Поселення
під назвою Поділ вперше згадує у своєму щоденнику академік Йоган-Антон
Гільденштедт. Очолюючи одну з академічних експедицій, діяльністю яких
опікувалася сама Катерина II, Гільденштедт у 1773-1774 роках побував на
території Новоросійської губернії. Влітку 1774 року він відвідав Єлисаветинську
провінцію, залишивши унікальні за змістом спостереження про поселення, природні
та економічні умови краю. Записи академіка є найпершим і повним історичним
джерелом, яке дає змогу найбільш точно відтворити початковий період розвитку
майбутнього міста.
– На
східному боці Інгулу лежить поселення під назвою Поділ, – пише автор. – У ньому
нараховується близько 600 будинків, розташованих правильними вулицями, тут
живуть купці і ремісники, що підлягають магістрату. Тут також знаходиться
торгова площа, забудована лавками, ратуша, церква православного сповідання і
церква для розкольників. Вони складають більшу половину мешканців, діляться на
кілька сект і користуються недоторканністю”.
Таким
побачив Поділ вчений у 1774 році, тобто через двадцять років після його
заснування. Елементи Подолу проглядаються й тепер. Так само прямі вулиці,
торгова площа – Центральний ринок, дві церкви – Преображенська і Українська автокефальна.
Щоправда, все це – вторинне, перебудоване на початку XIX століття із цегли. А
найперші будівлі були дерев’яними і згоріли під час пожежі 1798 року.
Разом із
новими будинками з’являлися і нові назви вулиць. Першоназви деяких з них були:
Мала Міщанська, Велика Міщанська, Хрестовоздвиженська, Піховська-Донська,
Василевська-Безпопівська. Важко визначити – на які вони перейменовані і коли.
Але вже всередині XIX ст. на карті міста вулиць з такими назвами не знаходимо.
Можна лиш припускати, що це сучасні Покровська, Преображенська, Гоголя і,
можливо, Володарського.
До речі,
певний час лівобережна частина міста, Поділ, забудовувалася виключно у
південний бік від вулиці Великої Перспективної, яка спершу називалася
Московська-Перспективна. Тобто аж до середини XIX ст. вулиць Двірцевої,
Петрівської, Іванівської, Інгульської (Леніна, Шевченка, Луначарського,
Декабристів) та прилеглих до них не існувало.
На Подолі до
1798 року знаходилися адміністративно-господарські та релігійні установи:
магістрат, міська дума, поліція, суд, пожежна команда, духовне управління.
Оскільки всі приміщення були дерев’яними, вони повністю згоріли. Вогонь знищив
також дві церкви – Преображенську та Успенську, більше двадцяти кварталів і 72
лавки (магазини). Та чи не найбільшою втратою стали спалені архіви
адміністративних установ і церков – їх не відновиш. Ось чому маємо так мало
історичних даних про початковий період історії міста.
Знаменка і Новокозачин
І знову звертаємося до Гільденштедта. (Першоджерело є першоджерело). „Пулківською
або Артилерійською слободою називається північна частина західного форштадта.
Вона лежить вище фортеці і включає близько 180 будинків, які належать грекам і
здаються артилерійським офіцерам і солдатам. Тут є церква в ім’я Божої Матері.
У цій місцевості мешкає 2400 жителів обох статей. Військове поселення включає
три батальйони гарнізону, крім артилерійської команди”.
Свідчення вченого доповнює академічне видання 1898 року „Живописна Росія”.
„Фортеця була закладена 18 червня 1754 року. На той час тут знаходилося
невелике великоросійське розкольницьке поселення, зайняте прийшлими сербами;
вигнані з насиджених місць розкольники більшістю виселилися у Туреччину та
польську Україну, але у наступному 1755 році їм було дозволено повернутися...
Розкольники поселилися поблизу Єлисаветинської фортеці, і з них негайно було
утворено військове поселення Ново-Козачин”.
Звернімо увагу на дуже важливу деталь, названу Гільденштедтом: у поселення є
церква в ім’я Божої Матері. Цю церкву згадує у своєму „Історичному нарисі
ім.Єлисаветграда” тодішній міський голова О.Пашутін. Називалася вона
Знаменська. „За переказами, після церкви у фортеці св.Єлисавети, вона
найдавніша”, – пише автор. Ще точніші дані знаходимо у довідниковому виданні
„Увесь Єлисаветград” за 1910 рік. „Церков у Єлисаветграді громадських дев’ять і
домових три. Із них найдавнішою вважається Знаменська, збудована, за
переказами, на початку XVIII століття”.
Як бачимо, у всіх наведених наукових працях ключовими об’єктами є Знаменська
церква і військове поселення. Це зовсім не випадково. Із історії знаємо, що в
другій половині XVII століття у Російській православній церкві стався розкол. У
результаті виникло багато сект, верховенство у православ’ї було віддано Синоду,
який знаходився під контролем царів. Старовіри, або розкольники, міцно
трималися за давні канони і не хотіли підкорятися урядовій церкві. Серед них
були так звані знаменці – прихильники знаменного співу під час виконання
церковних обрядів. Система культового співу під назвою „знаменний” склалася ще
в XI-XII століттях і була витіснена посиленим імпортом європейської
музики, яку розкольники не сприйняли.
Отож розкольники-знаменці, керівний центр яких знаходився у селі
Знаменському Брянської губернії, втекли від жорстоких переслідувань на береги
Інгулу, вочевидь, року 1752. Потім було чергове вигнання, та з 1755 року все
змінилося на краще і колишні розкольники утворили поселення Ново-Козачин.
Із записів Гільденштедта видно, що це поселення складалося із трьох
батальйонів гарнізону та артилерійської команди, тому слобода називалася
Артилерійською або Пулківською. Ця назва походить від села Пулкового біля
Петербурга, звідки прибула на нове місце дислокації артилерійська команда.
Найближчими сусідами греків і знаменців були молдавани з валахами. Як єдиновірці,
вони селилися поблизу Ново-Козачина і складали спільні церковні общини. За
кількістю ці переселенці були третіми у Приінгуллі після українців і росіян.
Більшість із них прибула на береги Інгулу з місцевості Чечора, що у
Придністров’ї. Звідси видозмінена назва слободи, заснованої переселенцями –
Чечора. Пізніше вулицю назвали Верхнєбиківською. Знаменська тепер називається
Тобілевича.
Пермський табір
На західному боці Інгулу, нижче фортеці, тягнеться вздовж берега форштадт,
що називається Пермським табором, тому що тут колись стояв табором Пермський
полк. У ньому – близько 120 будинків, у яких живуть офіцери, солдати, тому він
також називається Солдатською слободою. Тут розташовано великий госпіталь,
відразу за фортецею, на північному кінці форштадта”. Такий запис знаходимо у
щоденнику Гільденштедта. Поселення „одержало назву від табору Пермського
карабінерного полку, викликаного у 1754 році для прикриття робочих людей та
викорінення гайдамаків”, – уточнює Пашутін.
Як бачимо, основну загрозу існуючому ладу в ті часи складали гайдамаки,
тобто викинуті зі своїх осель місцеві поселенці, житло яких віддали новосербам
та іншим чужоземцям.
Звернімо увагу на слова Гільденштедта: „Тут колись стояв табором Пермський
полк”. Колись – тобто у минулому, давно. Академік побував у фортеці і в
поселеннях біля неї (не у Єлисаветграді – його тоді ще не існувало) влітку 1774
року. На той час Пермського полку тут вже не було. Потреба у його дислокації у
глибокому тилу відпала: Нова Сербія була ліквідована, гайдамацький рух згас.
Натомість розпочалася чергова російсько-турецька війна і військові підрозділи
були необхідні на фронті.
Територія, яку займали карабінери, відтоді перейшла у цивільне відомство і
дуже видозмінилася. Насамперед збільшив свої володіння згадуваний Гільденштедтом
госпіталь. Восени 1787 року за наказом Потьомкіна у місцевих жителів було
придбано кілька будинків, розташованих між Інгулом та земляним фортечним валом.
У них і розмістили „генеральную гошпиталь” на 2000 ліжок.
Пізніше колишній військовий табір повністю перетворився на торговий центр.
Поряд з вулицею Солдатською, де розміщувався госпіталь, виникли вулиці М’ясна
та Сінна. Всі вони виходили на Сінну площу, розташовану на сучасній території
між обласною прокуратурою та лікарнею святого Луки. Яким товаром тут торгували
– видно із назв вулиць та площі.
Практично в ті ж роки у місті, яке на той час вже називалося Єлисаветградом,
було засновано поштову контору. Розміщувалася вона в будинку на вулиці, яка
була на той час частиною Миколаївського тракту, а пізніше звалася Бобринецьким
шосе. Цим шляхом, між іншим, поверталася 1787 року із Криму в Петербург цариця
Катерина II. Пізніше, у 1821 та 1824 роках, на поштовій станції зупинялися
польський поет Адам Міцкевич та російський Олександр Пушкін.
У пізніші часи від станції (тепер Поштовий провулок) до вулиці
Московської-Перспективної (тепер К.Маркса) була забудована нова вулиця, якій
дали назву Велика Пермська, бо на той час нижче неї до Інгулу знаходилася
Пермська вулиця, пізніше її перейменували на Нижнєперсмьку.
Така коротка історія одного з найстаріших мікрорайонів сучасного обласного,
який став його складовою частиною.
