Юрій
Дроботковський (у документах згадується і як Дробатковський, Добротковський,
Добратковський) – земляк більш знаменитого тезки Яновського, народився 30
червня 1896 року на хуторі Тетянівці Нечаївської волості (тепер –
Компаніївського району) у дворянській сім’ї. Батько Володимир Олександрович
виховував хлопця в українському дусі, але рано помер. Родичі по лінії матері Аделаїди,
саксонської підданої, сповідували принципи єдиної, неділимої Російської
імперії. "Українське національне почуття у мене було дуже велике, яке доходило
інколи до хворобливого стану… Особи, які оточували мене… належали до
монархістів-поміщиків… Я боровся весь час з "обществом”, в якому народився, але
яке ненавидів”, – згадував Юрій. Освіту здобував у Єлисаветграді, Києві.
Під час Першої світової війни
служив у кавалерії. Залишивши армію імперії, у Єлисаветграді взяв участь у
творенні "Просвіти”. На заклик Тимчасового уряду пішов до його армії, з якої
перейшов до формованого українського війська Центральної Ради. Відпустка додому
на рубежі 1917 – 1918 років співпала із взяттям влади у Єлисаветграді
більшовиками. Хорунжий Дроботковський у цей період взявся за формування
українського партизанського загону. 1918 року роздає успадковані від батька 80
десятин землі селянам Нечаївської волості, бере участь у боях проти німецьких
частин, які здійснювали по селах каральні акції, входить до підпільної
антигетьманської організації, мешкав у Києві, Одесі. За Директорії у Єлисаветграді
Дроботковський очолив кавалерійську ремонтну комісію.
Згодом хорунжий командуватиме
сотнею у червоному на тоді війську Григор’єва, визволяючи Одесу. Далі шляхи
Дроботковського пролягли до Тирасполя, Кишинева, працював старшиною для
доручень в українській місії Румунії. Воював на чолі охоронної сотні при 8-й
запорозькій дивізії. У якості начальника зв’язку 8-ї артбригади УНР брав участь
у поході на Київ влітку 1919 року. Деякий час служив у отамана Струка, який у
вересні увійшов до складу Добровольчої армії. Білих Юрій залишив із 12-а
товаришами, "прихопивши” два паротяги з панцерними "площадками”, які залишили
під Знам’янкою.
Кавалерист очолює кінну сотню
полку гайдамаків Холодного Яру, а 1921 року для користі визвольної справи переходить
на легальну роботу голови Єлисаветградської повітової ремонтної комісії. У
місті він бере участь в діяльності антикомуністичної організації "Народна
помста” (як виявилося, контрольованої чекістами), координує роботу підпільних
трійок, які оперували в краї, мав знайомства з працівниками місцевих установ, у
т. ч. ЧК. Через це заслані до українського підпілля сексоти ("секретные
сотрудники”), які представлялися керівниками неіснуючої Чорноморської
повстанської групи, побоюючись викриття, оголосили Дротковського поза законом і
наказали його знищити. Але патріот продовжував свою справу. Він налагодив
зв’язок із партизанськими загонами й підпільниками Фундукліївки, волостей
Єлисаветградщини й Чигиринщини, Миколаївської та Кременчуцької губерній. Мешкаючи
на вулиці Михайлівській (тепер – Кірова) у будинку Кременецького,
Дроботковський за підробленими документами об’їжджав повіт. У його найближчих
планах було влаштуватися секретарем 5-ої кінної школи ім. Будьонного, де
він мав добрі зв’язки, діставати повстанцям коней, зокрема, для створення
кінного загону у 400 шабель.
Але 11 вересня 1922 року при
виході з Успенського собору (на місці міськради) підпільник заарештовується.
Після допиту він переводиться до київської Лук’янівської в’язниці. На
26-річного арештанта, якого чекісти назвали "старим петлюрівським партизаном”,
завели кримінальну справу, звинувативши у "петлюрівщині”. На останньому допиті
16 січня 1923 року він заявив: "Я – українець-націоналіст … Активно боровся з
совєтською владою тому, що жити … на місцях неможливо…”. Слідчий звинуватив
українця "в участі в контрреволюційній організації й бандитизмі”. Надзвичайна
сесія Київського губернського революційного трибуналу 2 лютого 1923 року
ухвалила розстріляти Ю. Дроботковського "як українця”. Від виконання
першого смертного вироку Юрій Володимирович врятувався втечею від денікінців
1919 року. 9 лютого він із 13-ма побратимами-смертниками, захопивши пістолет і
п’ять гвинтівок, вступили в смертельний бій з охороною в’язниці, залишивши
останні кулі для себе.
Детально дослідив життєпис Юрія Дроботковського
в Держархіві СБУ, а також в мемуарах і оприлюднив у своїх книгах Роман Коваль.