Вівторок, 25.07.2017, 17:49
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Ні шуму, ні крику...

Не так давно Голованівськ пережив велику ганьбу, коли місцева селищна рада своїм рішенням тишком-нишком скинула із пам’ятника „Щаслива родина” герб України, встановила натомість герб колишнього СССР і перенесла з центральної вулиці у двір школи пам’ятник нашому духовному батькові Т. Шевченку. Бобринецька міська рада тієї ж Кіровоградської області пішла ще дальше – вона чомусь вирішила що поруч з пам’ятником катові України Леніну повинен постати пам’ятник щей Троцькому, ідейному натхненику московських головорізів. Щоб нагадати до чого це може призвести, публікуємо два уривки із книги учасника визвольних змагань в 1919-1921 р.р. на Черкащині і Кіровоградщині Юрія Горліс-Горського* „Холодний Яр”. Один стосується того, як повстанці рятували від винищення села Черкащини і який слід залишали після себе московські „товаріщі”, інший – про те, як повстанці, переодягненні під будьоновців, здійснювали рейд і затрималися на Голованівщині.

***

Карателі втекли, оминувши Мліїв. Коштувала їм експедиція на село під лісом досить дорого, бо, крім сотні заслони, яка полягла вся, на полях зали шилося ще з тридцять трупів. Командир, що його Петренко поцілив у саме вухо, мав документи на латиське прізвище. Полонені виявилися китайцями.

...

Під Млієвом довідуємося від селянина, що червоні, виступаючи під ліс, залишили було там гармати і обоз із охороною. Чекісти, котрі утікали бричками, наробили паніки, і все втекло за ними. Червоних у селі не лиши­лося.

Задихаючись від смороду паленого, їдемо вулицями села. Деякі хати і бу­дівлі догорали, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями — ті­ла застрелених селян, жінок, дітей. "Умиротворювали" москалі Україну зав­зято! Коло церкви, що курилася, лежало тіло священика, роздягненого до­гола. У нещасного вирвано пасмо волосся. Живіт розрізано навхрест. Біля священика — дружина і два малі хлопчики.

За кілька хвилин по нашому приїзді зібралося до церкви з десяток селян, що не встигли втекти до лісу, але переховувалися, хто де зміг. Обпалений одяг, закурені обличчя... Якась баба плачучи здіймає з себе фартушок і прикриває ним священика.

— То ще не всі... Панночку, панотця дочку, забрали до школи з іншими дівчатами...

Ідемо до школи. На площі розкидано мішки зі збіжжям, борошном, різ­ним селянським майном. Біля плотів пов'язані гуртами корови і вівці. То частина "воєнної здобичі", покинута червоним обозом, щоб легше було втікати.

У дверях школи зустрічаємо немолодого селянина, що виносив на руках тіло доньки. Поклавши на землю дівчину, вертається до будинку. Ми за ним. У просторому класі на застеленій соломою і рядном підлозі — шістнадцять роздягнених і напівроздягнених дівчат і підлітків. "Товаріщі" "потішалися" ними, видно, на зміну, а потім покололи багнетами.

Селянин, що виносив сімнадцяте тіло, понуро витирає кулаком сльози.

— Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат і жиденят** нап­лодити.

З важкою душею вертаємося до лісу. Василенко, що лишився за Петрен­ка, - утішився:

— Хвала Богу, що приїхали. Не можу дати ради із селянами. Ґвалтують, щоб віддав їм полонених китайців. Кажу, що і так їх не мине, що належить­ся, - так ні: дай і дай нам — самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж плачуть.

Петренко махнув рукою.

— Скажи пов'язати руки, щоб не вирвався котрий, і віддай. Хай заберуть до лісу і там позакопують.

Пов'язаних червоноармійців повели селяни у ліс. Жінки і діти з плачем кидали в них грудками мерзлої землі, плювали, штуркали патиками.

Сільські ватажки просять у нас ради, що робити. Як підемо — знову прийдуть червоні.

Що можна порадити?! Радимо, щоб повстанці, особливо знані вже вла­ді та її агентам, покинули села і пішли у ліси. Щоб села стали "мирними" і відхрещувалися від "бандитизму".

Не вміли боротися організовано до кінця, то тепер залишається давати "развйорстку" та добре зброю ховати. Навесні придасться.

***

Відпочиваємо в селах на межі Уманщини й Поділля. Ховаємо старанно істинне обличчя. Не зачіпаємо навіть чекістів, хоч ті в руки лізли. Та одно­го дня таки не втерпіли. Стояли в якомусь селі над Ятранню, коли до нашо­го штабу приїхав районний уповноважений ЧК, справжній москаль — ду­ша "нараспашку". Привіз самогону, захотілося йому випити з "доблєстнимі будьоновцамі"... Був би собі випив і поїхав далі, ні — захотілося йому, п'яному, похвалитися, як він майстерно з "бандитами петлюрівськими" розправлявся.

— У мєня, брат, — московщив він, обнявши Хмару***, — нєту, штоб бандіт не прізналса.

— А що - б'єш?

— Біть - ета ґлупасть! Не каждаму бітьйом язик развяжеш. У мєня в ЧК — поґрєб. Савсєм тьомний. А я в ньом держу — ха-ха-ха! — абичную бальшую свінью — у куркуля забрал. Жрать єй не даю нічєво. Так, раз в трі-чєтирє дня кусок мяса брошу, штоб не здохла. Панімаєш, пачєму мяса? Вот слушай. Как пападьотса в рукі какой-нібудь бандіт і не хочет прізна-ватса, я єво вєчєрам туда, к свіньє... А ана — дікая уже савсєм, панімаєш? Бандіт думаєт — ха-ха-ха! — кто знаєт какой звєрь! Панімаєш? Савсєм темно! Как ана єво паґаняєт там по уґлах, как обґризьот єму — ха-ха-ха! — пальци і Голені, бандіт крічіт: "Заберіть мене звідси — все що хочете ска­жу!" Правда, ловко, а?! В уєздной ЧК да і всюду стрєляют. На каждава бандіта патрон, дуракі, портят. Шумят. Крові, мозґов наляпают... Зачєм?! У мєня в ґородкє нікто єщьо вистрєла в ЧК не слишал! А бандітав, брат, істрєбляю без канца!

— Що ж ти їх — ріжеш чи вішаєш?

— А вот сматрі. Собствєнноє ізобрєтєніє!

Чекіст витягнув із-за халяви патичок — ніби юрок до в'язання снопів. Потім вийняв із кишені сплетений з тоненьких ремінців шнурок зі зв'язани­ми разом кінцями.

— Відіш? Вот тебе і весь інструмент! Ні шума, ні крові! Вот так залажил шнурочєк на шею, — чекіст одягнув собі через голову шнурок, — залажил сюда палачку... Покрутіш чуть-чуть — і ґатов!

Хмара, що уважно слухав, встав.

— Ану-ну, чекай, як то робиться — хочу добре придивитися.

— Ну, ґаварю же тебе - вот так! Сюда закладиваєш, а вот так перекручіваєш.

Хмара взяв у свої руки патичок і почав легенько закручувати петлю на шиї. Потім крутнув із силою раз, другий, третій... Чекіст вхопився руками за шию, захрипів, посинів. Хруснули хребці. Виваливши язик, кацапило ви­пустив дух.

Потримавши якийсь час для певності, полковник відпустив патичок і посміхнувся.

— Справді добрий спосіб... ні шуму, ні крику...

Знявши "інструмент", заховали уповноваженого під ліжко й закликали другої хати чекіста, що поганяв коні у бричці, якою приїхав уповноважений.

І цей відійшов без шуму і крові... Потім обидва тихо пірнули під лід Ятрані, а на бричку поставили кулемет. Може, хто бачив, як несли в мішках трупи і вкидали їх в ополонку, може, який сексот упізнав коні й бричку сво­го начальника, але зникнення уповноваженого демаскувало нас і знову стягнуло на нас червону кінноту, цього разу котовців.

Знову почалися виснажливі нічні переходи, напади і сутички. Кілька ра­зів обстрілювали нас із лісів місцеві повстанці, прийнявши за будьонівців, та ми уникали контакту з ними.

*Справжнє прізвище Юрій Городянин-Лісовський (14.01.1898, м. Полтава – 27.09.1946, Німеччина)

**У внутрішніх військах більшовиків служило дуже багато китайців та євреїв.

***Пилип Хмара – отаман 1-го Чорноліського повстанського куреня


Юрій Горліс-Горський


Категорія: Мої статті | Додав: graf (30.04.2010)
Переглядів: 254 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz