Субота, 16.12.2017, 10:18
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Буго-Гардівська паланка Нової Січі (1734-1775)

Буго-Гардівська паланка Нової Січі (1734-1775)

Буго-Гардівська паланка - адміністративно-територіальна одиниця Запорозьких Вольностей часів Нової Січі (1734-1775). Площа Б.п. дорівнювала 20.984 км2. Буго_Гардівська паланка займала степи між лівим берегом Південного Бугу, та правим берегом Інгульця - з одного боку, та Дніпром і новосербським кордоном, - з іншого. По території Б.п. протікали притоки Південного Бугу: Інгул, Мертві води, Синюха. В її межах було 373 зимівника. Крім того, тут були села: Соколи, Вербове, Балацьке, Мигія, Корабельне, Громоклія та ін. Центром паланки був Гард.
Клепаний 
острів - Бугогардівська паланка, Гранітно-степове Побужжя
< Верхня частина Клепаного острова, затопленого Олександрівським водосховищем. Місце розкопок М.Товкайлом козацької церкви - духовного центру паланки >

Історіографія та хронологія Бугогардівської паланки

Територія півдня України, до складу якої входила також і територія Бугогардівської паланки, завжди являла собою ласий кусень для тих держав, що її оточували. А це були Росія з півночі, з так званою Новосербією, з заходу - Польща та Отоманська імперія, з півдня - Кримське ханство та Єдісанська і Єчікульська ногайські орди, що кочували степами Північного Причорномор'я. Лівобережна Україна тоді вже входила до складу Російської імперії, хоч і являла собою своєрідну автономію. Ось чому за ці багатющі землі протягом століть, і особливо у XVIII столітті весь час точилася боротьба.

Не зважаючи на те, що ці землі входили до Запоріжжя, і на них поступово виникали різні оселі (зимівники, курені, маєтки, городки, форпости, пасіки тощо), загарбницька політика урядів вищезгаданих держав мала на той час місце. Селянство, що проживало на цих землях, дуже потерпало від різного роду утисків, експлуатації праці, всілякого приниження та глумління польськими панами, російською стороною, татарами-ногаями, та турками, які іноді подавалися збройними загонами по території Дніпровського Правобережжя, і нищили не тільки оселі, а й селянство. Жорстокість пануючих та постійні знущання над біднішими верствами населення, насильницьке поширення уніатства супроти православ'я - все це разом замішувалось на різного роду скаргах, та збройних виступах страждаючого населення Правобережжя.

Брама - 
Бугогардівська паланка, Гранітно-степове Побужжя
< Нинішня, 2009 р. вершина Олександрівського водосховища. Затоплений поріг V к.с. Гард, праворуч - велика скеля Брама та "Одеська стінка" - скалодром >
Та незабаром, у 1734 році, було створено Нову Січ з її адміністративно-територіальним поділом. Як відомо, Нова Січ поділялась на Самарську, Інгульську, Прогноїнську та Буго-гардівську (на правому березі Дніпра) паланки. Щодо останньої, то вона охоплювала степові землі, розташовані від правого берега річок Інгульця та гирла Мертвоводу вверх, до кордону України, що на той час була зайнята Польщею, та від місця, що займав Гард на Південному Бузі по річці Синюсі. Межевим записом 1705 року вже зазначено місце розташування Запорізького Гарду, що розміщувався в гирлі оврагу Ташлику на Південному Бузі в 2-х верстах від переправи. Це місце спочатку призначалось тільки з метою водної переправи та рибальства, але ще в XVII столітті перетворилось у найважливіший кордонний пост, або адміністративний центр паланки.

Як свідчать археологічні розкопки деяких частин цього місця, було добуто ряд матеріалів XVII-XVIII ст., зокрема відкрито на Гардовому острові залишки стаціонарної будівлі турлучного типу та ряд інших будівель, що дозволяє простежити історію гарду. Д.І. Яворницький так подає опис гарду: "він... являє собою...загороду, або китець, для ловлі риби... влаштований із двох перегородок на зразок драбини, покладених боком одна проти іншої у воді між камінням, і напіввідкритих, щоб у них без перешкод могла проходити риба, що пливла проти течії. Цей гард влаштований на місці порога, де річка звужується з двох боків камінням і має невелику течію поблизу правого берега Бугу".

 Сокурова 
балка - Бугогардівська паланка, Гранітно-степове Побужжя
< Сокурова балка напроти скелі Пугач (правий берег Бугу) >
Скальковський пояснює, що "Гард в южной Украине - место для рыбных ловель, отчего и урочище получило своё название. Слово Гард, вероятно, значит и всё устройство рыболовных мест; ибо находим, что запорожцы для "постройки гарду" получали лес из Бершадской губернии". Яворницький Д.І. також свідчить про те, що кордони земель запорозьких проходили повз р. Південний Буг через Гард, де знаходився умовний прикордонний камінь. Крім цього, в Гарді була розташована церква. Гард був дуже зручним місцем, який приваблював різних людей, які шукали можливість у суворих обставинах тієї дійсності вижити. Тут вони годувались, займались рибальcтвом, або випасом худоби неподалік від Гарду, та іноді відбували сторожову службу на перевозі. На чолі з гардовим полковником тут мешкало або перебувало тимчасово від 200 до 500 різних людей, але найбільше - запорізьких казаків, що захищали південно-західні кордони Правобережної України.

Події, що відбувалиcя на землях Вольностей Запорозьких, не обминали території Бугогардівської паланки. Торкаючись цих подій, що являли собою селянсько-гайдамацькі виступи на Дніпровському Правобережжі, В. Антонович поділяє їх на три етапи, або, як він зазначає, моменти.


Перший етап пов'язаний з повстанням Верлана в 1734 р., другий етап пов'язаний з повстанням селян у 1750 р., які тікали від кріпацтва і приєдналися до гайдамаків. Третій відомий під назвою Коліївщини - 1768 р.

Та ще напередодні зародження Нової Січі в 1733 р., користуючись тим, що в Польщі почалася боротьба за владу між прихильниками князя саксонського Августа ІІІ, і прихильниками бувшого польського короля Станіслава Лещінського, російські війська вступили на територію Правобережної України. Вони мали намір вигнати з Польщі Лещинського. Козаки також взяли участь у цій справі. Та згодом селянство, побачивши, що об'єднані сили російських військ і козаків громлять польську шляхту, теж потягнулось до збройних виступів, і незабаром почалося широко масштабне повстання. Його очолив старшина двірських козаків князя Любомирського Верлан, який з часом прийняв титул полковника. До нього приєднався Сава Чалий (Чаленко), що став одним з ватажків селянсько-гайдамацького руху, і діяв зі своїми загонами на кордонах Польщі, Туреччини та Росії, і про якого дослідниками висвітлено більш, ніж достатньо. Загони Чалого чисельністю до ста, а то й більше гайдамаків, складалися з волохів, циган, поляків, і з десятка втікачів-запорожців, яких приховував бугогардівський полковник Василь Пхайко, за що вдячні козаки на городжували його хабарями. Як стверджував гайдамака Василь Тумка, гайдамацькі загони напередодні формувалися у Запорізькому Гарді, а потім йшли до Савки Чалого, та інших загонів, які діяли на польській території, розорюючи маєтки і села, переслідуючи шляхту. За наказом кошового атамана гардовий полковник Василь Пхайло шукав Савку Чалого, але не знайшов.

У 1734 р. гайдамаки Чалого напали на грецьких купців і пограбували їх. Та коли київський генерал-губернатор граф Вейсбах у 1735 р. наказав Кошу Нової січі зібрати інформацію про дії гайдамаки Чалого, який більше двадцяти років наводив жах на території польської України і називав себе не інакше, як "дійсним представникам війська запорозького", то Кіш пояснив, що Савка Чалий став зрадником запорозьких козаків і найманцем польської шляхти. Він наприкінці 1736 р. прийшов до польського регіментаря Маніковського і присягнув на вірність короні Речі Посполитій і був призначений полковником.

Починаючи з 1737 р., Чалий "почав ловити гайдамаків, і чинити, ганяючись за ними по запорізьких землях, великі шкоди вже не тільки гайдамакам, а навіть Війську Запорізькому... З полком найманого польського війська він став у Немирові, і звідти без жалю вистежував і громив ватаги своїх бувших товаришів, а коли ті одного разу (у 1740 р.) почали тікати на Запоріжжя, то він... вскочив слідом за гайдамаками з полком поляків та волохів у запорозькі землі, розігнав команду і самий гард - дерев'яні споруди - греблі між порогами для ловлі риби".

Однак вже восени 1734 р. загони Верлана були розгромлені, і їх залишки та поодинокі запорожці ховалися понад Південним Бугом по байраках Запоріжжя.

Але з 1736 р. відновлюються гайдамацькі походи на чолі з Савою Чалим, Матвієм Гривою, Іваном Медвідем, Харком та Гнатом Голим. Останньому належить честь покарання за зраду запорозької справи Савою Чалим. Як стверджують деякі дослідники, в грудні 1741 р. Чалого було покарано Гнатом Голим з товаришами, які "поранили його списами і, захопивши живого у бранці, привезли в січ, а там військовий суд засудив його до смертної кари, і Саву Чалого козаки забили киями", хоча деякі документи свідчать про інше. "В 1741 году называемой Игнатко с другими козаками и гайдамаками, приехав в дом полковника Савки, находящегося в службе у великого коронного гетьмана, упомянутого полковника мучительськи умертвили и весь дом ограбили ценою на восемдесят тысяч польських гульденов".

Д. Мордовцев також говорить про долю бугогардівського полковника Василя Пхайка, якого запорозький суд звинуватив як посібника Савки Чалого в його бугогардівських походженнях і засудив на важкі роботи.

Коли було страчено Чалого, польські пани заради помсти почали переслідувати загін Гната Голого та, не здогнавши його вдруге, напали на Запорізький Гард у 1742 р. У цей час гардовий полковник був на Інгулі, і поляки стратили там трьох козаків, чотирьох поранили, інших полонили, а зимівник полковника порушили, а гардовських худобу і коней відігнали до себе.

Напад татар на Бугогардівську паланку. Участь козаків у війні між Росією та Туреччиною у 1735-40 рр.

Напередодні у 1739 р. в листопаді місяці ногайські татари під керівництвом Джаум-Мурзи сплюндрували Гард, щоб помститися за те, що гардівський полковник нібито приховував трьох калмиків, що втікли з ногайського полону.

Всі ці події відбувалися на тлі війни, що сталася між Росією та Туреччиною у 1735-40 рр. До складу російських військ входило також і Військо Запорізьке, що наприкінці цієї війни стратило біля 6000 душ чи "біля половини всього годящого до бою товариства".

Після закінчення цієї війни Росія умовою 1739-40 рр. років передавала Туреччині запорозькі землі на Дніпровському Правобережжі з гирлами річок Мертвоводу, Гнилого Єланця, Інгулу і Інгульця, тобто ті землі, що належали до цього території Бугогардівської паланки. І хоча офіційно вони почали належати Туреччині, турки не намагалися їх освоювати, побоюючись нападок запорізьких козаків. Відносно третьої сторони - Польщі, що повинна була теж брати участь у розподілі межових земель в 1740-42 роках, від неї ніхто з так званих "депутатів" (представників) не брав участі в цьому акті. Таким чином, частина земель польських біля впадіння річки Синюхи в Південний Буг була захоплена. У 1745 р. запорожці зробили "опись мест и урочищ": "...Поле, албо степь, узявши от Крылова, где река Тясьмин в Днепр упав, якоже давняго часу так и теперь до нас же войска запорожского займаючи по под Чорным лесом, до Выси под Лебедин, до Синюхи, где устье у Бог реку упадает, а по над Богом до самого лиману, где Бог под Очаковом в лиман увойшов, голодовало, где ляхи не втручаются, но только партиями докучают".

Перша половина сорокових років на території Бугогардівської паланки відзначалася лише окремими епізодами, що пов'язані були сутичками з поляками та татарами, або нападами гайдамаків та запорожців на маєтки заможних поселян, або на деяких осіб, що зафіксовано у відповідних документах.

Ось деякі витяги з них, де відображені події, що точилися на території паланки.

"Генваря 20 числа 1743 года... сказывали уманские козаки, что уже де тому недель с три, как послана была из местечка Монастырищ одна польская хоронга на подъезд за гайдамаками и, приехав в Гард и напав ночным временем на сонных, из обретающихся в Гарде для ловления рыбы, запорожских пыть козаков закололи, а пыть же человек под арест взяли, и будучи де тамо запорожских командиров ранили, которые де убоясь ночного времени, того ж часу ретировались к кошевому в Сечь; а ныне де состоящие в польской Украинев команде региментаря Нитославского польсикия, хоронги на винтер квартирах от запорожских козаков великую имеют предосторожность, и для того около тех мест, где оныя хоронги находятся, делают рогатки..."

На польській території України та за її межами шляхтичі, поміщики та ієзуїти нападали на церковні і похоронні процесії, викидали з трун небіжчиків, віднімали і трощили хрести, здирали образа і Євангеліє, грабували в церквах майно, віднімали у населення хліб, худобу, гроші, знущаючись над населенням, забивали під нігті і підпалювали сірники.

Та окремі ватаги гайдамаків, як уже згадувалося, проникали на територію української Польщі і мстилися тим, хто знущався над знедоленим селянством.

Російський уряд в особі київського генерал-губернатора М. Леонтьєва дуже обережно ставився до стосунків з Польщею і тому видає 26 квітня 1743 р. Ордер Кошеві про нагляд за пересуванням загонів, посланих від польського війська для затримання гайдамаків, в якому, між іншим, повідомляється: "...А понеже таковым их полским подездам и обявлениям доверивать весма не надлежит, дабы усмотря какую-либо оплощъность, не могли учинит незапного нападения, того ради вам, гсдну кашевому атаману и всему Войску Запорожскому Низовому, чрез сие зело найкрепчайше предлагаю от таковых польских команд, как в Запорожской Сечи и в куренях, лежащих в границах ея императорскаго величества, и запорожском Гарду, иметь зело крепкую предосторожность и на их обороты недреманным оком смотреть и во всём поступать по силе прежних моих предложеней неотменно…"

Як свідчили офіційні документи "...В нынешнем 1743 г. Правительствующему Сенату доложением от войска Запорожского низового представлены жалобы... на поляков, что они тпеть их, лежащую от р. Мёртвых вод себе присваивают и в прошлом де году козаков их невинных в Богогардовском уезде трёх человек убили и четырёх ранили и полковничий зимовник разорили; они же доносили, что на войсковыя их вольности козацкия из городов польских люди приходят и оседлость чинить позволили..."

У травні 1744 р. мешканець містечка Ярлика Ананій Волошин, що примусово проходив службу ротмістром у польських військах, свідчив на допиті в Коші про намір польського загону полковника Якова Білинського напасти на м. Торговицю і Гард під приводом розшуку викрадених у них коней. Білинський власноручно стратив двох козаків з Гарду, а потім, особисто перебуваючи у Гарді, нахабно вимагав у гардового полковника коней, але після того, як полковнику розповіли про страту Білинським козаків, полковник затримав Білинського в Гарді, але той втік до річки Південний Буг, переплив її, але був поранений, знову затриманий і через чотири дні помер.

Подані нижче витяги з документів доволі яскраво показують, як "...некоторая партия запорожских козаков из живущих на росийской Императорской степи, которых место Гардом и Великим Ингулом называется, предерзостно осмелились 5 числа сентября 1745 года чрез границу в королевско-польскую Украину нападение учинить и мою местность или хутор насильно разграбить…" - скаржиться перебуваючий на польскій королівській службі німецький генерал-майор від кавалерії фон Вейсбах, звертаючись до російської імператриці, і називає себе першим німцем, що "тамо поселиться отважился" і вважає цю місцевість (хутір на річці Росі між Богуславом і Корсунем) небезпечною тому, що де "от запорожских козаков, которые по выступлении своем гайдамаками нащзываются, здесь частые нападения чинятся".

І далі: "…И понеже таким образом достаточно доказательства имеются, что помянутые запорожские козаки, в противность Вашего Императорского Величества Высочайших указов, чрез свою границу в польскую Украину нападения и великие насильства и грабительства чинят, того ради я, со всенижайшим благоговением к стопам Вашего Императорского Величества припадая, всенижайше прошу, да соизволите Ваше Императорское Величество милостиво своего вернаго раба припомнить и отправляемым к кошевому и старшине запорожских козаков указом крепчайше повелеть, чтоб часто помянутые к запорожским козакам принадлежащие при Гарде и Великом Ингуле находящиеся козаки то, еже они ограбили, или натурою паки все возвратили или же по совестной оценке наличными деньгами заплатили, а впредь от всякого насильства и грабежа удержаться принуждены были…" У 1746 р. Кош на ім'я київського генерал-губернатора М. Леонтьєва подає донесення і відомість про кількість страчених поляками козаків та майна, захопленого у них у 1733-1746 роках. І в відомості по роках "...сколько от прошедшего 733 году, даже по настоящій 746 годъ, козаков Войска Запорожского Низового ляхи повешали, і что в них поотбирали, и какъ оних казаков звали і прозивали, і каких оние били куреней, і с какими оние товарами ходили, а другие за какими нуждами, и где оних повешано...".

Знущання над людською гідністю та тортури, якими поляки нівечили спійманих запорозьких козаків або гайдамаків і після цього страчували, було для таких катів звичайною справою. Особливо відзначалися ті козаки-запроданці, що пішли на службу до ляхів. Такою постаттю в сорокові роки був козак-запроданець Василь Тумка, що "... те обиды Войску Запорожскому прыключил, прыезжая с Полще, будучи уже там козаком".

На такі знущання над населенням гайдамаки разом з запорожцями відповідали рейдами на територію польської України, щоб помститися ляхам, які порушували кордони паланки. Але, як відомо, уряд російської імперії наказував Кошу і старшині переслідувати і карати гайдамаків і запорожців, що приєднувалися до гайдамаків.

Місцем, де могли переховуватися гайдамаки і запорожці, пов'язані з ними, вже давно на підозрі у російських урядовців був Гард і тому найчастіше в наказах, надісланих у Кош, фігурує ця назва.

Відповідь (рапорт) Коша на один такий наказ київському генерал-губернатору М. Леонтьєву було надіслано в січні 1747 р., в якому зазначається про відсутність відомостей щодо переховування в Бугогардівській паланці гайдамаків, які втекли з території Польщі: "...По силе же прежних вашего високопревосходительства високоповажних ордеров, к полковникове гардовому прикази посланы, в коих предложено, даби он о убегающих іс Полщи в разние ведомства нашего места проведал и к нам репортовал, да чтобы же впредь гайдамаки приниманни, на все іскореняеми без пощади были; точию предложенно, точию еще и нонне от оного полковника репорта нет...".

А в квітні того ж року до Кошу надійшов ордер М. Леонтьєва про розшук і повернення коней, грошей і майна, захоплених запорожцями в жителів с. Писарівка (Псярівка) Уманського повіту Брацлавського воєводства та про повернення козаків, польських підданих, які втекли на Запорожжя і приєдналися до гайдамаків, а також реєстри захопленого майна, коней і грошей та козаків-утікачів. У документі йде мова про уманського полковника Костку Артинського, що він і тульчинський полковник Горжевський "от гардовых казаков великую понесли обиду…" і "... от него, полковника Артинского, требование было к гардовому полковнику, но никакой-де не учинилъ сатисфакцыи…" Тому полковники (Артинський и Грожевський) вимагали "...о таких великих и неисповедимых обидах учинит крайнюю справедливость…" М. Леонтьєв звертається до Коша "...гардовых козаков сыскат и, по сообщенному при сем реэстру, пограбленные імі денги и пожитки - все без остатку и без утайки отыскать… і взыскав по тому жъ, поверенному уплатить и удовольствовать непременно. А сверх того тем злодеям за такие то противніе продерзости учинить наказание по вашимъ войсковым обыкновениям без упущения, дабы как им, так и другим их братьи, на то смотря впредь, такова дерзновения чинитъ было неповадно…". В реєстрі відзначені прізвища одинадцяти козаків і "...десяти прежнихъ лошадей съ Гарда не отдано, которым цена и реэстръ в прошлом 1746 году в Киевъ посланъ чрез господина Артинского".

Серед численних документів архіву Коша Нової Запорізької Січі звертає на себе увагу та обставина, що ворогуючі на той час сторони крали коней та худобу одна у одної. І це було зрозуміло, тому що кордони Бугогардівської паланки якраз займали степові простори, і кінь був чи не єдиним способом швидкого пересування. А в часи воєнних сутичок, наступу, утечі та ін. кінь відігравав неабияку вирішальну роль.

Ось чому ворогуючі сторони за будь-яку ціну намагалися повернути коней (головним чином!) та інше викрадене майно (це вже на останок). Тому Станіслав Кость-Артинський наполегливо домагався у Коша і в російського уряду повернути коней, майно і гроші чи відшкодувати збитки, заподіяні запорожцями-гайдамаками. При цьому до цих вимог зі сторони К. Артинського Кош направив йому, в свою чергу, листа про неможливість задовольнити його прохання, а також протест з приводу страти польською шляхтою в містах і селах Правобережної України російських підданих-запорожців з доданням реєстру козаків, страчених на Правобережжі у 1746-1747 роках: "При сем же вашему благородию обявляем коим не подлежавшим образом полская шляхта козаков Войска Запорожского со всем имуществом забираютъ і вешают в разних украйнских городах і селах, а понеже хотя би не тол добрие козаки, но і вори били б, то их яко не полских подданих вешат не надлежит, но отсилат по команде в Кіев іли к нам, Войску, для ученєнія імъ тут достойного наказания... А сколко прошлого 746 і сего 747 годовъ наших козаковъ, і яких іменно, и где повешанно, і якое и протчийхъ же козаковъ імущество пограбленъно, при сем сообщается реестр. С чего, ваше благородіе, можете і нашу не надлежащую кривду усмотреть, чого ми, Запорожское Войско, оставит не імеем і о том куда надлежало от насъ, Войска, представленъно...".

А ось зразки поданих у реєстрі обвинувачень польській стороні, заподіяних на території Бугогардівської паланки: "Куреня Конелевского Грицко пісменній да Герасим Белий за пашпортом полковника гардового ездили в Великій Постъ до родичов для свидания в город Корсунь. І ляхи, взявши их, повешали под Корсунем, а коне, и одежду, и денъги побрали. А за что, Войску Запорожскому Низовому неизвестно". І ще: "Куреня Сергеевского сего 747 года, мсца марта, Павла Мамая, Федора Гардовго, Самойла Люлку, Герасима Чорного, напав на них в Гарду лядская партія, взяли их самих і коней з кулбаками, і все их імущество забрали. І неведомо где их подевали - повешал ли іли нет. И за что оним козакам таковое неприятелское нападение и самих их в плен взятте учинино, Войску Запорожскому неизвестно...". Як уже зазначалося, Гард і взагалі Бугогардівська паланка являли собою місця надійного укриття гайдамаків і запорожців-утікачів із Січі протягом існування Нової Січі. Час від часу російський уряд в особі київського генерал-губернатора нагадував Кошу наказами про розшуки і затримання втікачів із Січі і гайдамаків.

У цьому зв'язку привертає увагу ордер київського генерал-губернатора М. Леонтьєва від 8 травня 1747 р. про розшук колодника козака Батуринського куреня Дмитра Жоболди, у якому, між іншим, не відзначено причини скоєного ним злочину, а тільки "...бежавшего изъ Сечи ис-подъ караула...". А тому М. Леонтьєв наказував, розшукати і "пойматъ".

Тут виявляється, що М. Леонтьєву невідомо, "... И того ца ныне в Гарду…", а трохи нижче вже зовсім невпевнено "...И того ради вамъ, гсдну кошевому атаману ис товарысътвом, предълагаю всемерно того вора Жоболду в Гарду или где в другом месте находитца сыскать и где сысканъ и поиманъ будет, то, забивъ ево в ручниые и ножные колодки, прислатъ ко мъне в Киевъ с нарочными под крепким карауломъ…".

До цього ж часу належить донесення полковника Бугогардівської паланки Андрія Сухого Кошеві про свавілля і непокору деяких козаків, звинувачених у причетності до крадіжки коней спільно з ногайськими татарами, у козака Левушківського куреня Стецька Старого з товаришами, в якому, між іншим, зазначається: "...То я рад би якъ найлутше и найскореише тое дело ісъправиты, точию я не могу съ такимы самовольцамы нечого учинити і дела сего ісправити, і техъ козаковъ, вишъписанних в Гарду сего чисъла за разъ всъех невозможно сискатъ. А хочай би я кого і сискавъ съ техъ же козаковъ, обаче они моего суда і наказания не слушают і не боятся, на чьто на тотъ часъ в Гарду били і о сей справке и керенние атамани Романъ, левушковсъкий, да Якимъ, каневский, о том, ведаютъ і признают...".

За цими наведеними словами криється безсилля Бугогардівського полковника розшукати і покарати тих козаків, що порушили, на думку полковника, козацьку честь.

У степу на території паланки загони запорізьких козаків за наказами Російського уряду виловлювали гайдамаків і нещадно їх карали. Так, наприклад, капітан Новосіченської фортеці Микита Карамишев від 26 серпня 1747 р. свідчить: "Войська запорожскими козаками поймано в степи к реке Гарду воровских людей четыре человека запорожцев же, кои допросами объявили, что они несколько разного звания купцов, проезжавших в Крым и из Крыму для купеческого промыслу, разбивали и грабили товар, деньги и протчее; и за то сего августа 20 числа из оных грабителей три человека кошеым атаманом с товариством повешено, а четвертый, по их запорожскому обычаю, под виселецею нещадно бит киями..."

29 вересня 1747 року кошовий отаман Війська Запорозького Павло Козелецький доповідає київському генерал-губернатору М. Леонтьєву з приводу одержання указу Колегії іноземних справ про заборону давати притулок гайдамакам: "...не будучи мы, Запорожское Войско, об тех гайдамаках убежавших з Полщи в разние ведомства нашего места, известни, ответствовать вскорости неможно, а чтоб мы, Войско, об тех гайдамаках подленно могли усведомится и чтоб отнине и впредь приниманни не били, но вовся іскореняеми без пощади, о том найкрепчайшій приказ к полковнику гардовому послан. И что от него, полковніка, в ответ якоби о убежавших с Полщи гайдамак получим, то того ж часа квашему вісокопревосходительству ответствовать не применем с покорностию...доносим..."

На тлі різного роду подій, що точилися на теренах Бугогардівської паланки, особливо несподіваним і віроломним ударом було "...многим числом ногайскими татары в 1747 г. в декабре месяце учинили нападение на Гард запорожской и находящуюся тамо в Гарду Божію церковь разграбили, и всю церковную утварь растащили, иконы Божія рисованныя на холсте подстилали на лошади под седла, и что именно похищено, о том в жалобах запорожских точно изъяснено, и хотя во оніх жалобах и подписано при окончании написания оной церкве цену деньгами.., то оная сумма положена токмо за одни имеющиясь в тое время при показанной церкве припасі и другие материалі и приуготовления; что же касается к протчим святостям, в том числе и освященный антиминс, в котором по должности христианской имелась некоторая частица мощей святых, как и во инных таких же антиминсах по всем Божиим церквам святые мощи по некоторой частице имеются, оному цены в тех запорожских жалобах не положено, ибо таких вещей высоких я с товариством оценить не могу, и оное их татарское злоучение и ругательство как можно за праведное и совестное к соседственному дружескому снисхождению привесть..; они же учинившим на помянутую Божию церковь нападение именованным татарам, как мирній трактат повелевает, что делающие то защищаеми да не будут, но по правам правды и по законам божественным, по тягости вин своих, безпощадно да накажутся, все оное отринув в отменность надлежащего наказания не учинили, и какими способы оную Божію церковь и в какой точно ценою сумме на их татарския, вымышленныя, плутовския, ложныя жалобы, яко то на лошади и протчее заменить, я с товаристовм нини откудова никакого наставления не имею…", як зазначив кошовий отаман Яким Ігнатович і донесенні київському генерал-губернатору М. Леонтьєву.

У 1748 році татари повині були повернути козакам відігнаний ними п'ятисоткінний табун з Гарду, але не повернули на вимоги козаків та ще й помстилися, знищивши гардівську церкву. І ця справа доволі довго мандрувала у листуванні сторін.

У той же час трохи пізніше М. Леонтьєв на лист-звернення татарського хана з приводу розслідування всіляких справ, що точилися і з боку татар, і з боку козаків, і зокрема, щодо нападу татар на бугогардівському церкву, відповідав: "...что следственной комиссии доручено раследовать дела только за два года 1747 и 48... Хотя с ногайской стороны, по запорожской претензіи, известный отогнанный у войска запорожскаго, собственный их пятисотенный табунъ лошадей и возвращен к войску, но этим не все еще претензіи удовлетворены, так: о убитых козаках и о разореніи Бугогардовой Божіей церкви, яко по главнейшим пунктам, и до сего времени никакого платежа от татаръ войску не было…".

Та вже в серпні 1748 року "во известие, что хан за Гардовое разорение ногайских татар человек с 40 под крепком караулом из Очакова привез и трех повесил...". Таким чином, хоч у якійсь мірі, але розбійний напад ногайських татар на Гард і розорення церкви було засуджено ханом, і деяких з нападників покарано. Щодо "претензій", що час від часу надходили з боку запорожців до татар, чи з боку татар до запорожців, чи з боку поляків до козаків, або навпаки, до випадків пограбувань, вбивств, знущань та ін. кримінальних справ було безліч, і кожна сторона старалася звинуватити в крамолі іншу. Але для звичайного насельця степів Північного Причорномор'я це було все однаково: його життя і господарська діяльність цілком залежали від стосунків ворогуючих сторін, від випадку.

Нижче наведені випадки - найхарактерніші і найчастіше зустрічалися в різні роки на теренах Бугогардівської паланки, і тому подані аавтором витяги з документів тільки як зразок.

"...месяца мая в 9 день козаков запорожскаго куреня Кореневского Ивана Дона и Трохима Болятина, которіе следовали зъ Архангельского городка до Гарду зъ запасомъ хлебнымъ, на урочище корабельномъ в російской границе набежав ногайскіе татаре разбойнически взяли ихъ, тако жъ и будущое про нихъ лошадей 4, телегъ 2, хомутов ременихъ 2, уздъ ременнихъ 2, ржаной муки четвертей 6, ружьевъ двое, объ ономъ донесъ находящійся в те поры в показаномъ урочище для пастьбы скота именованного ж куреня Михайло Головачевский (сумма 116 р.)…

… Того ж Мая въ 13 день козаковъ запорожскаго куреня Кореневского Василя Головка, Василя Комонника, Григорія Смертоноса, которія зъ Гарду ишли до Ожиголу на добичъ рибную, в урочище Чечелніяхъ набежавъ ногайскіе татаре разбойнически Василя Головка порубили, Василя же Колонника взяли безвестно и при томъ російской монеты денегъ 20 р., а Григорій Смертоносъ отъ нихъ бегомъ спасся и о томъ здесь при Войске донесъ…

… По оным же жалобамъ козаковъ запорожскаго куреня Мишастовского Яцка беду, куреня Калинболоцкаго Степана Нагогу, следующихъ зъ Гарду до Сечи, на урочище Мертвоводе набежавъ дневнимъ временемъ непріятельскимъ нападеніемъ ногайскіе татаре взяли и увезли безвестно и при нихъ будущое ограбили: лошадей 4, седелъ 2, сабель 2, ружьевъ козацкихъ 2, и объ ономъ при Войске донесено товарищемъ техъ козаковъ куреня Вишестеблевскаго Федором Колотомъ, которій с ними вместе до Сечи следовалъ и отъ техъ татаръ бегством освободился (сумма 63 р.)…"

Як бачимо, крадіжки, вбивства, взяття в полон козаків і взагалі розбійні напади були найхарактернішими вчинками ногайських татар, які відчували себе хазяїнами степових просторів. Якщо говорити стисло, просто всі вищенаведені факти були однією з причин боротьби за існування найбідніших верств ногайського татарського населення. До пори до часу, доти, поки не зміняться обставини, навіяні різного роду подіями.

Серед інших подій наприкінці 40-х років звертають на себе увагу документи про свавілля бугогардівського полковника Лазарева, який "заарештував" у козака Миргородського полку Кременчуцької сотні Сидора Андрієва в турецькому містечку Каушанах шістьох волів всією "упряжью и вдву бутахъ волоского вина".

Подія, про яку йдеться в цих документах, сягає ще на серпень 1747 року, а останній документ, що відображає цю подію, так звана постанова київського генерал-губернатора М. Леонтьєва, датується 9 червнем 1749 р. Тобто тяганина у документах, пов'язана з грошима та власнітю, тривала майже два роки.

1749 рік пройшов під знаком розшукування вкрадених ста коней з двох хорогв української партії польського війська, які звернулися з "претензією" до Коша, який зобов'язав усе козацтво розшукати коней та їх викрадачів. Окрім цього, документи цього часу свідчать про посилення агресивних устремлінь польських збройних загонів на чолі з уманським полковником Станіславом Косткою-Артинським, а також ногайських татар щодо нападів на поселення запорожців, розташованих на теренах Бугогардівської паланки. До цього ж належить наказ Коша полковникові Бугогардівської паланки Івану Глухому про необхідність відсічі польським і турецьким нападам. Серед низки документів є так звані реєстри страчених поляками запорозьких козаків і захопленого у них майна в 1733-1749 рр. та відмова польською стороною розглядати ті реєстри (53).

Та вже наближався новий 1750 рік, рік нового спалаху гніву народного.



Перелік полковників Бугогардівської паланки

І насамкінець слід звернути увагу на перелік полковників Бугогардівської паланки вищезазначених років, прізвища яких вдалося виявити серед різних джерел. У деяких випадках їх прізвища втрачені, і залишалися лише їх імена, що збереглися в документах. Отже:

1726 рік - Юзва Антонович;

1733 рік - Іван Донський;

1734 рік - Василь Пхайко;

1740 рік - Петро Коваль;

1741 рік - Грицько, Григорій;

1742 рік - Олексій;

1744 рік - Йосип Ус, Іван;

1747 рік - Тимофій Лазарев, Андрій Сухий, Тимош Родіонов;

1748 рік - Стінка;

1749 рік - Іван Глухий, Стефан Куліш, Клим Збарлески, Ковтун,
Седловський.

Категорія: Мої статті | Додав: graf (02.07.2010)
Переглядів: 1333 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz