Вівторок, 19.09.2017, 14:46
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Не треба замовчувати

Не треба замовчувати

В останню неділю травня в рамках святкування міста Олександрії на будівлі колишньої гімназії з’явилась меморіальна дошка поетові, мандрівнику і громадянинові України Леоніду Чернову-Малошийченку, а при вході до загальноосвітньої школи №10 – меморіальна дошка поету, лауреату Національної премії імені Тараса Шевченка Борису Нечерді.
Подія неординарна не тільки для шахтарського міста (два пам’ятні знаки в один день), а й для цілої України: імена ці варті всеукраїнського резонансу, хоча справжнє визнання й пошанування прийшло до обох по смерті. Борису Нечерді найвищу державну премію присудили тоді, коли його тіло уже покоїлось на одному із цвинтарів Одеси (нині і одна з найпрестижніших літературних премій за новаторство у поетичній творчості серед молодих носить його ім’я), а про Чернова-Малошийченка й говорити годі: його ім’я замовчувалось понад шість десятиліть, хоча не був він ні репресований, ні дисидентом, а помер власною смертю у до крику ранньому віці – 34-річним. Отже, справедливість таки є. І за це слід дякувати багатьом: від олександрійського лікаря і краєзнавця Анатолія Кохана, який першим ще в 60-і роки опублікував статтю про харизматичного артиста й імажиніста Малошийченка (на Далекому Сході став Черновим), до кіровоградця Леоніда Куценка й одесита Івана Задої, які подали за нинішньої доби розгорнуті творчі портрети Чернова (перший – статтею, другий – книгою «Кобзар на мотоциклі»).
Маю нагоду іще раз уклонитись міській владі Олександрії за ставлення до поетів-земляків, за підтримку пропозицій Кіровоградської обласної організації НСПУ. А заодно й регіональному осередку партії «Фронт змін», який фінансував виготовлення і встановлення пам’яток. Заходи відбулись за участі вчительства, молоді, керівників міста, засобів масової інформації. Про значення духовного в житті людини, про збереження пам’яті, про важливість нині утверджувати українське в Україні говорили міський голова Олексій Скічко, літературознавець Іван Задоя, поети Олександр Косенко і В’ячеслав Колесников, учні, вчителі, журналісти.
Так починалось традиційне щорічне свято в Олександрії нинішнього травня. У багатьох заходах на різних територіях міста, що лежить на Інгульці, взяли участь гості із Світловодська, Кіровограда, Знам’янки, Петрового, Одеси, телеграми йшли від закордонних міст-побратимів, від космонавта-земляка, двічі Героя Радянського Союзу Леоніда Попова… День міста було означено відкриттям супер-сучасного кафе на території чудового спортивного комплексу «Ніка» олександрійського професійного футбольного клубу. А який чудовий концерт подарували людям митці професійних і самодіяльних художніх колективів (чого вартий лиш юначий квартет культосвітнього училища – це ж достойний син нашого неперевершеного «Явора»)! І вшановувались найкращі здобутки олександрійців у бізнесі, сфері обслуговування, освіті, культурі – персонально. І названо нового почесного громадянина міста – цього звання удостоївся згадуваний Анатолій Кохан… До феєричного салюту під північ Олександрія відзначала свій 264-й день народження.
А ми повертались в обласний центр після таких щирих і щедрих прийомів у міській раді, в Будинку культури шахти «Світлопільська», на європейського рівня стадіоні і в щойно відкритому кафе… з гірчиною в душі, якщо не сказати твердіше, точніше. І якось негостинно мені, здається, й тепер говорити про найголовніше, чого чомусь не зауважили учасника свята. А може, зауважили та змовчали? З делікатності, з уродженого українського такту. Але ж не можна мовчати. Навіть у таке свято і за такого прийому.
Мені, рядовому громадянинові молодої незалежної держави, було прикро дивитися на великий екран Будинку культури, на якому відеорядом проминали дати і події, які пережило місто Олександрія за свою понад чвертьтисячолітню історію. Бо серед багатьох значимих віх у тому відеоряді десь поділись чи пропали, чи свідомо усунуті були національні трагічні й героїчні етапи: доба Української Народної Республіки, страхітливе колгоспне закріпачення і знищення селянства у 30-х роках ХХ століття, масові репресії думки і національного духу кровожерним сталінським режимом… Ні слова, ні натяку. Наче й не торкнулись ці катаклізми степового козацького міста в самому серці України. Навіть відновлення незалежності України у серпні 1991 року не згадали: отак відразу з подій 60-80-х років перестрибнули в сьогоднішній день. Я вже мовчу про імена й прізвища перших олександрійських рухівців, потужні шахтарські мітинги в кінці 80-х років, які сколихнули застояну, запліснявілу брежнєвсько-горбачовську воду; мовчу і про Помаранчеву революцію, якою теж клекотів край… Не було цього нічого в нашій найновішій історії, не було? Чому ж пам’ять така куца?
Запитав про це голову фракції Партії регіонів у Олександрійській міській раді, що сидів поряд. «Люди втомились від негативу», – приблизно така була відповідь. Наші національні трагедії, наші поразки і нищення нас – справді не світлі знаки. Але – це наш вистражданий гнів проти приниження і упослідження. Гнів до кривдників так само слід плекати, як і любов до ближнього. Бо тільки така нація спроможна вистояти і бути здатною на перемоги. А дати 24 серпня і 1 грудня 1991 року – хіба не повинен кожен українець, кожен мешканець Олександрії гордитись ними? Чому сценаристи й режисери того екранного святкування проігнорували ці знаменні в історії держави і нації дні відновлення нашої свободи? Невже цього не міг бачити нинішній міський голова, що прийшов на посаду під прапорами БЮТу? Чи ідеологічними питаннями у керівництві міста тепер займається недавно призначений його заступник Степан Цапюк, очільник олександрійських регіоналів, недавній нардеп від нині правлячої партії?
В нормальній, цивілізованій державі про святе (символіка, мова, історія, традиція) не сперечаються, тим більше не поборюють одна одну політичні сили. На жаль, ми не є нормальними. Коли виходить на сцену керівник області і мовою іноземної держави починає свою промову з подяки шахтарям за те, що вони підтримали на виборах… А далі і міський голова, й інші промовці пристосовуються до донецького діалекту – про яке дотримання конституційних вимог може йти мова? Причину такої поведінки визначили давно наші духовні генії Тарас Шевченко, Євген Маланюк: «грязь Москви», «малоросійство»… Про яке відродження держави ви говорите сьогодні, панове керівники? Та ніякі нововідкриті кафе, стадіони, вкладені вами власні гроші не врятують цей народ, якщо ви будете навертати його до брехні, пристосуванства, зневаги до самих себе!
І не тіште себе тими оплесками, що лунали вам із залу. Переможцям завжди спочатку аплодують. Та не ігноруйте думок інтелігенції, яка говорила при відкритті меморіальних дощок про нашу силу і незнищенність, яка співала славу козацьким одчайдухам, яка пише ось ці рядки…
«А тут – в московський гній родючий край поринув», – так у 1933 році сказав олександрієць Леонід Малошийченко (Чернов). Пам’ятаймо цей праведний гнів земляка. Стартує двадцятий рік нашої незалежності.

Василь Бондар,
письменник.

http://www.n-slovo.com.ua/arhiv/08_06_2010_7.html
Категорія: Мої статті | Додав: graf (08.06.2010)
Переглядів: 301 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz