Середа, 18.10.2017, 10:20
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Істина Юрія Любовича


Нещодавно студентський хор Кіровоградського музичного училища повернувся з золотою нагородою п’ятого Міжнародного конкурсу «Mozart’s Prague – 2010». Після приїзду додому ми зустрілися з керівниками хору Оксаною Трушиною та Юрієм Любовичем у редакції «Народного слова» і довго говорили про шлях митця до вершини, враження про поїздку тощо. Однак стаття, яка пропонується вашій увазі, то вже зовсім інші роздуми, які народилися в Юрія Васильовича після прочитання записаного на диктофон інтерв’ю. Зрозуміло, що маестро, котрий все життя знаходиться у творчому пошуку, майже ніколи не залишається задоволеним зробленим раніше. Однак його талант тим і цікавий, що живе й розвивається всупереч обставинам і стереотипам. У цьому й полягає істина Юрія Любовича.
Здавалося б, звичайний навчальний хор Кіровоградського музичного училища. Та дівчата на чолі з Оксаною Трушиною, завідувачем диригентського відділу, вдруге серйозно заявили про себе на міжнародному рівні, цим самим підтвердивши існування хорової імперії, створеної Юрієм Любовичем. Золоті лауреати Міжнародного фестивалю-конкурсу «Mondus cantat – Сопот 2009» (Польща), підтверджуючи це високе звання, стають лідерами п’ятого Міжнародного фестивалю-конкурсу «Mozart’s Prague – 2010» (Чехія) і, дублюючи свою попередню нагороду, привозять золотий подарунок рідному училищу, яке відзначає нинішнього року свій півстолітній ювілей.
– Після фестивального концерту (напередодні конкурсу), – розповідає Оксана Трушина, – де кожний колектив представлявся одним твором, Юрій Васильович підійшов до мене і пошепки промовив: «О’кей». Це багато чого варто, коли ти чуєш від майстра подібне резюме. Буквально через п’ять хвилин організатори конкурсу підтвердили його оцінку, назвавши наш хор фаворитом фестивалю. Упевненість мого учителя завжди потрібно виправдовувати. У своєму конкурсному виступі я повинна була зосередитись і музикою подолати конкурсний страх.
Кор.: Юрію Васильовичу, на ваш погляд, чим усе-таки корисні фестивалі? Я прекрасно розумію, що навчальний хор, зрештою, можна перетворити на такий собі «полігон» і використовувати його тільки для державних іспитів. Фактично, наскільки мені відомо, цей стереотип сповідують майже всі навчальні заклади подібного профілю.
Ю. Л.: Кажуть, що на ванні царя Чен-Тана було викарбувано: «Відновлюйся щоденно, і повністю, і знову, і завжди». У музиці цей процес повинен бути домінуючим. У конкурсах я брав участь не для того, щоб тільки змагатись. Мистецтву не зрозумілі поняття «хто швидше, хто вище». Виносиш на світ божий особисте бачення твору, бажаєш поділитись здивованою радістю, віддзеркалити живі почуття. Не секрет, що деякі диригенти з маніакальною впертістю бажають віднайти спосіб, щоб когось вразити та перемогти. Але спіймати примарне (що властиве тільки музиці) їм не вдається, і все зводиться до якогось озвученого штампу. І тоді диригент вимушений не музикувати, а диригувати.
Численні табу, якими я переймався змолоду, відійшли, я вдихнув на повні груди і, здобувши нову свободу, намагаюсь сповідувати її в творчості. Саме це я і прищеплюю Оксані.
Кор.: Оксано, чи комфортно почувалися ви у невідомих залах, адже для репетицій, наскільки я зрозумію, не вистачало часу.
О. Т.: Музика емоційно вражає, як виконавців, так і слухачів у красивих концертних залах або під куполом церкви чи костьолу, зі смаком оздоблених не тільки архітектурно, але й акустично. Конкурсні фестивалі в Польщі, Чехії, Італії, як правило, проводяться в костелах. Наша участь у фестивальному концерті, де кожний колектив презентував себе перед слухачем, відбувся у костелі св. Мікулаша, а конкурсний виступ перед членами журі – у костелі Сальватора. Про оздоблення костелу свідчить фото.
Ю.Л.: А про звукову комфортність говорить нагорода. Хочу додати: недостатньо мати чудовий слух, знати партитуру і розумітися у стилях. Треба, щоб із мовчання викристалізувався звукоритмічний образ музичного твору.
Кор.: Юрію Васильовичу, на ваш погляд, наскільки об’єктивним буває журі на міжнародних конкурсах?
Ю. Л.: На жаль, абсолютно чесної боротьби не буває. І то є найбільшою вадою конкурсів. Хибним було б вважати, що там, де ти отримав найвищу нагороду, журі було ідеальним. Просто треба співати так, щоб не дати можливості членам журі підтасовувати результати виступів, творити на сцені музику, а не намагатись когось «переспівати».
Кор.: Оксано, а як реагують інші виконавці на виступи конкурентів?
О. Т.: У Сопоті, де ми виступали минулого року, до мене підійшла диригент зі Швеції, по суті наш конкурент, і відверто сказала: «Мені так сподобався ваш хор, особливо звук, яким так чудово володіють дівчата». Це було приємно, але досить несподівано. Наш менталітет не дозволяє зробити щось подібне. Ми до останнього моменту не знали, яке рішення прийме журі, але розмова зі шведкою додала якогось невловимого спокою.
– Цікаво, якими думками переймався маестро, коли побачив блискучу перемогу своєї учениці?
Ю. Л.: Це був особливий день. Заключний концерт відбувався в Зеленій опері – театрі, розташованому серед лісу. Він знаменитий тим, що там щорічно проводять музичні фестивалі різних жанрів, виступають кумири світового рівня. Коли на сцену запросили усіх диригентів та членів журі для вручення нагород і на подіум вийшла Оксана, я фізично відчував, як б’ється моє серце. Думка була одна: ну, не можу я помилитися, ми обов’язково повинні бути у призовій групі! Поки оголошували дипломантів, я до якоїсь міри був спокійним. Хористи тримали кулаки і, затамувавши подих, вслухалися в кожне слово польської мови, і, здавалось, виступ ведучого буде нескінченним. Коли подолали перелік дипломантів і наш хор не потрапив до списку простих учасників, я полегшено зітхнув. Було зрозуміло, що якась нагорода все-таки буде. Коли ми не потрапили в перелік бронзових призерів, а потім і в срібні, я зрозумів, що «золото» у нас в кишені. І нарешті... Були зрозумілими тільки слова "GOLD” і Кіровоград.
Кор.: Оксано, скажіть кілька слів про програму, яку ви повезли до Праги.
О.Т.: Я співаю в муніципальному хорі більше 20 років і завжди звертала увагу на те, як складає програми концертів Юрій Васильович. Це один з найважливіших і складних моментів, якщо концерт не тематичний. А уявіть собі, на виступ у конкурсі дають тільки 15 хвилин. З якою міркою треба підійти до програми, щоб вийшов міні-концерт, де є початок, кульмінація і фінал. Відомо, що журі звертає увагу на все. Тут досвід Юрія Васильовича просто неоціненний. Це ж його ідея, коли ризикнули на конкурсі у Сопоті в категорії «сакральна музика» співати твори тільки українських композиторів Віктора Степурка та Ірини Алексійчук, які, на мій погляд, ще мало відомі у Європі (благо, що вони друзі Ю.Л. і завдяки цьому можемо співати сучасну музику, яка щойно вийшла з-під пера, те, що ніде не друкувалось). У фестивалі, за умовами конкурсу, потрібно було представляти чотири твори: епохи Відродження, сакральний твір ХІХ – початку ХХ століття, сучасну музику після 1950 року і твір ХХІ століття. І ми знову звернулись до композитора І. Алексійчук. Її новий твір «Потойбічні ігри» – містерія-дійство – народився у нинішньому році. Цим твором ми свідомо заклали «бомбу» для членів журі конкурсу.
Кор.: Якщо можна, більш детально зупиніться на цьому загадковому творі.
Ю. Л.: Ця містерія написана композитором на вірші Олени Степаненко для жіночого хору, варгану, діджеріду, ударних інструментів та електронного запису шуму моря, крику чайок та інших шумових ефектів. Про самі вірші скажу словами анотації, яка бажана для слухачів перед виконанням твору на концертній естраді: «Потойбічні ігри - це спроба осмислити тисячолітній досвід балансування між страшним і смішним, живим і мертвим, сакральним і блюзнірством. Наші предки, беззахисні перед смертю, мужньо сміялись їй в обличчя, перетворюючи велику й страшну таємницю на фарс, заграючи з потойбічним, не маючи жодного уявлення про те, що зустріне людину ТАМ, потойбіч могили».
Але містерія триває вісім-дев’ять хвилин, тому проблема була в тому, що на останні три твори припадало всього шість-сім хвилин. Нам удалося знайти твори, які разом точно відповідали хронометражу нашого виступу.
Кор.: Розумію, що перемога – це, перш за все, наполеглива праця. Але виїзд за кордон був би неможливим без участі інших людей. Хто підтримував колектив у цей відповідальний час?
Ю. Л.: Питання делікатне. Американці кажуть: найбільш рідкісний талант – це поєднання бізнесу з культурою. На превеликий жаль, ми не дожили ще до тих часів. А в даному випадку це була колективна фінансова співдружність, в якій брали участь директор училища Лариса Іванівна Голіусова, міський голова Володимир Тихонович Пузаков, а головними спонсорами були батьки хористів. Особлива подяка класному керівнику Лілії Володимирівні Єфімович, яка займалась організаційними питаннями, оформленням віз, паспортів та керувала іншими непередбаченими процесами.
– Чим відрізнявся конкурс у Празі від конкурсу у Сопоті?
О.Т.: Незважаючи на те, що Прага входить до п’ятірки кращих міст світу, Сопотський фестиваль, на мій погляд, набагато краще організований. Невеличке курортно-фестивальне містечко ніби спеціально створене для подібних баталій. Море, простір, повітря і квіти. Все поруч, усе в центрі. Пішки долаєш відстань з одного кінця до протилежного за годину. Парад хорових колективів через місто в костюмах та зі стягами своїх держав. Всю цю ходу супроводжують оркестри, туристи і жителі міста. Більш цікаві призи та грошова нагорода. Зелена опера, де в заключному концерті мають право виступити тільки золоті лауреати. Можете уявити, що відчували ми, коли в заключному концерті виступили три колективи: Україна, Чехія і Швеція. І море народу. А якою шикарною вечіркою для всіх колективів із шашликами й оркестрами закінчився фестиваль! Від танців і пісень наші хористки падали знесиленими під кінець вечора.
Ю. Л.: Недоліки фестивалю у Чехії були компенсовані тим, що на зворотному шляху ми добу жили у Відні (Австрія). День видався чудовим і нам поталанило з екскурсоводом. А наступного дня наш шлях пролягав через Угорщину, і на годинку заїхали на знамениту площу королів у Будапешті, де сфотографувались.
Кор.: Наша бесіда могла б бути нескінченною, але… Юрію Васильовичу! Вам заключне слово.
Ю. Л.: Все творче життя, керуючи хорами в Комсомольську-на-Амурі, Хабаровську, навчальним хором нашого училища і ось уже майже 35 років муніципальним хором, намагаюся створити не «співучу машини», а допомогти реалізувати індивідуальність кожного співака, дати можливість кожному відчути радість співтворчості. Упевнений, що хоровий спів – це унікальне явище – неоціненні ліки у формуванні особистості, її фізичного і морального стану.


http://www.n-slovo.com.ua/arhiv/17_06_2010_16.html

Категорія: Мої статті | Додав: graf (18.06.2010)
Переглядів: 227 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz