Природним, демократичним шляхом виникали на території обласного центру найдавніші назви в козацькі часи, які фіксували особливості ландшафту або ім’я господаря, який обживав тут цілинні землі, захищаючи їх потім від татарсько-турецьких зайд. Тож і дійшли крізь століття до нас романтичні Лелеківка, Інгульськ, Завадівка, Новокозач, Кринична, Озерна й Велика Балки, Криничний хутір, Млинки та ін. Однак топонімічна, як і політична, військова та соціальна, демократія наших предків не вписалася в жорстку авторитарну систему Російської імперії. Тож за ліквідацією Гетьманщини й Запорозької Січі, збудованій за кілька десятиріч до того на землях останньої фортеці св. Єлисавети з навколишніми поселеннями  Катерина ІІ надала статус міста, назвавши його іменем попередньої імператриці Єлисавети. Тієї самої, котра в середині століття звеліла здійснити першу в історії краю депортацію корінних мешканців. Права назвати поселення на своїх землях, скажімо Інгульськом, Лелечиним чи Калнишевськом, звісно, українцям тоді ніхто не дав.

1918 року місцеве Вільне козацтво висловилось за перейменування повітового центру на Низовий. Але швидкоплинна зміна влад і режимів дозволила в документах лише відкинути "град”, залишивши "Єлисавет”. 1922 року на "Червоній зірці” запропонували перейменувати місто на "Ленінськ”. Але лише після смерті Леніна-Ульянова питання зміни назви набуло реальних обрисів. У трудових колективах, громадських організаціях навколишніх сільрадах висувалися пропозиції заміни імені "коронованої повії”, "визискувательки”, як називали тоді Єлисавету в пресі, на "Ілліч”, "Троцьк”, "Левград” або "Зінов’євськ”. Більшість голосів здобула остання назва, оскільки містила псевдонім уродженця міста. Не було подібної варіантності пропозицій 1934 року. Тоді можна було лише відмовитися від Зінов’євська і висловитися за Кірово, що й було зроблено. А Кірово на Кіровоград через чотири роки перейменували взагалі без обговорення городянами.

Із рубежу 1980–1990-х деякі мешканці обласного центру пропонували повернутися до однієї із старих назв чи їх варіантів (Зінов’євськ, Єлисаветград, Єлисавет, Новокозачин, Інгульськ, Інгулгород, Лелечин) або обрати нову назву, яка б враховуючи реалії незалежної України ґрунтувалася б обов’язково на місцевій історії, географічних особливостях: Вільноград, Златопіль, Українослав, Степослав, Винниченківськ, Кропивницьке, Тобілевичі але під час вибіркового вивчення думки городян 1994 року на довиборах в міську раду та референдуму 2000 року більшість висловилася за Кіровоград.

Звуження сесією і виконкомом нинішньої міськради для референдуму і громадських слухань питання лише до вірогідних зняття теперішньої і можливості повернення старої назви робить 2010-й топонімічний рік дуже схожим на 1934-й сталінський. І тоді й зараз трудовим колективам було дано лише кілька тижнів на обговорення. І тоді й зараз організатори (голова робочої групи і його заступник ще до слухань публічно заявили себе прихильниками "Єлисаветграда") заздалегідь знали "вірну” відповідь. В обох випадках політики, а не городяни чи історики, ініціювали ці кроки й давали оцінку минулому. На цьому фоні демократичнішим був 1924-й, коли влада не побоялася висунення кількох альтернативних варіантів назв. Загалом же імена Єлисавети й Кірова об’єднує те, що вони є однаково чужими символами для міста незалежної України. Перша відрізняється від другого тим, що зробила більше шкоди в нашій минувшині, оскільки мала для цього більше можливостей. Порцію фінансових збитків (бюджетних, комерційних, особистих) від неї можемо отримати, якщо в кризовий час на її увічнення почнемо витрачати кошти, яких у нас не вистачає, скажімо, на приміщення музею Шимановського (яке навіть хочуть продати Польщі). Що ж до імені Кірова, то він відійде, якщо ініціаторами буде виявлено інтерес до ґрунтовного вивчення документів принаймні ХVІІІ століття (адже в Кіровограді навіть немає тексту документу про найменування міста Єлисаветградом) та організовано демократичне обговорення і вивчення цього питання на заангажованими представниками депутатського корпусу чи громадськості.