Середа, 18.10.2017, 10:32
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Гашка з Гуляйполя

Родина в
 еміграції
Родина в еміграції

Гашка з Гуляйполя


Біля входу до колишньої земської школи, а нині Піщанобродського аграрного професійного ліцею, нещодавно урочисто відкрито меморіальну дошку Галині Кузьменко (автор — Сергій Красовський). Жінка прискіпливо оглядає колишнє шкільне подвір’я, куди приходила маленькою дівчинкою. Школу закінчила на відмінно, потім так само успішно і вчительську семінарію. І, мабуть, не було б ні цієї меморіальної дошки, ні бурхливого життя, аби доля не закинула її на роботу в Гуляйполе.

Бо й він був не простою людиною, а суцільним поривом, вибухом, ментальним явищем, народним улюбленцем і полководцем, орденоносцем і генієм степової стратегії, а зрештою, як трактувала офіційна ідеологія — зрадником і бандитом.

Вона стала дружиною Нестора Махна.

Їхнє весілля пам’ятала вся округа

Гуляйпільців, які приїздять у Піщаний Брід, і досі називають тут сватами, хоч уже й немає живих свідків або учасників того легендарного багатотисячного весілля, що влітку 1919 року гриміло на березі річки Чорний Ташлик. Патріарх місцевих краєзнавців, завідувач фондами музею Добровеличківського району Дмитро Проскаченко не тільки впевнений, що воно відбулося насправді (деякі дослідники мають сумніви, але Дмитро Дмитрович зібрав чимало свідчень на підтвердження цього факту). Він навіть показує лунки, сліди яких і досі помітні, — їх викопували, щоб людям зручніше було стояти на березі річки, бо ж такої кількості гостей (до двадцяти тисяч) не могло вмістити жодне із тодішніх піщанобродських приміщень.

Зовсім неподалік — місце, де колись була садиба Андрія Кузьменка, батька Галини, чи Гашки, як її звали в селі. Тут, на вулиці Садовій, багато років ніхто не будується. «Бояться, що Махно повернеться…» — жартує Дмитро Дмитрович. У глибині садиби, біля річки, збереглася криниця і верба, які так любила Гашка і куди приходила щоразу, повертаючись додому. На те подвір’я й привела вона свого Нестора улітку 1919-го.

Її батько, колишній писар жандармської управи у Києві, неприхильно поставився до майбутнього зятя. Змінив гнів на милість тільки тоді, коли Нестор повідомив, що вони з Галиною обвінчалися у сусідній Любомирці (там і досі зберігся чудовий давній православний храм).

Про подальшу долю родини Кузьменків можна дізнатися з книжки «Піщаний Брід і його околиці» лауреата Національної премії імені Т.Шевченка Григорія Гусейнова, розгорнутої краєзнавчої розвідки щодо деяких не до кінця переосмислених моментів української історії. До речі, саме ця книжка великою мірою стала поштовхом до відкриття згаданої меморіальної дошки, за що піщанобродці заслужено визнали Григорія Джамаловича почесним громадянином своєї територіальної громади.

Отже, влітку 1919 року більшовицькі продзагони наклали на волосне містечко величезну повинність. Треба було здати щось із двадцять тисяч пудів хліба. Це спровокувало повстанські настрої місцевого люду. А тут і Махно прибув. І начебто на продовження свого бучного весілля запропонував селянам взяти участь у пограбуванні ешелону, що стояв неподалік на роз’їзді Бешкетового.

Ця чутка швидко розлетілась околицями, і більшовики під керівництвом комісара Затонського налетіли на Піщаний Брід. За виказом однієї вчительки червоні арештували дев’ятьох селян, серед яких був і Андрій Кузьменко. На ніч їх помістили у класи тієї ж земської школи, де колись навчалась Гашка. Нинішній директор аграрного ліцею Тетяна Ліщенюк показує той клас, вікна якого саме на розі будівлі і звідки можна було втекти. Що й зробив якийсь моряк-есер, що випадково потрапив у цю компанію. Та решта заарештованих (крім Андрія Кузьменка, там були староста села, священик, учитель) відмовилися це зробити. Уранці під стінами тієї ж земської школи більшовики їх розстріляли…

Мати Гашки Домна Ми­хайлівна Кузьменко померла від голоду в 33-му. Її прах, як стверджують дослідники, досі покоїться на родинному подвір’ї у Піщаному Броді, де й досі тільки купа розкиданого каміння. Для села це, на жаль, не дивина: тут дедалі більше покинутих садиб, хат, які дивляться на світ розбитими шибками…

Галина і Нестор

Про те, як велося Галині у війську Махна, є дуже різні спогади. Хтось робить їй закиди щодо жорстокості до червоних комісарів. Інші акцентують її намагання українізувати махновську армію: відразу ж після одруження відозви Махна (сам «батько» користувався українсько-російським суржиком) до населення стали з’являтися українською. Незаперечним є і те, що скрізь, хоч би де вона перебувала, дружина Махна гуртувала українську інтелігенцію, вчительство. Організовувала благодійні акції на користь дітей, вистави, концерти.

За часів УНР Галина встиг­ла повчитися у Київському університеті, хоча повний курс викладача української мови і літератури й не закінчила. Втім, Григорій Гусейнов вважає, що вплив Галини на Нестора перебільшувати не варто, бо в голові у «батька», мовляв, була така ідеологічна каша, що навряд її можна було впорядкувати і скерувати в потрібне русло.

Вже пізніше, в еміграції у Франції, Галина Андріївна співпрацюватиме з газетою «Українські вісті», спілкуватиметься з її тодішнім редактором, професором Ільком Борщаком, якийсь час керуватиме курсами української мови, працюватиме секретарем в організації «Союз українських громадян». Той час вона згадуватиме як найкращий у своєму житті.

В еміграції їхній родині велося сутужно. У 1922 році, під час перебування у Польщі, народилася їхня донька Олена. Махно любив свою сім’ю, але й це не могло вивести його з хронічного стану депресії. Зрештою подружжя розпалося. Після смерті Нестора в 1934 році Галина Кузьменко пробувала влаштувати життя у Франції. Як пише у книжці «Піщаний Брід і його околиці» Григорій Гусейнов, працювала і куховаркою, і хатньою робітницею, і кравчинею. В якийсь момент навіть спромоглася відкрити власний невеликий продуктовий магазинчик. Але згодом його довелося віддати за борги. Тим часом підростала донька…

У 1940 Олена вийшла заміж за парижанина. Після окупації гітлерівцями Франції виїхала до Німеччини, де працювала на фірмі «Сіменс». Наприкінці війни до неї переїхала і Галина Андріївна, вона пробувала влаштуватися на кількох різних фабриках, та умови праці були занадто тяжкими. У серпні 1945, коли почалася тотальна перевірка і видача нових документів, Галина Андріївна не приховувала своєї біографії. Звісно, її арештували. Така ж доля чекала і дочку Олену. Їх відправили до Києва, де відбулося коротке слідство, і вже у грудні обидві мали вирок: Галина Андріївна вісім років таборів, Олена — п’ять років висилки у Казахстан.

Випробування

Строк свій Галина Кузьменко відбувала у Мордовії, у Дубровлазі. Як згадувала потім, у тому ж таборі перебували співачка Лідія Русланова, дружини Якіра та генерала Власова. Майже на рік пересиділа свій термін, і на волю вийшла 9 травня 1954 року.

Меморіальна дошка 
Галині Кузьменко

Меморіальна дошка Галині Кузьменко
Хотіла оселитися у Києві, де проживав її племінник, син брата Миколи, який загинув у 1937 році. Вже й приїхала було до Києва, але племінник просто на вокзалі, зустрівши тітку, прямо сказав їй, щоб їхала деінде, бо за неї їхній родині «буде від властей». З цим патологічним страхом Галина Андріївна зустрінеться ще, коли за кілька років приїде в рідні місця по якісь пенсійні довідки (пенсії вона отримуватиме 26 рублів 5 копійок), а родичі з Піщаного Броду категорично відмовляться її приймати, і вона самотньо сидітиме в залі очікування помішнянського вокзалу. Саме такою вперше побачить її і запам’ятає на той час ще малий Григорій Гусейнов, уродженець станції Помішна.

А тоді, в 1954-му, пригнічена і розчарована Галина Андріївна виїхала до доньки у Казахстан. На долю Олени теж випали тяжкі випробування, але вона зуміла здобути освіту, і вже після сорока років створила сім’ю з українцем з Хмельниччини Іваном Куликовим.

Тільки у 1971 році, після багатьох прохань і багаторічних поневірянь, влада спромоглася виділити Галині Андріївні житло. Десь у цей час у неї зав’язалося листування із троюрідним онуком Нестора істориком Віктором Яланським. На його запрошення вона за два роки до смерті побувала в Україні, відвідала і Гуляйполе. Завдяки Віктору Яланському (він і сина назвав Нестором, за свою прихильність до історії власного роду мав чимало неприємностей від тодішньої влади) збереглися унікальні фотографії та чимало спогадів Галини Андріївни.

Померла вона в Джамбулі в 1978 році. Там і похована, як і її дочка Олена.

Світлана ОРЕЛ (Кіровоград)

http://www.dt.ua/3000/3760/63131/

Категорія: Мої статті | Додав: graf (27.03.2010)
Переглядів: 308 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz