Про війська спеціального призначення раніше, в епоху суцільної засекреченості, непосвячені мало що знали. Зокрема й кіровоградці про Дев’яту окрему бригаду спеціального призначення, що дислокувалася у нас.
Про її історію, історію спецназу в СРСР загалом розповідає командир Дев’ятої бригади (1981-1988 роки) полковник Анатолій ЧМУТІН.

— Що спонукало уряд СРСР створити війська спеціального призначення і коли це відбулося?

— Під час Великої Вітчизняної війни для виконання розвідувально-диверсійних завдань на важливих об’єктах противника формували загони з різною кількістю особового складу — від п’яти-семи осіб до ста. Туди збирали кращих розвідників із дивізій, армій і відправляли їх у тил ворога. Подібні функції також виконували партизанські загони під командуванням кадрових військових. Коли війна закінчилася, то нібито й потреби мати такі підрозділи вже не було. Але з часом керівництво Збройних сил усвідомило, що без загонів спеціального призначення сучасна армія не може обійтися. І тоді їх почали створювати. Спочатку було лише чотири батальйони і стільки ж рот на всю армію СРСР. А восени 1962 року майже одночасно і майже в усіх округах було організовано бригади спеціального призначення.

— Із якого часу ви стали спецназівцем? Коли частина спеціального призначення з’явилася в Кіровограді?

— Після закінчення 1961 року військового училища я дев’ять місяців прослужив у мотострілецькому батальйоні. А з 19 вересня 1962 року й аж до відставки у спецназі.

Нашу бригаду створено у грудні 1962 року. А разом із нею ще дві в Україні — у Старому Криму й Ізяславі. Готувалися ми до війни як групи першої черги. До груп входило по сім-десять – до п’ятнадцяти бійців. Підрозділи з більшою кількістю людей називалися загонами. Головним їхнім завданням було з’ясування місцезнаходження ракет противника із ядерними боєголовками, великих штабів противника і їхнє знищення.

— Який рівень підготовки, порівняно з іншими, мала Дев’ята бригада і кому вона підпорядковувалася?

— Вона була однією з найкращих, хоч і кадрованою. Тобто у ній перебувало два повних загони і загін зв’язку, кілька ж інших загонів формували із приписників, так званих партизанів. Бригада виконувала свої завдання дуже добре. Особливо відзначалася рівнем парашутної підготовки. Тому й наша спортивна команда парашутистів, усі члени якої були майстрами спорту, постійно перемагала на змаганнях. Рівень бойової готовності бригади також відповідав найсуворішим критеріям. Надзвичайно високим був також рівень моральної й ідеологічної підготовки.

Бригада підпорядковувалася безпосередньо ГРУ ГШ МО СРСР (Головне розвідувальне управління Генерального штабу Міністерства оборони СРСР), територіально-округові.

— Ви як командир взводу спецназу перебували з ним у Новочеркаську під час заворушень у місті 1962 року. У ЗМІ про ті події пишуть різне...

— Мені не приємно, коли у ЗМІ розповідають те, чого насправді не було. Були жертви — більше сотні людей. Але багато з них — випадкові. Хоча якби і одна людина загинула — це вже трагедія.

1962 року відбулося підвищення цін на основні харчові продукти. За два тижні до цього у військах роз’яснювали, чому це відбувається: СРСР змушений був витрачати багато ресурсів на озброєння, аби не відставати від американців. На великому ж електровозобудівному заводі в Новочеркаську про це робітникам не говорили. До того ж їм незадовго до того знизили заробітну плату. А тут ще й ціни підвищили. Люди обурилися, зібралися на мітинг. А директор заводу на питання про те, що ж вони їстимуть, відповів із балкона заводоуправління: "Жеріть пиріжки з лівером”. Це високий керівник таке сказав!

Нашу роту спецназу спрямували в місто для з’ясування того, яка там ситуація, а потім на охорону членів уряду СРСР — Козлова й Мікояна. Спочатку я зі своїми солдатами знаходився біля банку. Люди навколо галасували, обурювалися. Ми мали завдання не пускати нікого в банк, а застосовувати зброю мали право лише тоді, коли нашому життю щось загрожуватиме. Біля міськвиконкому перебували бійці із грозненської дивізії внутрішніх військ. Хтось із натовпу ударив металевим прутом одного із солдатів по голові. Той упав. Його товариш застосував зброю. Постраждали підлітки, які позалазили на дерева: перші постріли військові здійснювали у повітря.

— Чи правда, що проти цивільних застосували танки?

— Коли ми дізналися про намір працівників заводу іти на мітинг у місто (завод знаходиться за ним), я доповів про це командуванню. Воно стало вирішувати, як завадити цьому. Хтось запропонував використати навчальні сльозогінні гранати. Та цю ідею відкинули. Вирішили поставити на мосту через ріку Тузлов три танки. Так люди, а їх було близько двохсот — переважно молодь, перейшли ріку убрід. У місті до працівників заводу приєдналися студенти, яких у місті було дуже багато. Один із трьох танків поїхав центральною вулицею міста. В одному місці він зупинився — і його миттєво обліпили люди, а якийсь хлопець руками й ногами обійняв гармату і повис на ній. Як не крутили танкісти баштою — не могли його скинути. Тоді вистрілили холостим набоєм, від чого усе скло в будинках на центральній вулиці посипалося. Того хлопця, звичайно ж, як вітром здуло. Танк доїхав до міськкому партії, розвернувся і поїхав у свою частину. Ось і вся участь танків у тих подіях.

Згадувати усе це неприємно, бо саме тоді я відчув, як це нелогічно для армії — протистояти своєму народові. Та хочу ще підкреслити: спецназ завжди використовували тоді, коли необхідною була впевненість, що контингент не підведе, виконає своє завдання. Батьківщина нам наказувала: "Треба!”. І ми виконували наказ. Наочним прикладом цього є Афганістан.

— Із якого року особовий склад Дев’ятої бригади там воював?

— 1984 року із ГРУ ГШ надійшов наказ готувати загін. У Афганістані вже воювало три загони із бригад спецназу. Наш мав стати четвертим (хоча до цього там уже побувало багато наших офіцерів). Загін повинен був зупиняти каравани зі зброєю, знищувати їх за потреби. Наказ надійшов у липні, а у серпні загін уже воював у Афганістані. У його складі повинна була бути бойова техніка. А наша диверсійна техніка — автомат, пістолет, гранати, ніж, спецпістолет, снайперська гвинтівка. Тому підрозділ доукомплектували технікою з особовим складом із Білої Церкви. Перед відправленням загону я виступив перед ним із напутнім словом, у якому просив не осоромити бригаду, але й не лізти, куди не треба. Наші військові показали себе справжніми професіоналами. Про це говорили й американці. Я мав можливість ознайомитися із донесеннями їхньої розвідувальної агентури про Дев’яту бригаду і її підготовку. Читати було досить приємно: наш рівень підготовки відзначили дуже високо, навіть перехвалювали. Загін із нашої бригади воював до 1989 року. І виходив він з Афганістану останнім, прикриваючи ту колону, у складі якої країну покидав командувач сорокової армії — генерал Громов.

— Які жертви протягом років війни мав цей загін?

— Загинуло п’ятеро офіцерів, солдатів більше. Але відзначу, що як для війни ці жертви були мінімальними. І це теж наслідки високого професіоналізму офіцерів. Тому що справжній командир не той, хто виконав завдання за будь-яку ціну, поклавши підрозділ, а той, хто зберіг при цьому особовий склад. Багато хто рвався в Афганістан, хоча були й такі, хто усіляко уникав цього. Чимало учасників тих подій повернулися із бойовими нагородами — Георгій Костилєв із двома орденами Червоної Зірки, Артур Дерев’янко — із чотирма, Олександра Сербіна було представлено до нагородження званням Героя Радянського Союзу, він отримав також чимало інших бойових нагород, зокрема орден Червоного прапора. Не можу не розповісти і про такий випадок. У мене служили двоє солдатів-братів. Один із них загинув у Афганістані. Другий після цього постійно просився туди. Я йому пояснював: "Я не можу тебе туди послати. А якщо і ти загинеш? Як я дивитимусь в очі твоїй матері?” А він мені на те: "Мати згодна”. І дійсно, мати написала мені листа із проханням послати його туди, бо він хоче помститися за брата. Не зробивши цього, не уявляє, як далі житиме. Повернувся він з Афганістану живим, але з відірваною ступнею.

— Не можу оминути болючої для армії теми — дідівщини. Коли це явище виникло?

— Позастатутні стосунки принесли у шістдесятих роках колишні ув’язнені, яких після звільнення звідти почали брати в армію. Я завжди казав солдатам і зараз кажу: "Хлопці, в армії, а особливо у спецназі, ви повинні бути ріднішими від рідних братів. Ви не повинні забувати, що якщо завтра ви потрапите в тил до ворога, то вас там буде лише кілька. І якщо ви один одного поважаєте, любите, захищатимете — це допоможе вам виконати завдання. Якщо ж дивитиметеся один на одного вовком — ні до чого доброго це не призведе”.

— Чи брали участь військові з нашої бригади ще в якихось бойових діях?

— У середині вісімдесятих років мене викликали в Москву і ставили завдання готувати загін у Польщу. На щастя, хтось нагорі схаменувся і цей наказ було відмінено.

Зразу ж після виведення загону із Афганістану, коли я вже перебував на пенсії, усю бригаду передислокували у Баку, де спецназівці виконували миротворчу місію. У той час там склалася дуже напружена ситуація у стосунках між азербайджанцями й вірменами. Бригада виконала своє завдання на «відмінно». Про це мені розповідали і мій брат, який там служив, й інші люди.

— Ви разом із ветеранами бригади постійно збираєтеся у її стінах, спілкуєтеся і між собою, і з особовим складом частини. Які завдання виконує вона сьогодні?

— Ветеранів бригади у Кіровограді — до двохсот осіб. Ми справді регулярно проводимо збори, але в основному їх відвідує ядро нашої ветеранської організації, до якого входять близько п’ятдесяти осіб. Хотілось би, щоб приходили й інші. Часто спілкуємося і з особовим складом частини. Після розпаду СРСР три бригади спецназу Україні стали нібито й непотрібними. Старокримську перетворили на полк і перевели до нас. Нашу ж реформували у навчальний центр, а зараз у навчальний батальйон, де готують молодших командирів і спеціалістів-зв’язківців.

Останнім часом ширяться чутки, що спецназ мають намір зовсім ліквідувати. Це дуже нерозумно, адже це — єдині війська, здатні у будь-який час і в будь-якому місці виконати наказ Батьківщини. А яким буде завтрашній день для України — нікому не відомо. Тому нищити елітні підрозділи армії не можна. Це наша надія і опора.