Середа, 18.10.2017, 10:28
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Повпреди незалежної України

22 грудня 2000 року у Києві на приміщенні Міністерства закордонних справ України багаторічний очільник цього відомства Анатолій Зленко відкрив меморіальну дошку першому керівникові МЗС УНР Олександру Шульгину. Саме цій людині випало закласти підмурки дипломатичної служби незалежної України у перші місяці її існування.

Екзамен складали у Бресті

Наприкінці листопада 1917 року французький генерал Табуї з майором англійської служби, ім’я якого для історії не збереглося, нанесли візит генеральному секретареві міжнародних справ УНР (по сьогоднішньому – міністр) Олександру Шульгину. Вони заявили, що союзники, насамперед Франція, з великою повагою ставляться до відродження України, до її зусиль щодо розбудови незалежної республіки, і тому пропонують свою допомогу. Шульгин досить чемно подякував за виявлену честь, але рішуче відповів: запорукою добрих намірів союзників була б конкретна справа офіційного визнання державами Європи, найперше Францією та Англією, незалежності України, встановлення з нею дипломатичних зв’язків.

Позиція міністра справила на досвідчених дипломатів враження. Бо вже другого дня Табуї мав рандеву з прем’єром Винниченком і повідомив, що готовий негайно звернутися до уряду своєї країни з пропозицією підтримати боротьбу України у розбудові нової держави. А за кілька днів ще раз завітав до Шульгина і без всяких коливань заявив:

- Вважайте, що від сьогодні Франція увійшла у офіційні відносини з Україною.

Практично ті ж слова повторив керівництву України англійський консул і вручив ноту, якою висловив готовність «підтримати з усіх своїх сил український уряд».

Така позиція провідних держав Антанти була обнадійливою для уряду УНР. Адже у відповідь на Третій Універсал Української Центральної Ради, прийнятим 20 листопада, яким проголошувалася самостійність УНР, більшовицька влада Петербурга надіслала до Києва ультиматум за підписом Леніна і Троцького. У ньому у категоричній формі лідери комуністів Росії вимагали від керівників щойно проголошеної незалежної Української держави відмовитися від своїх рішень, підпорядкувати свої дії більшовицькій програмі. «У випадку, якщо ЦР не прийме цих вимог, - наголошувалося в ультиматумі, - Раднарком буде вважати себе у стані війни за інтереси більшовицьких рад Росії і України». На роздуми Троцький з Леніним дали урядові УНР 48 годин.

Відповідь Києва не забарилася. Керманичів молодої держави грізний окрик Петербурга не злякав. Вони начисто відкинули спроби Раднаркому втручатися у внутрішні справи УНР. Якщо Українській Народній Республіці буде нав’язана війна, вона боронитиме права своєї батьківщини, - сказано у листі-відповіді. Його підписали прем’єр В.Винниченко та міністр О.Шульгин.


Але зупинити заздалегідь заплановану Леніним і Троцьким агресію вже ніхто не міг. Більшовицькі вожді застосували політичну авантюру. З допомогою своїх прихвоснів на чолі із українським запроданцем Затонським вони у спішному порядку провели у Харкові так званий з’їзд більшовиків України, на якому затвердили «уряд» республіки. Іншого перевертня – Антонова-Овсієнка – призначили «командуючим армії», що складалася, в основному, з петербурзького люмпен-пролетаріату, різного роду волоцюг, злочинців, дезертирів старої російської армії і флоту, і оголосили збройний похід на Київ.

Організувати надійну оборону УНР не могла. З вини її керівництва, і насамперед Винниченка, молода незалежна держава не створила власних збройних сил. Протиставити більшовицькій навалі керманичі УНР могли лиш ще не зміцнілі загони добровольців, які ставали у ряди захисників республіки з чисто патріотичних мотивів, куренів Вільного козацтва, революційно налаштованих студентів.

Усвідомлюючи перевагу більшовиків у військових силах, керівники УНР покладали надії на союзників, найперш Францію і Великобританію, які у місті Бересті (Брест-Литовському) розпочали переговори з більшовицькою Росією про укладення миру, щоб припинити таким чином братовбивчу світову війну. І тут Ленін з Троцьким намагалися «підставити підніжку» українцям. Вони в оперативному порядку спорядили до Бреста українську делегацію від… «Харківської республіки», щоб паралізувати роботу дипломатів УНР.

Однак, ці два політичні зубри недооцінили керівника зовнішньополітичного відомства УНР Олександра Шульгина. Він практично у єдиній особі з допомогою своїх посланців вступив у дипломатичне двоборство з Троцьким. Почалося воно з комплектування делегації УНР на переговори. Її очолив тодішній генеральний секретар торгівлі й промисловості Всеволод Голубович, до складу увійшли Микола Любинський (у березні став міністром закордонних справ, до речі, останній за доби Центральної Ради), Микола Левитський, Олександр Севрюк.


На переговорах розгорілося гостре дипломатичне протистояння між Троцьким і Голубовичем за вироблення підсумкового документу, який багато у чому мав вирішити долю УНР. У історичній літературі існують твердження окремих осіб, які не брали участі у переговорах, начебто Троцький визнавав і підтримував дипломатів УНР. Це чистої води вигадки (для чого б тоді було привозити делегацію більшовицького Харківського «уряду»?). Наведемо слова головних дійових осіб Брестських переговорів, у тому числі самого Троцького, викладених ним у книзі «Моя жизнь», на яку дуже полюбляють посилатися симпатики «демона революції». Точніше було б сказати – дракона. Вів Троцький-Бронштейн себе, як завжди, зверхньо, майже нахабно, не підбираючи термінів і етики діяча високого дипломатичного рангу.

Ось яку оцінку українським дипломатам знаходимо у праці канадського науковця доктора Михайла Папа. 34-річний керівник делегації УНР Голубович «закликав всі народи до припинення війни, встановлення справедливого миру, на основі якого право українського народу на повну суверенність і самостійність було б забезпечене. Промова ця зробила на присутніх глибоке враження. Тільки Троцький – голова більшовицької делегації був незадоволений і сердитий». Думку доктора Папа підтверджує австрійський політичний діяч, міністр закордонних справ Австро-Угорщини, керівник делегації цієї країни у Брест-Литовському граф Оттокар Чернін. «Українці дуже відрізняються від російських делегатів. Вони далеко менше революційно налаштовані, значно більше зацікавлені своєю батьківщиною і дуже мало соціалізмом. Вони властиво не цікавляться Росією, а виключно Україною і всі їхні намагання скеровані на те, щоб якнайскоріше домогтися її незалежності. Українські делегати дуже культурні люди».

А такою бачимо українську дружину в описанні Троцького. «Брестські делегати Ради були самою природою створені для того, щоб будь-який капіталістичний дипломат водив їх за ніс… Коли глава української делегації Голубович, подавши чергову репліку, сідав на стілець, старанно розправляючи довгі поли чорного сюртука, виникала загроза, що він розстане на місці від запалу, що кипів у ньому». Неперевершеного демагога Троцького коробило від того, що Чернін дуже тонко передав пригнічений стан посланця Леніна, у якому той опинився після виступу Голубовича. «Граф відзначає мою розгубленість, блідність, гарячковість, краплини холодного поту і т.п… Складність, однак, не в тому, як думає Чернін, що співвітчизники ображали нас у присутності іноземців. Високопарна ницість… лакейство лилися фонтаном із цих нещасних національних демократів, що прилучалися на мить до влади». Більшого кощунства і жовчної ненависті годі чекати від диктатора, дійсно сп’янілого від несподівано здобутої необмеженої кривавої влади.

Як відомо, переговори у Бресті на короткий час були відкладені за наполяганням керівництва більшовицької Росії. В Україні у ті січневі дні 1918-го відбулися суттєві зміни. Уряд УНР видав Четвертий універсал, у якому говорилось: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Оскаженілі Петербурзькі правителі, насамперед Троцький, кинули на Київ матроські банди під проводом підполковника російської жандармерії, що перейшов на бік більшовиків, Муравйова. Оскільки чинити гідний опір УНР було практично нікому, цей кат утопив столицю республіки у річках людської крові. Усіх жертв, військових і цивільних, різні джерела нараховують понад десять тисяч. Муравйов урочисто рапортував особисто Леніну, що він наклав на київську буржуазію десять мільйонів карбованців контрибуції, чим доставив вождеві безмежне задоволення.


