкреслює її Божественне начало, відкриває джерела внутрішньої свободи, а значить, і дає сили вистояти і зберегти себе. Саме це почуття підштовхнуло її переховувати мешканку Новоукраїнки Цілу Мойсеївну Розіну та кількох дітей-євреїв з дитячого будинку. Лікарці Розіній вона допомогла змінити в документах національність, засвідчивши, що та — Зорінська Лідія Павлівна. На підтвердження цього Парасковія зібрала ще кілька підписів. Доньці ще однієї єврейки — Білоцерківської, віддала паспорт своєї старшої дочки Галини. У 55-му мешканка Одеси Розіна-Зорінська підтвердить це, на відміну від дружини комуніста, яка заперечуватиме діяльну допомогу з боку Березняк.

Після звільнення Парасковія Герасимівна потрапила у госпіталь №3351. У січні 46-го всіх, хто перебував у госпіталі, перевели у тил СРСР, вона опинилася в евакогоспіталі на станції Шебаліно, звідки у березні її забрав син Юрій, що мешкав тоді в Одесі. Але всього лише через кілька днів після повернення у синову домівку її арештували.

Слідство завершилося за два місяці. Військовий трибунал Київського військового округу відміряв їй 15 років виправно-трудових таборів, касаційна скарга задоволена не була. Відбувши п'ять років таборів, вона знову пише касаційну скаргу. Відповідь та сама — відмовити. Уже після смерті Сталіна, у липні 54-го, їй знову відмовляють. Незабаром після цього, у серпні, засідала комісія по розгляду слідчих справ осіб, засуджених за контрреволюційні дії. Тоді реабілітували багатьох невинно засуджених. Але Парасковія Березняк до їх числа не потрапила: участь у "Просвіті", спорудження хреста у пам'ять репресованих — такі дії Радянська влада вважала злочином.

У скарзі, адресованій тодішньому депутатові Верховної Ради СРСР Сидорові Ковпаку, вона напише: "У 44-му, весною, мою стареньку матір колгосп вигнав із хати, що в Козаковій Балці, вона померла самотньою в чужих людей. Я про це дізналася у 50-му році, ця звістка призвела до мого паралічу. Мене відправили у Херсонську лікарню МВС, де я, лежача, перебувала до 15 липня 1954 року. Звідти мене достроково звільнили і хвору доставили у Новоукра-їнку. Там мене прийняла бідна одинока старенька-інвалід Марія Двірня, де я й знаходжуся фактично без засобів до існування".

Для оформлення пенсії Парасковії Герасимівні потрібна була реабілітація. Але і в листопаді 55-го, ще раз розглянувши її справу, вирок залишили в силі. Відмінили його тільки через рік, та й то, після цього рішення військового трибуналу КВО, головний військовий прокурор Горний просить колегію Верховного суду залишити у силі вирок 46-го року. Але військова колегія визнала рішення ВТ КВО, прийняте у 56-му, законним. Парасковія Герасимівна змогла виклопотати собі пенсію. Вона хоче повернути і садибу у Козаковій Балці, але, очевидно, смерть перешкодила цьому, бо справа на кількох відмовах з цього приводу уривається. Очевидно, діти не домагалися повернення собі батьківського майна.

* * *

Ставлення каральних органів СРСР до немолодої вже і фактично беззахисної жінки Парасковії Березняк, за плечима якої всього тільки й "злочинів" — просвітянська діяльність та вшанування репресованих земляків, яскраво свідчить — для імперії любов до рідної землі була найстрашнішим злочином. Вона викорчовувалась, випалювалась, знищувалась безжально. То й опинилися ми в незалежній уже Україні "..душею голі догола", розтринькали, віддали на поталу всіляким пройдисвітам свої економічні можливості, дали себе пограбувати і стоїмо перед світом, як на посміховиську, все ніяк не бажаючи визначитися — хто ж ми і куди нам іти далі? Спитаймо у тисяч і тисяч таких от Парасковій, у мільйонів, замордованих голодом. Вони — наша частина ("... і мертвим, і живим, і ненародженим..."). Вони — знають.

Світлана Орел, vechirka.com.ua
02.09.2003, 14:05


Категорія: Мої статті | Додав: graf (21.03.2010)
Переглядів: 292 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz