Невідоме святилище-обсерваторія наших пращурів-сонцепоклонників

Кожна із знахідок просто шокує. Не можемо надивуватися образністю мислення наших предків та тим, з якою мудрістю вони сприймали світ і позначали його на поверхні. При всьому цьому відмічаєш, що ніде на камені не видно слідів різця чи якихось інших інструментів, якими б виготовлялася різьба.

Влітку 2009-го ульяновський пошуковець С. Дячок запропонував подивитися загадкове зображення змії на прирічкових кам’яних монолітах біля села Вільхове.

– Розповідають, що там колись була ще голова коня і підкова, але їх хтось зрубав, – додав також пан Сергій.

Яким же було його здивування, коли під час відвідання виявилося, що ніхто тої голови не зрубував, більше того, що то голова не коня, а оленя. Тільки торкнувшись того каміння я відчув, що тут приховується якась велика таємниця і інтуїція дослідника підказала, де необхідно зчищати грубий шар моху.

Потім була друга й третя поїздка з сином, ретельний огляд монолітів, заміри, вивчення території. Своє детальне дослідження про пам’ятку, до яких віків вона належить, я виклав у книзі „Українські святині та символи”. Познайомимо з ним наскільки це можливо і читачів сайту.

... Вузька лісова дорога веде вниз до висохлого русла річечки, де ще зберігається давня викладена камінням криничка. Озираємося навкруги. Неподалік бачимо великий округлий камінь з чотирма зарубками, які зроблені приблизно на однаковій відстані одна від одної з невеликим зигзагом майже по прямій у бік, де знаходиться головний об’єкт нашого дослідження. Робимо висновок, що цей камінь є складовою якогось таємничого комплексу і помітки на ньому вказують напрямок руху.

Петляємо лісовою стежкою. За кілька десятків метрів до мети висохле русло з’єднується з іще одним струмком, в якому вже жебонить вода. Біля грубелезного валуна-осики років на 200-300 зупиняємося. Дерево не витримало тягаря вікі і впало, перегородивши від річки пам’ятку, яку нам належить оглянути. Мабуть, воно хотіло закрити собою її від очей допитливих, але напрямок падіння скоригували інші дерева. Прийшов час відкривати таємниці.

На камені звивистий пруг, він справді дуже нагадує змію, що вибралася з води – майстер навіть відтворив хвилі, що розходяться від неї. Змія, ніби, нападає на оленя, який рветься від неї, подаючи сигнал тривоги .

Розглядаючи зображення, відчуваєш, що, ніби, хтось стежить за тобою. Раз по раз подивляюся на верхню терасу кам’яних монолітів. І лише за третім разом помічаю його величність Око. Крізь мох на правій стороні моноліту чітко проглядаються його обриси. Цей моноліт, очевидно, символізує саме Сонце. Такий висновок напрошується не тільки тому, що він знаходиться в південно-східному напрямку від оленя, а й тому, що натрапляємо на його правому краю на унікальне символічне зображення небесного світила.

Дослідники старовини знають, як позначали древні люди сонце – переважно: а/. колом, б/. так званим навкісним хрестом (у вигляді літери „х”) і в/. прямим хрестом. А тут у техніці глибокої різьби вирубано окраєць Сонця (дугу), що лише показалося на обрії. Далі у західному напрямку таким же пругом показано напрямок руху Сонця. Потім йдуть якісь звивини (місцями пошкоджені), які можуть вказувати на зворотний шлях сонця...

Мимоволі згадується криничка. Неподалік від неї на лівому березі русла ми бачили також у формі півкола майданчик, який, як тепер стає зрозуміло, теж символізував Сонце, що сходить. У ролі горизонту там виступає річка. Призначався той майданчик, мабуть, для зібрання отців – у ньому вільно може розміститися щонайменше двадцять осіб.

Кожна із знахідок просто шокує. Не можемо надивуватися образністю мислення наших предків та тим, з якою мудрістю вони сприймали світ і позначали його на поверхні. При всьому цьому відмічаєш, що ніде на камені не видно слідів різця чи якихось інших інструментів, якими б виготовлялася різьба.

Спускаємося знову до підніжжя цієї композиції. Праворуч від оленя та змії при самісінькій стежці знаходимо якісь чудернацькі звивини. Під ними натрапляємо на овальну заглибину, в якій якимсь чином майстер зумів вирізьбити щось схоже на пелюстки…

За кілька кроків ліворуч від оленя на іншому гранітному виступі бачимо щось на зразок вказівника, один кінець його спрямований у бік каменя з чотирма зарубками, про який ми згадували на початку. Під вказівником подібна зарубка. Що це все значить? Може між ними були ще якісь каміння з двома і трьома зарубками? Може вони вказують на якісь періоди? Втім, заглянемо в довідники, щоб довідатися значення чисел чотири і один.

„Чотири, – пише „Енциклопедія символів”, – тетрада, яка визначає перше геометричне тіло, об’єм. Тетрада розглядалася піфагорійцями як визначальне всьому прийдешньому число, корінь усіх речей, джерело. Чотири – це число Землі, стійке, кінцеве число. У нумерології символізує планету Уран, що єднається з Сонцем (число один) і записується як 4-1.”

Як бачимо, помилки немає – ми справді знаходимося біля символічного місця народження Сонця і позначене воно однією зарубкою.

Чи могли волхви бозна коли знати про планету Уран і присвоїти їй таке ж число що й Землі? Наука стверджує, що Уран був відкритий англійським астрономом Вільямом Гершелем у 1781 р., але ще ранішим задокументованим свідченням факту виявлення Урану вважають записки англійського астронома Джона Флемстіда, який спостерігав його в 1690 р. щонайменше 6 разів і зареєстрував як зірку 34 в сузір’ї Телець.

Не можна виключати, що наші пращури знали про цю планету ще раніше. У всякому разі сузір’я Телець їм було відоме давно і називали вони його Волосожар-Тур. Цілком можливо, що Волосожаром у них було саме сузір’я, а Туром – планета Уран, яка отримає своє ім’я лише в ХVІІІ ст. на честь бога неба Урана (цікаво, що батько Урана Кронос в римській мітології має те ж ім’я – Сатурн, се тур).

Разом з тим виникає ще два запитання. Перше: чому саме Уран ототожнено з Землею, чим він був особливим для древніх людей? Друге: якщо у Вільховському комплексі є Земля, Уран та Сонце, значить мусить бути і Місяць – де його шукати, чим він позначається?

На перше питання, мабуть, повинні дати відповідь космічні дослідження. Ми можемо лише запропонувати свою версію – може планета Уран ототожнювалася з Землею по тій причині, що мільйони років тому на ній буяло життя, а потім в результаті якоїсь катастрофи все живе на ній згинуло, але якась частина людей була доставлена на Землю і започаткувала тут нове життя. Чи не вони, до речі, і зафіксували свої знання про космос на невеличкій річечці біля Вільхової?

Місяць, як відомо, знаходиться, ближче до Землі аніж Сонце, тому будемо його шукати між об'єктами, що позначають ту й іншу планети. Зважаючи на те, що на камені Сонця маємо ліве око (від глядача праве), згадалася гуцульська легенда із повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків”: " а тут раптом з’являється сонце – праве боже лице”. Отже, якщо в Бога є праве лице – Сонце, значить повинне бути і ліве – Місяць (це, до речі, також відображено на гербі гетьмана Івана Мазепи)…

Повертаючись назад, уважно роздивляємося моноліти. І ми таки знаходимо камінь Місяця. На лівій його частині бачимо таке ж око, як і на камені Сонця. Отже, нам розтлумачено: ліве око Всесвіту це Сонце, праве око – Місяць. Так і хочеться крикнути творцям цього дива – геніально!

Але перейдемо до зображення птаха, що плаває (у вигляді прописної літери „г”) і меншого, що відлітає у бік сонця, яке символізує камінь з Оком (у вигляді „y”). Пригадується особлива прихильність наших предків до кречета: „крикнули яко кречет, бо той крик до серця нам” („Ілар Хоругин. Влескнига”. д. 23), і легенда про першопредка Таргітая, символом якого був водоплаваючий птах, і якому, в свою чергу, були підвладні три стихії – Вода, Земля і Небо. Отже, качка це ще один давній символ нашого роду.

В одному місці щось підказує, що саме тут треба спробувати розгорнути землю. Вона легко піддалася під шпателем і на світ появився спочатку один камінець з конічним закінченням, потім другий, третій... Невеликий шок. Перед нами був символічний український герб Триглав! (див. фото) 

Зробивши кілька знімків, знову прикриваємо його землею. Боїмось, щоб якомусь невігласу не закортіло шукати під цим знаком скарби, як це зроблено в багатьох місцях неподалік... Навряд вони тут є – найвірогідніше це древня обсерваторія. Вона облаштована, щоб передати нам найголовніше багатство – знання, а не золото та інші коштовності. Отож, необхідно все зробити, щоб це надбання потрапило під охорону держави і стало предметом наукових досліджень, а неконтрольованого паломництва та руйнації.

Триглав не тільки упевнює нас в сакральному значенні вільховської пам’ятки. За його допомогою також можна спробувати датувати цей монументальний комплекс.

Однак, спочатку познайомимо читача з місцевістю, де її виявлено. Ліс називається Чаплоузьким. Північна частина Вільхового, яка упирається в нього, називається Ґардова. Нові таємниці. Що за дивна назва лісу – Чаплоузький? Можливо вона походить від такого собі Брацлавського „оффіціала” Марка Чаплича, з дозволу якого було збудовано і освячено в 1767 р. сільську церкву („Труды Подольскаго епархиальнаго историко-статистическаго комитета”, 1901 р.). Але закінчення „уз” говорить, що ця назва стосується більше річки, а не лісу (згадаймо кримські річки Уз-Узень і закарпатську Уж та притоку Прип’яті Уж). Можна також припустити, що в ній закодовано назву лелеки (чаплі), а уз підкреслює чоловічу основу – чорног уз.

… Може це зовсім і не Чапля, а Апл – Апол-Апіс, тобто, бик (самець) олень і в цій назві зафіксовано якраз зображених на камені оленя та вужа? Що така версія має право на життя підтверджує шумеро-аккадський епос "Енума Еліш” (2200 р. до н. е.), де говориться про Початкове Джерело під подібним ім’ям Апсу. Чи не є тим початковим джерелом саме висохлий струмок із криничкою в лісі Чаплоузькому?

Назва кутка Ґардове (у „Трудах...” – Гордове) теж дуже давня. В першому тисячолітті нашої ери скандинави називали Русь Гардарикою, тобто, країною міст. Певно, початок біографії цього села необхідно переносити до тих далеких часів. Ще цікавіше йменувалася південна частина Вільхового – Щурівка. „Труди...” припускають, що назва пішла від селянина Щура „давно здесь проживающего”. Але мусимо не забувати, що це складова слова давніх наших праЩУРІВ. З Влескниги відомо, що „Всяк рід мав Щурів і Пращурів, які померли перед віками цими” – д. 38А. („Ілар Хоругин. Влескнига”, Умань, 2007 р.).

Отже, селянин Щур (якщо такий і був) швидше всього нічого немає до Щурівки, і започаткування села доведеться перенести ще в глибші віки. Про це говорять і місцеві прізвища: Божко, Богач, Бажатарник (від Бога), Данько (Дана – богиня води), Роговий (згадаймо бога творця Сварога), Фаренчук (Фар/Пар – Перун), Яремчук (Яр/Ярило – весняне Сонце). А звідси і сумнів стосовно правильності головної назви села Вільхове.

Зважаючи на священні прізвища, назви і місце зі змією та оленем, до християнізації, найвірогідніше, і село мало священну назву – Волхове, село волхвів, божих людей. Не відкидаємо також варіант Олхове – місце схову (зберігання-поховання) Олена – саме під таким іменем в древніх мітах називається творець перших поезій.

Варто нагадати, що річка стає священною в місці, де єднаються два потоки. Саме в такому місці знаходиться досліджувана нами пам’ятка. Враховуючи також відображені на ній знаки, можемо сміливо стверджувати, що цей об’єкт безперечно мав для наших предків священне значення.

Додам також, що Вільховське святилище-обсерваторія допомогла мені по-новому розтлумачити такі пам’ятки як Бушівський рельєф (Вінничина), Керносівський (Дніпропетровщина) і Верхоріченський (Крим) ідоли, довести, що Гераклові Стовпи були і є (зараз в зруйнованому стані) на українській землі, що Кам’яна могила це насправді гора Муз, яку древні греки називали Геліконом...

Мабуть, це святилище допоможе нам розкрити ще не одну таємницю із життя наших пращурів.