У ті трагічні дні Винниченко подав у відставку і 30 січня був створений новий кабінет міністрів УНР. Його очолив Всеволод Голубович, він став прем’єром і міністром закордонних справ. У Брест поїхала нова делегація у складі О.Севрюка, М.Левитського та М.Любинського. І цього разу Троцький зробив останню спробу усунути делегацію УНР з конференції, посилаючись на те, що Україну вже репрезентують делегати українського радянського уряду. Однак делегація УНР не здавала своїх позицій. На засіданні з рішучою промовою виступив Микола Любинський, який у досить гострий спосіб засудив дії Троцького щодо інших народів: «голосні заяви більшовиків про цілковиту волю народів Росії – це лише грубі демагогічні засоби, - заявив український дипломат. – Для того, щоб не допустити права народів на самовизначення, вживають вони не тільки банди наймитів червоної гвардії, але хапаються за ще гірші і не менш дозволені засоби: вони душать пресу і розганяють політичні збори, арештовують і розстрілюють політичних діячів і стараються, нарешті, цілком фальшивими тенденційними інформаціями підкопати авторитет уряду тієї чи іншої молодої республіки».

Диверсія більшовиків не вдалася – делегація УНР і далі залишилась єдиним визнаним представником українського народу. За кілька днів, 9 лютого 1918 року, вона уклала мирний договір із Центральними державами. Для історії збереглося фото, на якому зафіксовано момент його підписання. Свої автографи під цим визначним документом ставлять М.Левитський, О.Севрюк та М.Любинський. Не їхня вина у тому, що цей історичний документ настав доленосним у житті незалежної України.

Кого чекає п’єдестал?

Ми розповіли про зародження дипломатичної служби України, її непросте становлення в архіскладних умовах часів соціалістичної революції і боротьби з більшовицьким засиллям. Подаємо короткі біографічні дані про перших повпредів української дипломатії на міжнародній арені.

Шульгин Олександр Якович (30.07.1889, Полтавщина, раннє дитинство – 1893-1899, пройшло у Єлисавтеграді – 1960, Париж, похований у Сарселі). Політичний і громадський діяч, випускник Петербурзького університету, член Центральної Ради, з липня 1917-го до 30.01.1918 – генеральний секретар міжнаціональних (пізніше міжнародних) відносин, за його керівництва УНР була визнана Англією і Францією, за Гетьманату – співробітник міністерства закордонних справ, посол у Софії, за Директорії – член української делегації на мирних переговорах у Парижі (1919), голова делегації на асамблеї Ліги націй у Женеві, проводив активну політичну роботу в еміграції, очолював уряд у екзилі, займався науковою роботою, ініціатор і віце-президент Міжнаціональної Академії у Парижі.

Коріння родоводу Шульгиних проросли з часів козаччини. Полковник гетьмана Брюховецького Шульга згадується у документах Запорозької Січі за 1664 рік. А у складі дипломатичного корпусу, надісланого у 1699 році до московського царя Петра, значиться козак Яцько Шульга, ймовірно, син полковника. Родинне гніздо Шульгів (Шульгиних) знаходилося у селі Шульгівці, яке існує й досі на території Дніпропетровської області. У середині XVIII століття козак Шульга мав зимівник на Інгульцю, неподалік сучасної Олександрії.


Вочевидь, саме цей представник роду Шульгів і перебрався на береги Інгулу, коли на його правому березі було утворено Слобідський козачий полк із фортецею Єлисавети у центрі. Він був одним із засновників купецького прошарку у новоутворених поселеннях. Ще до утворення міських дум, зазначає колишній міський голова О.Пашутін, вже існували посади міських голів, запроваджених імператрицею Катериною у 1766 році. Першим головою поселення був призначений саме купець Яків Шульгин. Йому випало організовувати вибори до міської думи Єлисаветграда. Яків передав свої повноваження новообраному голові Олексію Романову у 1787 році.

Купецький рід Шульгиних, певне, мав чималі заслуги перед державою, бо заслужив дворянське звання. З цим титулом бачимо вже Миколу Шульгина – високого чиновника банківських установ. Справу батька продовжив син Яків (19.09.1851-14.11.1911) – історик, педагог, учасник революційного руху, за що був засуджений на чотири роки заслання до Сибіру. Після відбуття покарання поселився у Єлисаветграді, який у ті роки був місцем висилки колишніх політичних засланців, працював у відділенні Державного банку. У цьому місті 8 квітня 1894 року народився його син Володимир, майбутній захисник Києва від банд Муравйова, загинув під Крутами 30 січня 1918 року, похований на Аскольдовій могилі у Києві.

Як відзначалося, у столиці вшановано пам’ять першого дипломата України Олександра Шульгина, у деякій мірі і його молодшого брата. А ось у Кіровограді, звідки проріс рід Шульгиних, чомусь вагаються. Були спроби кілька років тому перейменувати вулицю Калініна, на якій жив Я.Шульгин із сім’єю, на вулицю Шульгиних, але ініціатори зустріли опір т.зв. «єлисаветинців», які виношують плани повернення місту імперської назви Єлисаветград з усіма його назвами періоду «єдіной і нєдєлімой». Поки що їхні «бастіони» недоторкані. Дивно, але факт.

Голубович Всеволод (1890-?), визначний політичний діяч, родом з села Молдовки теперішнього Голованівського району, інженер за фахом, за Центральної Ради з літа 1917 – генеральний секретар шляхів, згодом – торгівлі і промисловості, перший голова української делегації на переговорах у Бресті, після – голова Ради Народних міністрів. У 1921 засуджений більшовицьким трибуналом, потім амністований, працював у промисловості. Заарештований вдруге, засланий і знищений сталінським режимом у 1930-х роках.

Левитський Микола Васильович (25.03.1859-1936), уродженець Київщини. Політичний діяч, член ЦР, член делегації УНР на мирних переговорах у Бресті, за Директорії – член місії УНР у Парижі, після встановлення більшовицької влади в Україні працював у Харкові, заарештований у 1929-му, засланий у Красноярський край, де й помер. Довгий час жив у Єлисаветграді на Кавказькій вулиці, будинок зберігся дотепер (№ 1), у селах повіту організовував кооперативні артілі. Влітку 1896 року у Левитського гостювала Леся Українка.

Імена всіх названих визначних осіб – розбудовників незалежності України – у Кіровоградській області ніяким чином не увічнені. Більше того, їхній життєвий шлях мало вивчений і широкому загалу практично невідомий. На превеликий жаль.

Зате, мабуть, добре відомий інший «герой» переговорного процесу у Бресті – більшовицький посланець Троцький. Останніми роками російська пропаганда підняла його на другий, після Леніна, щабель комуністичної ієрархії, зробивши при цьому трохи не страждальцем за долю України і її народу. (Добре старалися московські біографи типу Роя Медведєва, створюючи узагальнений політичний образ «доброго генія»). Про те, як вів себе по відношенню до української делегації у Бресті цей «друг України», вже сказано. Про ультиматум з погрозою збройної розправи над «малоросами», які дозволяють собі будувати незалежність, ми теж згадували. А зараз кілька слів про т.зв. «десять заповідей Троцького». Їх він розробив для інструктажу більшовицьких агітаторів, яких направляв в Україну. Наведемо окремі витяги з цього документу, їх не використовували у своїх працях російські дослідники.

«Пам’ятайте, - повчав нових апостолів більшовицький Ісус Христос, - що немає важчої роботи агітаторської, як в Україні. Двічі ми посилали сильні кадри туди і щоразу з новою тактикою і з новими прийомами… Готуючись тепер до третього походу на Україну, Рада Народних Комісарів твердо сподівається, що ви не «посрамите земли русской». Ні для кого не секрет, що не Денікін змусив нас залишити Україну, а грандіозне повстання, яке підняло проти нас українське сите селянство. Комуну, надзвичайку, продовольчі загони, комісарів-євреїв зненавидів український селянин. У ньому прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, що спав сотні років… Пам’ятайте також, що нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею й радянська влада і ми з вами».


Серед «заповідей» найпершою «демон» виділяє – «не нав’язувати українському селянству комуни до того часу, доки наша влада там не зміцніє… Переконувати, що у Росії немає комун… На противагу «самостійнику» Петлюрі та іншим казати, що Росія теж визнає незалежність України, але з радянською владою… Вигідно розпускати чутки, що радянська влада у змові з Петлюрою… Оскільки уряд Росії змушений вивозити зерно з України, слід пояснювати селянам, що хліб братимуть тільки з куркулів і не для Росії, а для бідних українських селян… Знайте, що для досягнення наміченого всі засоби однаково важливі… Ні на мить не забувайте, що Україна повинна бути нашою, а такою вона буде лиш тоді, коли стане радянською».

Чи не цими «заповідями» керуються ініціатори спорудження пам’ятника Троцькому у Бобринці?

Юрій Матівос

http://pravda.kr.ua/dosyg/1118-povpredi-nezalezhnoyi-ukrayini.html
Категорія: Мої статті | Додав: graf (29.03.2010)
Переглядів: 380 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz