Про голодомор написано багато. Всі пригадані і непригадані жахи чиста правда. Мабуть немає в Україні щасливців, чиєї родини не торкнулася це лихо. Моїх батьків голодомор торкнувся по-різному. Мій батько з бабусею пережив його в Кіровограді та вцілів завдяки хлібним пайкам, та з жахом згадував ті дні свого дитинства. В долі моєї матері все склалося по-іншому. Вона могла не бачити цих жахів, бо проживала в діаспорі, але не так сталося. В 1931 році родина мого діда Андрющенка Дмитра Івановича через безробіття, в пошуках заробітків та кращої долі переїхала до далекої Грузії. На новому місці моєму дідові і бабусі знайшлася важка фізична праця, дах над головою у вигляді бараків та їжа, здобута важкою працею. Мамин старший брат, дядько Микола, якому йшов одинадцятий рік, вивчив грузинську мову і навіть нею читав вірші на пам’ять , що приводило у велике захоплення грузинів. В селищі де жили мої рідні добували гірську породу баріт, яка йшла на виготовлення скла, жило багато українців з різних областей. Грузини ставилися до них дуже гостинно і з великою повагою. В Грузії родина дідуся прожила до 1936 року.
У ті часи, як і зараз люди у час відпустки їздили відпочивати на море. А от моя бабуся в 1933 році цього не зробила, і взявши мою маму, якій тоді ще виповнилося і семи років, поїхала в Україну провідати родичів. Про те, що діялося в Україні та що коїли на нашій землі з українцями комуністи в Грузії ніхто і гадки не мав. Інформація про організований голодомор ні в які шпаринки до не такої вже далекої Грузії не потрапила. І от у травні 1933-го моя бабуся з мамою побачили рідну Україну…
Про жахи голодомору говорили мама і бабуся багато. На Україні про були трохи більше двох тижнів. Весь цей час моя бабуся витратила на ходіння по «конторах», щоб отримати дозвіл на виїзд з України. Це їй вдалося, бо мала паспорт та грузинську прописку. В цей час моя мама жила в родині бабусиного молодшого брата діда Тихона, що мешкав у селі Пічугіне під Кривим Рогом. Разом з п’ятьма братами та сестрами моя семерічна мама нишпорила в бур’янах, збираючи істивні трави. Про їх, як рятівників розповідала мені ще з дитинства. В раціоні були лобода, яку підмішували у коржики, в яких були ще і висівки. Їли кульбабки, калачики, конюшину, квіти акації, подорожник та інші рослини. Раціон з буряків, макухи та іншого в розповідях бабусі мене малого просто вражав.
Через два тижні «українського гостювання» бабуся мала нарешті дозвіл на від’їзд з України та квітки на потяг. Найбільше враження від цієї поїздки у моїх, був прикордонний контроль на кордоні між Росією та Україною перед Таганрогом. З дахів  теплушок баграми енкаведисти стягували напівживих безбілетників, що рятувалися від голодної смерті, і тих хто не мав дозволів на виїзд з України та кидали їх у кювети помирати. Кордон  України був «на замку». В такий спосіб радянська влада «по-братерські турбувалася» про Україну  та українців у 1933 році.
Моя бабуся тоді в Грузії вже мала паспорт, і її дуже обурило те, що грузини в графі «національність» написали – «росіянка».  Але ці "грузинські документи" дуже стали у нагоді в 1933 році та врятували життя.
В голодомор у Новій Празі помер мій прадід Іван, а коли мої повернулися з Грузії на Україну у 1936 році, то виявили, що дідова хата у Новій Празі зайнята переселенцями з Білорусі. Повернувшись додому, родина стала ще й бездомною у себе на батьківщині, на рідній землі. Вільні хати заселяли "братами з Росії та Білорусі. Жили  мої тоді деякий час по родичах, поки згодом толокою їм не збудували нову хату, в якій і пройшло моє дитинство у 50-ті роки.
Тему голодомору, про яку мовчали по українських містах, моя бабуся ніколи від мене не приховувала і з болем ділилася тією гіркотою. В дитинстві її розповіді мене трохи дивували, але з часом коли додалися інші свідчення, цей жах став для мене достовірним, реальним та вражаючим. Спасіння від голодомору в Грузії було щасливим випадком для родини і сформувало дружнє ставлення до грузинів, про яких я чув з дитинства багато добрих слів. Грузія стала для родини мого діда країною-рятівницею, завдяки якій можливо появився на світ Божий і я.
Передивляючись сімейні реліквії тридцятих років, знайшов дозвільну перепустку ОГПУ для в’їзду з Грузії до Вірменії у липні 1933 року, коли родина знову зібралася в повному складі у Грузії після пригод в Україні.