|
|
 |
Каталог статей |
 |
ДРУГИЙ КИТ!
Був серед наших співвітчизників один дотепник на ім'я
Амінодав Шполянський, більше відомий у біло-еміграційних колах як
Дон-Амінадо – адвокат, поет, мемуарист, який одного разу заявив (без
особливих роз'яснень), що Єлизаветград тримався на трьох китах: вокзалі,
в'язниці, жіночій гімназії («Потяг на третій колії», 1954). Ну, що ж,
як то кажуть, від в'язниці та торби не відмовляйся…
Дивна,
звичайно, тема, але раптом чомусь закортіло написати про відомих
в'язнів, що їх коли-небудь запроторювали за наші міські ґрати, або
доправляли етапом через Надінгулля. Серед таких нещасливців траплялися
імена як екзотичні, маловідомі широкому колу і добре відомі вузькому,
так і справжні знаменитості своїх часів.
Так, вважається, що
однією з найперших тюремних «цікавинок» у наших краях став Устим Кармелюк (1787 – 1835):
нібито він десь у перші десятиліття ХІХ ст. побував у казематі
Єлизаветградської фортеці. Щоправда, дані про цю подію вже надто скупі,
тому й доводиться вірити дослідженням місцевих краєзнавців – їм видніше.
Для тих, хто підзабув, нагадаємо, що Кармелюк – подільський варіант
«преславного легіня Робіна Гуда», відомий не тільки експропріацією
експропрійованого, а й численними втечами з місць віддалених і не дуже.
(Подейкують, застрелили селянського ватажка нічим іншим як ґудзиком – бо
жодним іншим чином «характерника» не порішити!)
Трохи раніше від
Устима Яковича тюремні нари в Єлизаветградській фортеці грів
гайдамацький бандурист Данило
Рихлієвський (1738 – ?), більше відомий як Бандурка. Цікаво, що
сучасники неодноразово підкреслювали, що Бандурка – зрячий співець,
колишній придворний бандурист київського губернатора, з власної волі
перетворився на співця повстанського жанру, або мовою старожитностей –
кобзаря, хоч в історії так і лишився Бандуркою. За участь у гайдамацьких
походах на Правобережжі кілька разів потрапляв під варту, зазнавав
тортур. Врешті-решт, у 1761 р. був доправлений до нашої фортеці як
«запорізький гайдамака». Подальша доля Рихлієвського невідома,
найімовірніше, його передали до рук польської влади.
У 1866 р.
до Єлизаветграда на заслання прибуває Олександр Кониський (1836 – 1900) – перекладач,
письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч
ліберального напряму. За традиційним для тодішньої російської влади
формулюванням – «малоросійський пропагандист», адже брав участь у
діяльності Київської Громади, вимагав упровадження української мови у
школах, дописував у газети тощо. А ще Кониський – автор першої наукової
біографії Тараса Шевченка, укладач слів небезвідомої «Молитви за
Україну» і російсько-українського словника, опублікованого лиш за 18
років після його смерті, та ще й під псевдонімом «Ів. Перебендя».
У
1907 р. етапом до Сибіру у єлизаветградській в'язниці побував Григорій Котовський (1881 –
1925) – радянський військовий і політичний діяч, а перед цим
кримінальний авторитет Одещини, дезертир і отаман хаотичних років
початку минулого століття. За шість років після цього він утече із
Сибіру, стане відомим кавалерійським командиром, до якого, згідно
народної мудрості, «ходили городами» і під якого стриглися. Загине
наглою смертю, що стане розплатою за не дуже совісну молодість.
До
Кірового влітку 1938 р. рішенням новоукраїнського прокурора
Сиром'ятникова було відправлено
Миколу Вороного (1871 – 1938), видатного літератора, режисера і
громадсько-політичного діяча, якого від «вищої міри соціального
захисту» (читай: розстрілу) не врятував навіть український переклад
славнозвісного «Інтернаціоналу» Ежена Потьє. Місцеві літературо- та
краєзнавці небезпідставно вважають, що в саме Кіровській в'язниці і
розстріляли одного з непересічних наших поетів початку століття. Хоча
документи, які б це могли підтвердити і вказати на місце злочину
можновладців і досі не знайдено.
Ну, і насамкінець, одна
екзотична постать. У 1954 р. в кіровоградській в'язниці побував Ахто Леві (н. 1931) –
естонський письменник, колишній «гітлерюґенд», «лісовий братчик», злодій
у законі і… письменник із п'ятьма убивствами на душі. Кажуть, його
книжки відраджують від безглуздо розтраченої на дурниці молодості. Не
знаю. Сам не читав.
Богдан Стасюк – для журналу «Ланруж"
|
| Категорія: Мої статті | Додав: graf (23.06.2010)
|
| Переглядів: 471
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
 |
Copyright MyCorp © 2024 |
 |
|
|
