Не так давно Голованівськ пережив велику ганьбу,
коли місцева селищна рада своїм рішенням тишком-нишком скинула із
пам’ятника „Щаслива родина” герб України, встановила натомість герб
колишнього СССР і перенесла з центральної вулиці у двір школи пам’ятник
нашому духовному батькові Т. Шевченку. Бобринецька міська рада тієї ж
Кіровоградської області пішла ще дальше – вона чомусь вирішила що поруч з
пам’ятником катові України Леніну повинен постати пам’ятник щей
Троцькому, ідейному натхненику московських головорізів. Щоб нагадати до
чого це може призвести, публікуємо два уривки із книги учасника
визвольних змагань в 1919-1921 р.р. на Черкащині і Кіровоградщині Юрія
Горліс-Горського* „Холодний Яр”. Один стосується того, як повстанці
рятували від винищення села Черкащини і який слід залишали після себе
московські „товаріщі”, інший – про те, як повстанці, переодягненні під
будьоновців, здійснювали рейд і затрималися на Голованівщині.
***
Карателі втекли, оминувши Мліїв. Коштувала їм експедиція на село під
лісом досить дорого, бо, крім сотні заслони, яка полягла вся, на полях
зали шилося ще з тридцять трупів. Командир, що його Петренко поцілив у
саме вухо, мав документи на латиське прізвище. Полонені виявилися
китайцями.
...
Під Млієвом довідуємося від селянина, що червоні, виступаючи під ліс,
залишили було там гармати і обоз із охороною. Чекісти, котрі утікали
бричками, наробили паніки, і все втекло за ними. Червоних у селі не
лишилося.
Задихаючись від смороду паленого, їдемо вулицями села. Деякі хати і
будівлі догорали, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями —
тіла застрелених селян, жінок, дітей. "Умиротворювали" москалі Україну
завзято! Коло церкви, що курилася, лежало тіло священика, роздягненого
догола. У нещасного вирвано пасмо волосся. Живіт розрізано навхрест.
Біля священика — дружина і два малі хлопчики.
За кілька хвилин по нашому приїзді зібралося до церкви з десяток
селян, що не встигли втекти до лісу, але переховувалися, хто де зміг.
Обпалений одяг, закурені обличчя... Якась баба плачучи здіймає з себе
фартушок і прикриває ним священика.
— То ще не всі... Панночку, панотця дочку, забрали до школи з іншими
дівчатами...
Ідемо до школи. На площі розкидано мішки зі збіжжям, борошном,
різним селянським майном. Біля плотів пов'язані гуртами корови і вівці.
То частина "воєнної здобичі", покинута червоним обозом, щоб легше було
втікати.
У дверях школи зустрічаємо немолодого селянина, що виносив на руках
тіло доньки. Поклавши на землю дівчину, вертається до будинку. Ми за
ним. У просторому класі на застеленій соломою і рядном підлозі —
шістнадцять роздягнених і напівроздягнених дівчат і підлітків.
"Товаріщі" "потішалися" ними, видно, на зміну, а потім покололи
багнетами.
Селянин, що виносив сімнадцяте тіло, понуро витирає кулаком сльози.
— Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат і жиденят**
наплодити.
З важкою душею вертаємося до лісу. Василенко, що лишився за
Петренка, - утішився:
— Хвала Богу, що приїхали. Не можу дати ради із селянами. Ґвалтують,
щоб віддав їм полонених китайців. Кажу, що і так їх не мине, що
належиться, - так ні: дай і дай нам — самі колами повбиваємо. Жінки
просять, аж плачуть.
Петренко махнув рукою.
— Скажи пов'язати руки, щоб не вирвався котрий, і віддай. Хай
заберуть до лісу і там позакопують.
Пов'язаних червоноармійців повели селяни у ліс. Жінки і діти з плачем
кидали в них грудками мерзлої землі, плювали, штуркали патиками.
Сільські ватажки просять у нас ради, що робити. Як підемо — знову
прийдуть червоні.
Що можна порадити?! Радимо, щоб повстанці, особливо знані вже владі
та її агентам, покинули села і пішли у ліси. Щоб села стали "мирними" і
відхрещувалися від "бандитизму".
Не вміли боротися організовано до кінця, то тепер залишається давати
"развйорстку" та добре зброю ховати. Навесні придасться.
