Вівторок, 19.09.2017, 14:33
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Місто, яке шукає своє ім’я
Центральна площа Кірова у Кіровограді 

...У дитинстві я не любила своє степове містечко Новомиргород, де народилась і виросла. А що там було любити? Асфальт лише в центрі, магазини напівпорожні, на центральній вулиці величезні (так мені здавалося) пам’ятники Леніну та ще Матері-Батьківщині — стандартні штамповки, а між ними — Будинок культури з вічно п’яною дискотекою. Звичайно, були школа, друзі, вчителі, літературне об’єднання. Але місто… Воно не було містом моєї мрії.

І лише через десяток років після того, як я назавжди поїхала звідти, дізналася, що перша назва моєї малої Батьківщини зовсім не Новомиргород (скільки тих «ново» посіяла по Україні, а в наших краях особливо, Російська імперія!), а Трисяги. Сяга — козацька вежа, тобто три вежі. Що златопільська школа, куди ми інколи бігали на танці, — приміщення гімназії, в якій навчався Володимир Винниченко, викладали Микола Зеров, Микола Лятошинський, батько відомого українського композитора Бориса Лятошинського. Що на місці «оази культури» стояв величний Миколаївський собор, підірваний більшовиками в 30-х роках...

Мені пощастило, бо трапилася нагода, хоч пізніше, а все ж прилучитися до чистого джерела духовності отчого краю. А для скількох моїх ровесників культурною аурою рідного міста залишиться штампований Ленін та непривітний Будинок культури (до речі, і для наступних поколінь теж, бо нічого не змінилося). Позбавляючи нас тієї духовної аури, культури рідної землі, рідного міста і села, Система забирала у нас силу самозахисту, самозбереження, нівелювала відчуття патріотизму. Чи не відбувається те саме і сьогодні у містах, які з тих чи інших причин залишаються позбавленими автентичного культурного обличчя? Скажімо, в таких, як наш Кіровоград...

Куди показує товариш Кіров?

Своє нинішнє ім’я місто отримало відразу після вбивства більшовика Сергія Кострикова (Кірова). Схвильовані цією подією трудівники краю проводили мітинги, надсилали уряду телеграми з вимогою назвати обласний центр ім’ям убитого «ворогами народу» ленінградського лідера ВКП(б). Цікаво, що Кіров ніколи в нашому місті не бував, як, звісно, і Ленін — в Україні….

З 1924 року місто мало не менш «привабливу» назву — Зінов’євськ (ідеться про ще одного революціонера, але на цей раз хоч земляка), яка замінила дану в рік початку будівництва фортеці святої Єлизавети — Єлисаветград.

На центральній площі міста й досі височіє пам’ятник Сергію Мироновичу (такий самий «прикрашає» колишнє місто Кіров, нинішню російську Вятку), який стоїть у більшовицькому галіфе, показуючи пальцем... кудись униз. Що вже на той бідний палець тільки не вішали — і пляшку з-під пива, і помаранчеву кульку, і рекламу «Кока-коли»… Ветерани, а їх у місті чимало, і саме вони становлять значну частину виборців, вважають пам’ятник своїм символом, молодечої іронії не розуміють і кажуть, що не зрозуміють ніколи. Торік, наприклад, напередодні відзначення 250-річчя міста, коли вкотре постало питання його назви, під час круглого столу, організованого міською владою та редакцією міської газети, голова Кіровоградської організації ветеранів України Віталій Вієвський заявив, що старше покоління визволяло Кіровоград від фашистів, відбудовувало його, споруджувало об’єкти, які сьогодні вирізняють місто з-поміж інших, — отож, мовляв, позицій ми не здамо, стоятимемо до останнього...

Саме небажання міської влади йти на відкритий конфлікт із ветеранами — непогано організованою і добре маніпульованою силою, — залишається одним із головних стримуючих чинників у питанні зміни назви міста. Такий крок могла б собі дозволити сильна влада, яка стоїть на міцній фінансовій опорі. Ні сили, ні фінансової опори Кіровоградський міський орган місцевого самоврядування не має.

Єлизавета — імператриця чи свята?

І все-таки є ще одна причина того, що питання перейменування обласного центру вирішується непросто: неоднозначність ставлення інтелігенції краю до назви Єлисаветград. Частина її — палкі прихильники цієї назви, які впродовж останніх років вихлюпнули на сторінки місцевих газет багато емоцій із приводу того, що місту й досі не повернуто його, як вони вважають, першоназву. В основі зазначеної позиції теза про те, що на теренах нинішнього Кіровограда до побудови фортеці святої Єлисавети не було нічого, тобто буяв дикий степ, серед якого, мовляв, імператриця Єлисавета Петрівна (указ про будівництво фортеці підписаний саме нею) спорудила військову твердиню, а потім — і місто. У дискусії з опонентами, які нагадують про загарбницьку, окупаційну політику імперської Росії стосовно тодішньої України, вони підкреслюють, що йдеться насамперед про святу Єлисавету, матір Іоанна Предтечі, який хрестив Спасителя у водах Йордану, і аж ніяк не про імператрицю. Але, хоч як крути, а практика залучення імен святих для підсилення впливу і величі августійших осіб належить до тих-таки сумнозвісних традицій, що й більшовицьке «одностайне схвалення».

Та й питання, чи до 1754 року на місці обласного центру було лише дике поле, не таке вже й однозначне. Кілька років тому краєзнавець Юрій Матівос на одному зі старих будинків приватного сектора, не дуже віддаленого від нинішнього центру міста, під шаром старої штукатурки виявив чавунну табличку, яка свідчила, що споруду застраховано ще у 1752 році. Хатину ту, до речі, ще попередня міська влада планувала викупити під етнографічний музей, якого у нас, на відміну від деяких навіть районних містечок, немає. Але віз і нині там. Трохи пізніше той-таки Юрій Матівос у п’ятому томі дореволюційного видання «Живописная Россия» відшукав повідомлення про те, що поселення, яке передувало Єлизаветграду, звалося Новокозачин. Навряд чи це та назва, яка могла б об’єднати мешканців краю, як і найменування колишніх козацьких поселень Завадівка, Лелеківка, що нині стали районами обласного центру.

Яка ж назва могла б об’єднати всіх? П’ять років тому, під час чергової спроби перейменувати місто, скориставшись нагодою вікопомного кучмівського референдуму, прихильники назви Єлисаветград ініціювали проведення міського опитування-референдуму щодо назви міста. Його результати, опубліковані у пресі, досить цікаві і обнадійливі.

По-перше, саме формулювання запитань не передбачало іншого варіанту, крім підтримки назви Єлисаветград. Результат отримали негативний, мабуть тому про нього воліли багато не говорити. Кіровоградців запитували, чи вважають вони за доцільне змінити назву міста. За це висловилося майже 61% тих, хто взяв участь у референдумі. Тих же, хто ратує за назву Єлизаветград, виявилося трохи менше 35%.

Очевидно, за ці роки кількість прихильників зміни назви Кіровограда зросла. Отож питання в тому, щоб знайти консенсус між прихильниками назв Єлисаветград і нової чи щасливо знайденої старої, саме української. Досі дискусії між ними велися здебільшого в емоційній площині, їх же слід перевести у площину наукових аргументів, які б спиралися на археологічні, природо-географічні та історичні факти. Матеріалу для аналізу більш ніж достатньо — наш край, чи не єдиний в Україні, може конкурувати із сусідньою Черкащиною за кількістю трипільських поселень. Так, торік в одному з густозаселених районів — на вулиці Попова — випадково(!) під час будівництва супермаркету виявлено велике скіфське поховання. Що вже казати про ближчий до нас у часі період козацької доби! Наш край багатий на неординарні явища природничого характеру. Чого тільки варті Бовтиська западина або таємниці давніх поселень на березі річки Синюхи. До цього аналізу мають бути залучені не лише місцеві науковці. Необхідно створити наукову групу, яка б допомогла знайти правдиве, історично обгрунтоване ім’я для міста. Може, до цього дійдуть руки у міської влади, що буде обрана наступного року?

* * *

Ленінський райвиконком та районна рада Кіровограда торік, напередодні свого 30-річчя та 250-річчя міста, провели конкурс «Люблю я ніжно місто над Інгулом». У ньому взяли участь школярі та студенти району, всього близько трьохсот молодих людей. Очевидно, це не найгірші учні та студенти — мислячі, грамотні, небайдужі до долі Вітчизни.

Зрозуміло, імперське розуміння минулого, яке активно пропагується частиною місцевих ЗМІ, не могло не знайти відгуку в дитячих творах. Тільки діти, оскільки вони безпосередніші і щиріші, ніж дорослі, не лукавлять, а висловлюються прямо: «Раніше Кіровоград називався Єлисаветградом на честь російської імператриці Єлизавети», «Наша фортеця відігравала значну роль у боротьбі за вихід Росії до Чорного моря». А один із юних авторів патетично вигукує: «Не розумію, як можна жбурляти якийсь непотріб у річку, завдяки якій була врятована від татарських загарбників Російська імперія?»

Дитячі душі не можуть не відчувати фальші цих версій. Вони розуміють, що єднання з отчою землею — це щось ближче, рідніше, однак інших фактів, крім задекларованих офіційно, у них немає, а переступити їх учасники конкурсу не наважуються. Ось і виходить така сумна еклектика: «Гордістю наповнюється моє серце від того, що задовго до знаменитої Куликовської битви розгромили наші славетні пращури три орди монголо-татарів і гнали їх аж до Тавриди. І багато ще героїчних подій відбувалося у цих місцях. Наші давні земляки-хлібороби захищали свою найбільшу коштовність — свою таку чорну і таку родючу землю. Ось так упродовж віків назрівала стратегічна необхідність створення у самому центрі Малоросії військової фортеці, щоб відбивала усі напади ворогів».

А фортеця Святої Єлисавети якраз і створювалася імперією, аби протистояти тим, хто захищав свою таку чорну і таку родючу землю: саме звідси генерал Текелій вирушив знищувати Запорізьку Січ. Та й битва 1363 року на Синій Воді — то було протистояння армії Великого князівства Литовського (серед її воїнів найбільше було українців та білорусів, і всього кілька сотень литовців) із монголо-татарами. До речі, за радянських часів абсолютно забута перемога, щоб «не применшувати» чи не затіняти роль Куликовської битви 1380 року.

І вже зовсім дивно читати комуністичну риторику, що виходить з-під дитячої руки. «Передова російська культура сприяла становленню революційної свідомості народних мас, формуванню духу протесту проти соціального гноблення і самодержавства. …В авангарді культурного будівництва йшли комуністи і комсомольці. …У 1934 році, за клопотанням трудящих, місто перейменовано в Кірово». Це тільки дещиця з розлогого історичного екскурсу у роботі одного з одинадцятикласників. Таке враження, що він списав цю частину з якогось старого-старого підручника, хоча там, де хлопець висловлює власні міркування, робота цікава і неординарна. Але щось же спонукало юнака переписувати ті нафталінові сентенції. До речі, саме він став переможцем конкурсу.


Світлана ОРЕЛ (Кіровоград)
Категорія: Мої статті | Додав: graf (27.03.2010)
Переглядів: 376 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz