|
|
 |
Каталог статей |
 |
33-Й: БЛАГОРОДНИЙ "ЗЛОЧИН" НА ХУТОРІ НАДІЯ.
Цей спогад оприлюднено під назвою "Найкращий вчинок мого життя" ще 1993 року в журналі Товариства зв’язків з українцями за межами України "Золоті ворота". Однак і сьогодні він, напевне, мало відомий (у кращому випадку) в нашому краї. Тим часом, у публікації містяться епізоди трагічної пори в історії хутора Тобілевича, сіл Карлюжиного, Шостаківки (де "миші були ситі, а люди вмирали з голоду"), Шевченкового, Грузького в оцінці й описі представниці славного роду корифеїв українського театру, зафіксованому вже в закордонній Росії.
Сергій Шевченко, доцент КДПУ ім. В.Винниченка
"Кінець літа 1932 та до літа 1933 року мені довелося прожити на хуторі "Надія", що в Кіровоградській області. Цей хутір – садиба І. Карпенка-Карого (Тобілевича) було передано 1924 року постановою ВУЦВику родині Тобілевичів, до якої і я маю щастя належати. У згаданий час на хуторі ніхто уже не жив, і я мешкала там в самотині. Десь близько півкілометра через луки й річечку Сугоклею було невелике село Карлюжине, а з другого боку, приблизно на такій же відстані, стояла самітня хатина, де жив Семен Мамалига з дружиною Параскою й трьома дівчатками. Ще далі, кілометрів зо два, були виселки, що звалися хутором Шевченковим.
Довелося мені бути свідком і почасти учасником голодомору, що організувала московська влада за активною допомогою місцевих посіпак. Голодомор обійшовся українській нації у декілька мільйонів селянських трупів, дорослих та малих. З осені 1932 року були вибрані усі хлібні запаси, а люди приречені на муки голоду й смерть. Село стояло спустошеним, цілі вулиці – пустками, люди повимирали. Скільки живу – не бачила такої кількості польових мишей, як того року. На станції Шостаківка була комора з зерном, яке не встигли ще вивезти. Навколо тієї комори бігали миші у декілька рядів сірою стрічкою, а всередині точили зерно. Миші були ситі, а люди на той час вмирали з голоду.
Поки не випав сніг і потім ранньою весною люди розкопували нори й забирали мишачі запаси – насіння бур’янів та злаків. Але це (навіть це!) треба було робити потайки, оскільки такі вчинки кваліфікувалися як розкрадання соціалістичної власності й підпадали під людожерський Указ від 7 серпня 1932 року. Товкли також просіяні висівки, додаючи варені та розтовчені картопляні лушпайки і пекли коржики, що звалися "матарженики". Весною додавали варений бур’ян (кропиву, лободу тощо). Хто вижив і зберіг якесь насіння, засадили городи. Багато хто саджав гарбузи, а коли виросла зав’язь, то ці зелені гарбузи парили у казанах. Іде, бувало, колгоспник у поле на роботу, заточується від виснаження й несе з собою харчі – відро парених гарбузів. Сяде їсти, а потім ледве зможе підвестися, бо лише шлунок набив, але не наївся, і сил бракує.
Такого злочину, як цей геноцид проти українського народу, історія людства не знала. Тому забути й простити цього не можна. Хоча тепер і прийнято виправдовуватися, мовляв, ми, рядові, не винні, це усе зло чинили тільки Сталін та його помічники, ба ні. А хто ж виконував їхні накази?! Не чула, щоб хто-небудь відмовився проводити репресійні заходи, спрямовані на знищення українського народу. Отож винні й прислужники-українці. Та й усі ми завинили, що мовчали, скуті страхом.
У більшовицької держави вистачало на той час цинізму, щоб у голодного вмираючого народу вимагати гроші на позику. На хуторі Шевченковому жив Петро Г. Мався він за трохи дивного. Були у нього дружина і двійко дітей. Одна – років двох, а друга – ще немовля. Коли до нього прийшли за позикою, то він візьми й скажи: "Колись попи ходили збирати на церкву, а тепер ви на позику". Це було кваліфіковано як пропаганда й агітація проти радянської влади. Його заарештували й присудили 10 років тюремного ув’язнення, майно конфіскували. А майном була одна корова, яка давала трохи молока – єдиного порятунку для дітей. Дружина Петра прибігла до мене вночі з району, де відбувся суд, і, плачучи, казала, що тепер її діти повмирають з голоду. Тієї ж ночі вона привела корову до мене. Завели ми її у нежилу частину будинку, наносили ряднами сіна з колгоспної скирти, що стояла неподалік мого помешкання. Забили двері й переховувала я корову там близько місяця, поки її брати з Грузького (це кілометрів 15 від нас) забрали ту корову, а пізніше привели іншу, що нібито їхня сестра щойно купила. Я ходила до корови через внутрішні двері, годувала її, поїла, доїла, а господарка приходила вночі й забирала молоко дітям. Отже я припустилася великого злочину, та якось не піймалась. А тепер уже пройшов "строк давності". Втім, цей "злочин" я вважаю найкращим вчинком мого довгого життя, бо я допомогла людині врятувати від голодної смерті її дітей.
м. Мурманськ"
|
| Категорія: Мої статті | Додав: graf (02.07.2010)
|
| Переглядів: 457
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
 |
Copyright MyCorp © 2024 |
 |
|
|