***
Відпочиваємо в селах на межі Уманщини й Поділля. Ховаємо старанно
істинне обличчя. Не зачіпаємо навіть чекістів, хоч ті в руки лізли. Та
одного дня таки не втерпіли. Стояли в якомусь селі над Ятранню, коли до
нашого штабу приїхав районний уповноважений ЧК, справжній москаль —
душа "нараспашку". Привіз самогону, захотілося йому випити з
"доблєстнимі будьоновцамі"... Був би собі випив і поїхав далі, ні —
захотілося йому, п'яному, похвалитися, як він майстерно з "бандитами
петлюрівськими" розправлявся.
— У мєня, брат, — московщив він, обнявши Хмару***, — нєту, штоб
бандіт не прізналса.
— А що - б'єш?
— Біть - ета ґлупасть! Не каждаму бітьйом язик развяжеш. У мєня в ЧК —
поґрєб. Савсєм тьомний. А я в ньом держу — ха-ха-ха! — абичную бальшую
свінью — у куркуля забрал. Жрать єй не даю нічєво. Так, раз в трі-чєтирє
дня кусок мяса брошу, штоб не здохла. Панімаєш, пачєму мяса? Вот
слушай. Как пападьотса в рукі какой-нібудь бандіт і не хочет
прізна-ватса, я єво вєчєрам туда, к свіньє... А ана — дікая уже савсєм,
панімаєш? Бандіт думаєт — ха-ха-ха! — кто знаєт какой звєрь! Панімаєш?
Савсєм темно! Как ана єво паґаняєт там по уґлах, как обґризьот єму —
ха-ха-ха! — пальци і Голені, бандіт крічіт: "Заберіть мене звідси — все
що хочете скажу!" Правда, ловко, а?! В уєздной ЧК да і всюду стрєляют.
На каждава бандіта патрон, дуракі, портят. Шумят. Крові, мозґов
наляпают... Зачєм?! У мєня в ґородкє нікто єщьо вистрєла в ЧК не слишал!
А бандітав, брат, істрєбляю без канца!
— Що ж ти їх — ріжеш чи вішаєш?
— А вот сматрі. Собствєнноє ізобрєтєніє!
Чекіст витягнув із-за халяви патичок — ніби юрок до в'язання снопів.
Потім вийняв із кишені сплетений з тоненьких ремінців шнурок зі
зв'язаними разом кінцями.
— Відіш? Вот тебе і весь інструмент! Ні шума, ні крові! Вот так
залажил шнурочєк на шею, — чекіст одягнув собі через голову шнурок, —
залажил сюда палачку... Покрутіш чуть-чуть — і ґатов!
Хмара, що уважно слухав, встав.
— Ану-ну, чекай, як то робиться — хочу добре придивитися.
— Ну, ґаварю же тебе - вот так! Сюда закладиваєш, а вот так
перекручіваєш.
Хмара взяв у свої руки патичок і почав легенько закручувати петлю на
шиї. Потім крутнув із силою раз, другий, третій... Чекіст вхопився
руками за шию, захрипів, посинів. Хруснули хребці. Виваливши язик,
кацапило випустив дух.
Потримавши якийсь час для певності, полковник відпустив патичок і
посміхнувся.
— Справді добрий спосіб... ні шуму, ні крику...
Знявши "інструмент", заховали уповноваженого під ліжко й закликали
другої хати чекіста, що поганяв коні у бричці, якою приїхав
уповноважений.
І цей відійшов без шуму і крові... Потім обидва тихо пірнули під лід
Ятрані, а на бричку поставили кулемет. Може, хто бачив, як несли в
мішках трупи і вкидали їх в ополонку, може, який сексот упізнав коні й
бричку свого начальника, але зникнення уповноваженого демаскувало нас і
знову стягнуло на нас червону кінноту, цього разу котовців.
Знову почалися виснажливі нічні переходи, напади і сутички. Кілька
разів обстрілювали нас із лісів місцеві повстанці, прийнявши за
будьонівців, та ми уникали контакту з ними.
*Справжнє прізвище Юрій
Городянин-Лісовський (14.01.1898, м. Полтава – 27.09.1946, Німеччина)
**У внутрішніх військах більшовиків
служило дуже багато китайців та євреїв.
***Пилип Хмара – отаман 1-го
Чорноліського повстанського куреня
Юрій Горліс-Горський