Ніколи український народ не мирився з соціальним, національним чи релігійним гнітом. Ніколи українці не мирилися з рішенням зайд-чужинців, що розтинали українську землю між собою на частини. З XVI століття таке прагнення волі знаходило свій вихід у покозаченні. Проте у 1709 році російським військом було знищено Чортомлицьку  «Стару» Січ, до Олешківськоі січі було далеко, і тому у певній мірі на зміну козацтву прийшов гайдамацький рух.

Перша згадка про гайдамаків, що зустрічається у польських історичних документах, датується 1717 р. Гайдамаками, від тюрк. «гайде»-гнати, турбувати, свавілля чинити, польська шляхта називала учасників своєрідних партизанських загонів, що непомітно з’являлись, швидко пересувались, завдавали ворогові несподіваних ударів, а потім зникали в лісах, степах або зимівниках здебільшого запорозьких вольностей.

На землях Запорозької Січі гайдамаки у ті часи мали опорні пункти-стани  — «бази». Там вони збирались, там гуртувались загони, заготовлялось продовольство та зброя. Туди стікались рештки розбитих загонів, що спасались від переслідувань карателів. Зрештою, стани були гайдамакам місцем зимівлі. Найчастіше вони розташовувались в малодоступних яругах, лісах, на дніпровських островах, в плавнях і безпосередньо в степу, вкритому велетенською травою.

Найвідоміші гайдамацькі стани, що розташовувались на теренах сучасної Кіровоградської області були у Цибулевому (сучасний Знам’янський район), Цвітному (сучасний Олександрівський район), у Чорному та Чутянському лісах.

З’являлись гайдамаки переважно навесні. Вони руйнували маєтки багатіїв, костьоли, уніатські церкви, а пізніше і фортеці, палили й захоплювали майно феодалів, знищували документи на маєтки, нападали на орендарів, корчмарів, лихварів, представників польської і навіть української панівної верхівки. У збройних сутичках з карателями гайдамаки героїчно билися до останнього, бо в разі, якщо вони попадали в полон, їх мордували, садовили на палі, четвертували і вішали.

Для розуміння природи гайдамацького руху окреслимо основний соціальний склад загонів. Це, насамперед, українські селяни, бідніша частина запорозького козацтва-сірома, «голота»,наймити, міщани-ремісники. Брали участь у гайдамаччині також білоруські, молдавські, польські російські селяни, дезертири, розкольники. Траплялись шукачі пригод, волоцюги і навіть розбишаки. Іноді історики називають гайдамаччину політичним бандитизмом. Найактивнішу роль у загонах відігравали запорожці і селяни з польської України. Ці ж категорії складали їх основну частину.

Ватажками гайдамацьких загонів, як правило, були  запорожські козаки. Гайдамаки не займали бідних, тому користувалися пошаною та симпатією селян, міщан та духівництва, які вважали іх за своїх месників. Гайдамацькі загони почали зосереджувались у лісостепових районах сучасної Кіровоградщини з самого початку ХУІІІ століття. З цих земель повстанці нападали на маєтки шляхти Брацлавщини, Поділля, Київщини, грабували і палили їх.

Один з перших виступів гайдамаків у північно-західних районах сучасної Кіровоградщини в околицях Торговиці, польські джерела зафіксували вже у 1726 році. Протягом 30-40рр. ХУІІІст. у зв’язку з посиленням поляками соціального гніту та через зовнішньополітичні обставини гайдамацькій рух не раз переростав у великі повстання, перше з яких спалахнуло у 1734 році. Землі сучасної західної Кіровоградської області входили у сферу дії гайдамацьких загонів, Медведя, Гриви та Сави Чалого. Ім’я останнього набуло особливого розголосу по всій Україні.

Походив Чалий із знатного козацького роду. Сам певний час був у Січі, потім служив сотником надвірного війська магнатів князів Любомирських, а під час повстання 1734 року став одним із найвидатніших ватажків гайдамаччини. Дослідники визначають його виняткову хоробрість, розум, кмітливість, військовий та організаторський талант, а також жорстокість.

З середини 30-х рр. Чорний і Чутянський ліси (верхів’я Інгулу, Інгульця та поблизу Тясьмину і Висі) стають центрами зосередження і формування гайдамацьких загонів. Часто гайдамаки навіть захоплювали досить значні населенні пункти. Так, у 1736 році загін Медведя оволодів Криловим. Часом зазнавали й невдач, після яких уцілілі рештки загонів відходили до своїх станів, або просто до зимівників і там перебували, залічуючи рани відпочиваючи та набираючи охочих до подальших промислів. От і загін Сави Чалого у 1736 р. кілька місяців перебував у зимівниках Бугогардівської паланки Нової Січі. Але, попри всі сподівання, наприкінці року на чолі трьохсотенного загону Чалий перейшов на службу до поляків. Служив він не абияк  (інакше не вмів) і все ж...  На початку 1737 року об’єднані загони гайдамаків, за повідомленнями польської адміністрації, «снували по селах і лісах понад річкою Тясмином». Саме в цей час на чолі загонів став Гнат Голий, також один з найвидатніших ватажків гайдамак. Голий був за повідомленням істориків, надзвичайно колоритною особою. Він, як і Сава Чалий до нього, відзначався великою сміливістю, популярністю серед гайдамак та місцевого населення. «Голим» його називали тому, що він при розподілі «трофеїв» брав собі лише незначну частину, все інше роздавав своїм сподвижникам. Він не любив надмірностей і задовольнявся у всьому дещицею. Ось як його описує польський історик Антоній Й.Ролле: «... куртка с телячьей кожи, баранья шапка, простые козловые сапоги; одна рубашка, вымазанная жиром и дегтем, служила ему целый год; конь под ним неказистый, с большой головой, но виносливый, проворный, крепкий в ногах, настоящий подольский конь; самопал, немного свинца в торбе, в карманах табак и люлька, без которой не мог обойтись больше, чем без хлеба и водки... Вот и все богатство».

У 1737 році Голий «засікся» з кількома товаришами у Чорному лісі. Ватага постійно розросталася і невдовзі засіка перетворилася на гайдамацький кіш, що поступово став однією з основних опорних баз повстанців, справжньою гайдамацькою столицею. Там ватажки координували свої зусилля, розділяли «сфери впливу», звідти розходились загони майже по всьому Правобережжю, зрештою, саме там здебільшого реалізувались «трофеї», влаштовувалась справжні гайдамацькі ярмарки. Нереалізовані при цьому товари могли протягом певного часу знаходитись біля тої чи іншої бази. Так, 9 липня 1759 року Бугогардівський осавул повідомляв у Запорозький кіш, що під час розшуку гайдамак він з карательною командою знайшов гайдамацьке «кочовище», де паслась отара овець. Такі череди давали можливість гайдамакам забезпечувати продовольством свої стани.

Польські каральні команді хоча і вистежили місце знаходження Чорноліського гайдамацького Коша та підійти в притул до нього не наважились, бо той розташувався у непролазних хащах. А із засідок на деревах можна було отримати кулю. Найпомітнішим ворогом гайдамак наприкінці 1730-х років, завдяки хоробрості та знанню тактики і стратегії, став С. Чалий, але навіть він, знаючи круту вдачу свого козацького побратима Голого по Медведівському куреню Січі в Олешках, обходив гайдамацькі ліси «десятою» дорогою. Іншим же гайдамакам від С.Чалого буквально життя не було. Саме наприкінці 1730-х років діі супротивників значно активізуються.

С.Чалий не просто охороняв довірені йому кордони Речі Посполитої з Запорозькою Січчю а, навіть часто-густо, з власної ініціативи виступав у рейди в запорозькі степи і там руйнував гайдамацькі гнізда, тобто ті зимівники, де гайдамаки найчастіше знаходили відпочинок і притулок.

Старання Чалого не були марними. Сам Потоцький у 1738 році подарував йому два села і призначив полковником свого надвірного війська. С.Чалий не був невдячним. Антоній Й. Ролле розповідає: «... В1740 году гайдамаки полюбили савранские окрестности... и вот полковник обращается с просьбой к великому гетьману, чтобы он позволил ему попробовать счастья — выдушить на месте гнездо и шершней». Потоцький позволил. И вот осторожно и проворно двинулся он к югу на Буг, снес «гарду» (тобто козацьку фортецю Гард на Південному Бузі — П.К.), разогнал запорожский пикет, исполнявший там службу, сжег церковь, здесь построенную, разграбил несколько соседних зимовников, а сколько гультяев убил, повешал, это только Богу и ему было известно».

Зрозуміло, що люд український, який мав стільки надій на Чалого, після того, як він перейшов на службу до поляків щиро його зненавидів за марні свої сподівання. Після його подвигів на користь корони ця ненависть посилилась, а остання акція щодо Бугогардівської паланки була тою останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння. Саме після цієї акції запорожці та гайдамаки вирішили скарати Саву Чалого на смерть, що було виконано під проводом Гната  Голого якраз на Святий вечір 1741 року.

Про подальшу долю гайдамацького Коша у Чорному лісі даних немає, напевне десь у середині-наприкінці 1740-х років його зруйнувала таки посилена військова каральна експедиція. Та вже було дещо запізно адже наближалось друге велике повстання гайдамак. Його передвісниками  на теренах сучасної  Кіровоградської області були гайдамацькі  загони, що у 1748—1749рр. лише в околицях  Архангельська об’єднували до 800 чоловік.

Навесні 1750 року спалахнуло нове гайдамацьке повстання. Маса загонів повстанців з’явилась з району Києва та запорозьких степів, тобто саме з теренів сучасної Кіровоградщини. Вже в червні того року відбулися збройні сутички гайдамаків з карателями у Цибулівській сотні, під селом Ухівкою. У липні запеклий бій стався біля Чутянського лісу. У ході повстання терени сучасної  Кіровоградщини, що лежать на правому березі Синюхи були звільнені від  польсько-шляхетської адміністрації. Повстанці здобули навіть Крилів. Але що робити далі, після вигнання панів, гайдамаки не знали. Повстанці прагнули вільного козацького життя, як за Б.Хмельницького, але як його досягнути? І повстання так поступово і затихало. Та й кількість ворогів у гайдамаків зростала у геометричній прогресії. У розпал кожного з повстань король польський звертався по допомогу до царя російського, і починали тоді полювати на гайдамаків крім шляхти з надвірними козаками і російські військові каральні команди, і навіть, як це не парадоксально звучить, запорозькі козаки, у яких все залежало від старшини, і в першу чергу від ставлення до гайдамаків кошового січовиків. За далеко не повними даними рапортів Київського генерал-губернатора протягом липня 1750-серпня 1755рр. російські карателі мали до десяти збройних сутичок з гайдамацькими загонами В.Мелешка, М.Мамая, Василя і Прокопа Савранських та інших. Тому не дивно, що однією з основних стратегічних задач заснування Нової Сербії (1751), Новослобідського козачого полку (1751) та фортеці Святої Єлисавети (1754) була боротьба з гайдамацьким рухом. Росіяни запевняли Порту Оттоманську, що означена фортеця призначена «для охраны и защиты от своевольных людей — гайдамаков — русских границ и тех поселений, которые вблизи польских границ с недавнего времени числятся и Новой Сербией именуются».

У цьому контексті дуже красномовним є указ Російської державної колегії іноземних справ від 22 травня 1758 року, що був знайдений у справах фортеці Святої Єлисавети. Зокрема у ньому йшлося про те, що за скаргами з польського боку* гайдамаками з 4 грудня 1750 року по 19 листопада 1757 року обивателям Брацлавського воєводства завдано усіх збитків на 4212 тисяч злотих, людей різного стану було вбито 359 чоловік і пограбовано 2 костьоли, церква, сорок міст і 199 сіл. При цьому видавалося розпорядження про «приложение особенного старания к искоренению гайдамак».

Знаючи, що основною опорою гайдамаків є Запорозька Січ, обер-комендант фортеці Глібов для виконання цього розпорядження запровадив у слобідках Воші та Інгулецькій вартові стаціонарні пости з тим, щоб усі, хто йде повз фортецю Святої Єлисавети з різними припасами у Січ не пропускалися, а мусили з’являтися до гарнізонної канцелярії, що була у фортеці ж.

І все ж, не дивлячись на каральні заходи російських та польських військових, у 50-60-х рр. ХУІІІ століття через російські форпости Нової Сербії та Новослобідського козачого полку на Польську Україну і Київське генерал-губернаторство продовжували прориватися гайдамацькі загони. За даними Брацлавської прикордонної комісії, у 1755-1757рр. гайдамаками були зруйновані маєтки магната Ф.Потоцького в районі Торговиці, Грушок, Нерубайки, Кам’янечого, Голованівська. У 1759 році повстанці кілька разів нападали на володіння магнатів  Любомирських в районі Синюхи і Новомиргорода. Об’єктами нападів нерідко стають хутори, слободи та маєтки новосербських офіцерів, старшини Новослобідського козачого полку, поміщиків Єлисаветинської провінції, а також багаті зимівники козаків Бугогардівськоі, Інгульської та Кодацької паланок Нової Січі.

На Запорожжі під час гайдамаччини, тобто протягом всього ХУІІІ ст. відбувався обопільний вплив і запорожців, що давали нові кадри вишколених бійців для повстанських загонів, і гайдамаків, що несли на Запорозькі землі запал і піднесення боротьби. Під впливом гайдамаччини заворушення відбувалися і у паланках, які своїми частинами входили у кордони сучасної Кіровоградської області. Такі заворушення сталися у 1759 році в Бугогардівській, а у 1761— в Кодацькій паланках.

Про чисельність запорозьких гайдамацьких загонів є різноманітні дані. Іноді вони були досить чисельними-до 190, 200 і  більше чоловік. Проте такі формування не були стабільними і не діяли в одному й тому ж складі скільки-небудь тривалий час. Здійснивши один або декілька нападів гайдамаки розходилися, щоб через деякий час при сприятливих обставинах зібратись і знову  створити новий загін. Але, не дивлячись на таку нестабільність, кількісного, а відповідно і якісного складу, гайдамацький рух являв собою партизанську війну, яка не припинялась весь час існування Нової Січі, і навіть пережила її.

До запорозьких гайдамацьких загонів у першу чергу йшла так звана сірома: робітники зимівників, промислів, чумаки-наймити, наймити, що відбували військовий обов’язок за своїх господарів і т.д. А вже до них приєднувались утікачі-селяни, солдати-дезертири... тобто люди, що не попали до різноманітних козацьких реєстрів, як уже зазначалось - шукачі пригод тощо.

Нова Січ звідусіль контрольована і по всяк час все більше й більше обмежувана у своїх володіннях, діях, а відповідно, і помислах. Гайдамаки ж, попри всі їхні негаразди, відчували себе у більшій, аніж запорожці, мірі вільними. Крім того, і називали себе повстанці не інакше як козаками. І не без підстав.

Запорозька місцева (паланкова) адміністрація нерідко була практично безсилою у боротьбі з гайдамацтвом, адже бувші при паланках команди складалися із місцевого козацтва, яке, здебільшого, співчувало повстанцям і не бажало боротися з ними. Тому звичайним заходом Коша була посилка до паланок спеціальних «роз’їзних»  каральних команд. Так, на початку 1758 року з Січі до Бугогардівської паланки прибула команда, що складалася з 200 козаків, «які завжди при річці Бузі та Великому Інгулі будуть перебувати і у викоріненні гайдамаків пристосуватись». Загалом, під тиском росіян, у своїх зверненнях «до всіх козаків, жиючих по низу Дніпра» Кіш завжди вимагав: «всіма мірами викоріняти злодіів**... яких і які спротив чинитимуть, у смерть вбивати».

Якщо у Коші були достеменні відомості про перебування в гайдамацьких ватагах того чи іншого козака, то вимагалось його повернення до Січі. Багато січовиків підкорялись. Приклад тому доля гайдамацького бандуриста Данила Бандурки на призвісько Малий, яку він розповів на допиті у фортеці Святої Єлисавети 19 червня 1761 року. Народився у Києві, у десятирічному віці пішов навчатися грі на бандурі до бандуриста Матвія Волошина у Богуслав. Після року навчання його, як талановитого бандуриста забрали до Київського генерал-губернатора Леонтьева, де він пробув три роки. Після смерті означеного сановника повернувся до батьків, де прожив близько семи років, після чого відбув на Запорозьку Січ, ставши козаком Корсунського куреня. Через шість років, у 1760 році, він піддавшись на вмовляння козаків Стеблівського, Плотніерівського,  Кисляківського та Канівського куренів, уперше з ними поїхав на зимівник на річці Інгул до козака Ірклівського куреня Василя Пугача. Згодом вирушили до Богуслава. Та їх спіткала невдача.  Через повінь на річці Висі вони не змогли здійснити своїх намірів і змушені були повернутись назад. Степом поїхали до слободи Плетений Ташлик. Минуло не багато часу, і товариство знову відбуло на зимівник на Інгулі до Корсунських курінних Панаса та Петра Кривеньких. Саме там Бандурка і отримав повідомлення, що йому конче потрібно негайно повернутися до Січі. Бандурка виконав наказ «з’явитись до свого куреня» де курінним отаманом був Швидкий. Одразу ж його закували в кайдани і після короткого допиту в Січовій військовій канцелярії (6 лютого 1761 року) та покарання нагайками відправили до фортеці Святої Єлисавети.

Дослідники відзначають, що під час гайдамацких бойових походів Данило Бандурка не раз відзначався мужністю і відвагою, був хорошим бандуристом, але на жаль, невідомо, які саме думи та пісні співав цей кобзар та у чому полягали особливості його виконавської майстерності. Невідомо також як склалася доля цього бандуриста після допиту у фортеці Святої Єлисавети. Знаємо лише, що до річки Ташлик, яка протікала в межах колишніх запорозьких степів, підходить з південного боку балка Бандурка, а близько неї розташувалося  село тієї ж назви. В.Ястребов висловлював припущення, що Данило Бандурка згодом оселився там і доживав віку, залишивши по собі добру згадку у цих назвах.

Землі Бугогардівської паланки були прикордонними з Польською Україною, тому не дивно, що теренами сучасної Кіровоградської області пролягло багато добре відпрацьованих (протоптаних) гайдамацьких стежок. Так, протягом 50-60-х рр. ХУІІІ ст. повстанці неодноразово переправлялися бродом на Чорному Ташлиці (на  місті с.Піщаний Брід сучасного Добровеличивського району). У тих місцях неодноразово відбувались збройні сутички між гайдамаками та польськими і російськими каральними загонами. До речі, щойно згадану Добровеличівку у другій половині ХVІІІ ст., скоріш за все під впливом гайдамаччини, заселяли селяни-утікачі з Польської України, з-за річки Висі. У ті часи навіть була склалася місцева приказка: «Як перейшов Висі,  то тільки п’ятами білись».

Найбільшим піднесенням, апогеєм гайдамацького руху, стала знаменита, славна Коліівщина (1768р.). Розгортанню повстання сприяла поява на Правобережній Україні російських військ, присланих царським урядом для боротьби проти Польської конфедерації 1768 року. Селяни бачили, що ненависних їм ляхів б’ють, і самі бралися за рушницю, шаблю, списа, сокиру, кіл... (звідси і назва повстання). Озброєні конфедерати чинили люту розправу над українським населенням, намагаючись остаточно його підкорити. Це викликало протидію. Посилювався рух гайдамак.

Повстання мало найширше відлуння і на теренах сучасної Кіровоградської області. Вже навесні 1768р. у північно-західній частині краю, в районах Чорного лісу, Цибулевого і Цвітного почали гуртуватися повстанці. Чимало учасників повстанських загонів М.Залізняка, Г.Саражина, В.Щербини, К.Крутя та інших походили з різних районів Єлисаветинсткої провінції. У загонах  гайдамацького ватажка С.Неживого були навіть жителі форштадтів фортеці Святої Єлисавети. Іноді збройні сутички розгорталися ледве не в самому місті. Тож мав рацію автор, що в 1887 році писав: «В історії гайдамацького руху Єлисаветград не може бути опущено, бо він був свідком буйних і жахливих сцен, що розігрувались гайдамаками у їх нападах...».

Разом з українцями у повстанському русі брали участь росіяни та солдати новосербських поселень. Так за участь у Коліївшині до в’язниці потрапили серби Побушкевич і Требиніський. Повстанці відзначалися винятковою хоробрістю. Очевидець подій Е.Кітович, перебуваючи у таборі супротивників, писав: «На 50 гайдамаків потрібно було наших 200, 300 і більше, щоб їх перемогти».

Населення запорозьких вольностей здебільшого прихильно ставилось до гайдамак. Люди ховали їх від переслідувань, попереджали про наближення каральних команд, давали провідників, їжу, зброю тощо. Така широка підтримка змушувала кіш під тиском російських військових видавати спеціальні накази про жорстокі покарання для «придержателей» гайдамак. В ордері всім паланковим правлінням від 24 квітня 1768 року вимагалось: «розвідувати, чи не мешкають десь злодії (гайдамаки) по тамошніх зимівниках або по обивательських хуторах... якщо хтось утримувач відшукається, з ним також, як із спійманими злодіями вчинити не милуючи.» Тож не дивно, що траплялися випадки запроданства. На допиті у 1768 році запорожець Федір Мамай розповідав, що він брав участь разом зі своїм товаришем Гаврилом Мандулою, який раніше працював з ним разом на зимівнику козака Кирилівського куреня Івана Швеця, у загоні гайдамак, що діяв на Правобережжі під час Коліівщини. В одній із збройних сутичок із загоном урядового війська куля роздробила Мамаю руку. Знесиливши від втрати крові він «до ночі був у траві, а в ночі... повернувся до того зимівника, у якому з товаришами сіно косив в Інгул... по прибутті був взятий господарем... І представлений у військову канцелярію».

На самому початку травня 1768 року шинкар, кобзар Корсунського куреня Кіндар Колеберда, доніс Бугогардівському полковнику Мойсею Головку, що з Інгульських риболовних промислів пішло у гайдамаки 30 чоловік козаків-робітників. Цікаво, що коли Колеберда запитав їх, куди вони йдуть, хоча й так було зрозуміло, то вони йому відповіли: «що тобі за діло нас спрашувать? Куди  бог дасть, туди й пройдемо».

Все ж, не дивлячись на заходи «офіційного» Коша, не зважаючи ні на що... І червня 1768 року полковник Головко рапортував Кошу, що через землі Бугогардівської паланки (тобто здебільшого теренами сучасної Кіровоградської області) безперервно проходять до Польщі гайдамацькі загони «для некоторых бунтов». До цих загонів приєднувались місцеві жителі. Багато з них ставали ватажками окремих загонів, як Яким Репетея, Павло Яцкович, торговицький сотник Власенко. Хащуватський сотник Я.Панко разом з І.Гонтою приєднались до повстанського війська М.Залізняка. До речі, батько Максима Залізняка проживав у селі Олексіівці (в нинішньому Бобринецькому районі). Вважають, що саме тут народився і майбутній гайдамацький гетьман.

Під час облоги Умані біля села Кам’янечого стояв гайдамацький табір. На відзнаку 200-річчя з дня повстання, у 1968 році там був встановлений пам’ятний знак. Після здобуття Умані на гайдамацькій раді Власенко був обраний управителем цього міста.

По придушенню Коліївщини за допомогою російських військ, багато гайдамацьких  загонів перейшли на більш безпечні для них Запорозькі степи. Так, полковник М.Головко у своєму рапорті від 28 серпня 1768 року повідомляв Кіш про перебування на терені підвідомчої йому Бугогардівської паланки в урочищі Густий Байрак «гайдамацьких шайок більше двохсот (чоловік) під проводом принцепалів... старого запорізького злодія... Саражина, та плотнірівського курінного Олексія Дейнеки та якогось мінського Савки». Там же, на  землях «вольностей» колишні гайдамаки здебільшого і осідали. Саме так, наприклад, було засновано один із сучасних райцентрів Кіровоградської області — Голованівськ. Коли царське військо зайняло Умань, частина повстанців, очолювана ватажком Голованем, пробилась на південь і осіла тут на правому березі ріки Кайнари.

Після переміщення вогнища гайдамаччини на Запорожжя, до Коша з різних місць почали поступати донесення про їх напади на козачі зимівники. Так, 31 вересня 1768 року бугогардівський полковник М.Головко повідомляв про неодноразові напади гайдамацького загону з 26 чоловік під проводом якогось Макара на місцеві зимівники. Тому Кіш змушений був і надалі розсилати по вольностях каральні загони. Старшина, що командував одним з таких загонів 23 вересня 1768 року рапортував у Кіш про те, що «багато злодійських зборищ... у різних річках  схованки свої мають».

Через співчуття козаків гайдамакам нерідко були випадки непокори і навіть відмови запорожців з’являтися до роз’їздних каральних команд. Полковник Головко у рапорті від 21 вересня 1768 року повідомляв, що козаки підвідомчої йому паланки, отримавши наряд про явку до такої команди,  «пренебрегши приказ наш отказались (в) намериваемой нами собрались объездки.» Наприкінці листопада того ж року, коли полковник знову наказав козакам з’явитись до команди для боротьби із загоном гайдамак (у кількості більше 100 чоловік), що був з’явився на терені Бугогардівської паланки, козаки знову не підкорились наказу — «явились ослушными».

Накал пристрастей на землях війська Запорозького під впливом гайдамаччини сягнув свого апогею 26 грудня 1768 року, коли в Січі, за висловом малоросійського генерал-губернатора П.Румянцева, відбулись «дерзости необыкновенные»: козаки виступили проти «старшины с наглостью возмущения». Вони захопили пушкарню і звільнили гайдамаків, що перебували там в ув’язнені.

Після придушення означеного постання центр недовольства перемістився на паланки. Козацький полковник Йосип Калнишевський, (брат Кошового) у рапорті від 10 лютого 1769 року повідомляв Кіш про масові випадки захоплення сіромою зимівників заможних козаків, про підпали і т.і. Сіромахи, за висловом Й.Калнишевського «відчиняють загороди і заганяють (крадуть) скоти... насильно, що бачать у хаті,-беруть». Визначаючи розмір небезпеки, полковник відзначав, що таких «піших і безоружних» сіромах у його паланці «много сильно». Вони не лише забирали майно заможних козаків, але й били тих «без пощады». На завершення полковник повідомляв, що сіромахам «не можна і слова... мовити, (бо) гуртом зібравшись, на відповідь йдуть».

Цей виступ, звісна річ, було також ліквідовано, але відголоски гайдамаччини ще довго бентежили  жителів запорозьких вольностей. Значно вплинула на розвиток визвольного руху в Єлисаветинській провінції селянська війна під проводом О.Пугачова. До речі, сам О.Пугачов, ще до дезертирства, перебуваючи у російському війську, свого часу служив у фортеці Святої Єлисавети, і начебто саме там у нього виникла думка про узурпацію Імперського  трону. Під час війни, у 1770—1775 рр. знову активізувалися гайдамацькі виступи, збройні сутички між військовими поселенцями і повстанцями охопили всю провінцію. А.Скальковський свого часу доводив, що «у 1774 році на Запорожжі подібні 1768 року жахи знову готувались».  

Зрештою, за визначенням В.Голобуцького, відгуки гайдамаччини знаходимо в ордері генералу Черткову від  20 квітня 1776 року, де звертається увага влади на «бывшее злодейское возмущение селений», що раніше (тобто до середини 1775 р.) входили до складу Вольностей Запорозького Війська.

Гайдамацький рух ослабив Річ Посполиту, яка внаслідок магнатсько-шляхетської анархії переживала надзвичайно гостру внутрішню кризу, і створив передумови для трьох розділів (1772, 1793 та 1795 рр.) і зрештою падіння Польщі як самостійної держави. Найбільш цікавім для нас, шановні читачі, є другий розділ як з точки зору подій, так і з точки зору його наслідків.

В середині 1791 року в Петербурзі при підтримці російської Імператриці Катерини ІІ польські реакціонери — учасники антикоролівської змови розробили план збройного виступу (рокошу) у наступному році, одночасно з вторгненням російських військ у Польщу 14 травня 1792 року в містечку Торговиці (тепер село Новоархангельського було створено району Торговицьку конфедерацію.

У міру просування царських військ по території Польщі «торговичани» встановлювали свої тимчасові органи. Заколотники отримали перемогу, і щоб не бути невдячними, розрахувались із Росією та Прусією володіннями Речі Посполитої. Саме в 1793 році Російською Імперією були приєднані західні терени сучасної Кіровоградської області.

Гайдамаччина знайшла своє яскраве віддзеркалення в усній народній творчості. З-поміж інших варто згадати пісню «Ой не славна Чута густими дубами».  Покарання загоном Г.Голого С.Чалого знайшло своє відображення в історичній пісні «Ой був в Січі старий козак» (пісня про Г.Голого і С.Чалого). Цим же подіям письменник І.Карпенко-Карий присвятив драму «Сава Чалий». Коліївщина оспівана Т.Г.Шевченком у поемі «Гайдамаки». Характеризуючи гайдамаків як борців «за святу правду-волю», Шевченко у творі «Холодний яр» рішуче виступив проти дворянсько-поміщицької концепції гайдамаччини, як суто розбійницького руху. До тогочасних подій нерідко звертаються і сучасні автори.

Гайдамацький рух зайняв гідне місце в історії України. Окреслюючи основні моменти розвідки в загальних, найбільш значущих рисах можна сказати: ХУІ ст. — Козаччина, ХУІІ ст. — Хмельниччина, ХУІІІ ст. —Гайдамаччина.

На звершення додамо. У роки української революції та громадянської війни 1917-1922рр. борці за незалежність, України використовуючи популярні в народі історичні традиції і термінологію, називали свої загони гайдамацькими.

І останнє. На прикладі теренів сучасної Кіровоградської області ХУІІІ ст. наочно бачимо безупинну загарбницьку експансію Російської  Імперії. Якщо у 1733 році на цих теренах Росії не належало жодного квадратного сантиметра ґрунту, то у 1794 р. Росії належали всі ці землі. Нагадуємо етапи експансії:

1. 1734 р. — перехід запорожців з землями під Російський протекторат.

2. 1751-1752 рр. — Заснування на споконвічних запорозьких землях військових поселень під назвою Нова Сербія.

3. 1754 р. — Заснування фортеці Святої Єлисавети з форштадтом та Новослобідського козачого полку.

4. 1793 р. — Приєднання Правобережної України.