Беззаперечно, що майже кожний фахівець з історії України має свою власну точку зору на скасування Запорозької Січі та наслідки цієї події, якій виповнюється 225 років. Що стосується автора цієї статті, то для мене ця акція уряду Російської імперії, в першу чергу, є підступною та зрадницькою по відношенню до запорозьких козаків, тому відзначення її ювілею не повинно стати чимось на кшталт свята. Водночас, маю підкреслити, що, попри всі свої негативні наслідки, ліквідація Запорожжя не стала кінцем слави українського козацтва, яке і пізніше на протязі дуже тривалого часу не сходило з історико-політичної арени.
Не слід забувати також, що більшість наступних подій одного з найцікавіших та найскладніших етапів в історії Південної України, яким справедливо вважається остання чверть ХVІІІ століття, були так чи інакше пов’язані зі скасуванням Запорозької Січі. Головними з них, безумовно, були: масовий вихід козаків в Кримське ханство, Туреччину, Молдову та Польщу (1775-1778 рр.), створення та скасування першої Запорозької Січі в Туреччині (1778-1779 рр.), кінець Кримського ханства (1783 р.), створення в Буго-Дністровському межиріччі другої "турецької” Запорозької Січі (1787 р.), організація Чорноморського козацького війська (1788 р.), його переселення на Кубань (1792-1793 рр.) та багато інших.
Всім історикам відомо, що дуже часто біографія однієї окремої людини висвітлює суть та характер того чи іншого історичного періоду набагато краще та яскравіше, ніж положення загальнотеоретичних концепцій. В літературі можна знайти чимало біографій учасників та сучасників названих подій. Залишаючи поза увагою постаті російських урядовців та воєначальників (Катерини ІІ, П. Рум’янцева, Г. Потьомкіна, О. Суворова, М. Кутузова, П. Зубова, Й. Де-Рібаса, та ін.), згадаємо досить добре відомих організаторів та перших керівників Чорноморського війська – С. Білого, З. Чепігу, А. Головатого [3,4, 8,10]. В той же час, майже нічого не відомо про долі рядових козаків, за винятком загальновідомих спогадів М. Коржа, опублікованих двічі [7; 24], та деяких козацьких споминів, зібраних набагато пізніше на Дніпрі Я. Новицьким та Д. Яворницьким [12, 13, 28]. Ще менше ми знаємо про тих козаків, які були змушені залишити старе Запоріжжя, не бажаючи коритися новій владі.
Саме тому під час підготовки розділів для фундаментального тому "Хаджибей-Одеса та українське козацтво (1415-1797 роки)” [5; 18] увагу автора привернула до себе цікава й одночасно трагічна доля запорозького козака Івана Сухини, який пройшов славний шлях від курінного отамана до полковника і на короткий час став навіть кошовим отаманом Чорноморського війська. Отже, звернемось до фактів його біографії. Вони, хоча і не дають змоги повністю її реконструювати, проте доволі добре позначають основні моменти життя І. Сухини на протязі майже чверті століття.
Вперше Іван Сухина згадується в історичних джерелах як отаман Васюринського куреня ще в 1764-1765 рр. у зв’язку з крадіжкою в нього коней та територіальним конфліктом між козаками та пікінерами [1; 89, 115]*. Наступна згадка про нього міститься у списку старшини Запорозького війська, який датується 1769 р. В ньому І. Сухина названий одним з 16 полкових осавулів [25; 415-417].
Ціла низка документів свідчить про те, що у 1773-1774 рр. він вже був військовим полковником і керував Бугогардівською паланкою. На жаль, з них опублікований лише ордер Коша на його ім’я від 14 жовтня 1773 р., підписаний особисто кошовим отаманом П. Калнишевським. В ньому йдеться про заборону "шатающимся” ієромонахам та іншому духовенству "гроби печатать, исповедовать и другие требы исправлять без позволения” [2; 149]**. Скоріше за все, І. Сухина зайняв цю посаду незадовго до названої дати, бо ще у 1773 р. бугогардовським полковником був його попередник Опанас Куций. В цей час останній згадується у зв’язку з тим, що керував командою козаків, які "повикидали зайд зі спірної території” валахів Молдавського гусарського полку [1; 150]. І. Сухина також займався на Бузі досить різноманітними справами. Так, в 1773 р. він поставив перед Кошем питання щодо курсу єфимка до карбованця, а в 1774 р. згадується в справах про отримання мита на Бугогардівському перевозі [1; 136, 140, 148]. Цікаве також повідомлення про те, що у 1775 р. Кіш дозволив татарським чабанам брати паливо в плавнях Бугогардівської паланки, проте наш герой прямо в ньому не згадується [1; 156].
Вірогідно, що І. Сухина був бугогардівським полковником до самого скасування Запорозької Січі, але з невідомих причин не користувався, на відміну від частини запорозької старшини, прихильністю російського керівництва. В усякому разі, в 1775 р. не його, а якогось Побігайла призначили старшиною тимчасового, так званого Гардового повіту, який, в свою чергу, в наступному році передав цю посаду спеціально призначеному офіцеру російської армії [1; 161].
Цілий етап життя І. Сухини пов’язаний з запорожцями, які не побажали коритися імперській владі і залишили землі війська. Полковник зробив цей рішучий крок десь напочатку 1776 р., бо 16 квітня він був формально викликаний до російського суду, який постановив за цей вчинок продати його власний зимівник на користь казни [1; 161]. П. Іванов на підставі документів Військово-історичного архіву додав до цього епізоду деякі подробиці. Виявляється, що І. Сухина "…перебрался в Очаковскую степь, на Тилигул со всеми своими стадами и находившимися при нем людьми, предварительно сжегши бывший у него по Бугу зимовник. В Валахии бухарестский спатарь [у 1777 р. - І.С.] дал ему позволение осаживать слободу; за ним последовало туда много и других запорожцев” [6; 28-29]. Як бачимо, І. Сухина очолив ту частину запорожців, які обрали владу православних господарів і не пішли на службу безпосередньо до турків. Останні створили в серпні 1778 р. у Буго-Дністровському межиріччі та дельті Дунаю Запорозьку Січ, яка проіснувала до серпня-вересня 1779 р. [18; 54-56, 19; 26-30, 20; 80-83, 89-90], але І. Сухина жодного разу не згадується серед її старшини.
Сказане підтверджується рапортом російських розвідників Д.Тимковського та К.Мошенського, які відвідали "турецьких” запорожців в Очакові і на Тилігулі в травні 1778 р. Між іншим вони повідомили, що "…полковник Сухина, хотя и был, но удалился было в Молдавию в монастырь и там уже умер…” [26; 17-19], проте цей і ціла низка інших фактів, згаданих в рапорті, зокрема про смерть майбутнього кошового отамана Гната Натури, пізніше виявилися хибними. Не виключено, що послані в розвідку колишні запорожці навмисно дезінформували російське керівництво [18; 55-56].
На жаль, про "молдавсько-валахську” частину козаків у 1777-1786 рр., на відміну від "турецьких” запорожців, нам майже нічого не відомо. Дійсно, в 1777 році "некоторые из ушедших в Молдавию казаков поступили в тамошние монастыри, откуда в последствии кое-кто из них выезжал в бывшее Запорожье за сбором подаяния и ради подговора запорожцев к побегу в эти же монастыри и в турецкие земли к своим товарищам”. П.Іванов вважав, що саме ці козаки, які не були підданими Туреччини і тому не підлягали умовам Айналі-Кавакської конвенції 1779 р., мали змогу у 1785 р. піти на службу в Австро-Угорщину [6; 29, 40].
Де знаходився в цей період наш герой поки що не відомо, але в вересні 1787 р., в зв’язку з початком нової російсько-турецької війни, "молдавский господарь казакам молдавским, живущим по берегу Днестра, около Сороки, велел собираться в Яссы…” [21; 276]. Скоріш за все, приблизно в цей час або трохи раніше І.Сухина приєднався до задунайських козаків, бо в січні 1788 р. "…явились с турецкой стороны, бывшие до разрыва мира за Дунаем, пониже Гирки, над морем в Бугази Катирьлезе: полковник Иван Сухина куреня Васюринского, Семен Островерхий куреня Поповичевского, Михайло Сокил куреня Кисляковского, Иван Похил куреня Каневского, Григорий Дереза куреня Конеловского, Кирило Туркевич куреня Шкуринского, Тарас Шамайский куреня Ни-жнестеблиевского, Иван Сорока куреня Кущевского” [Дод. 1].
Підкреслимо, що в документі йдеться про дві місцевості Нижнього Дунаю. Перша з них є околицями фортеці Гиршової, скоріше за все – село Сеймени (Юртасі), а друга – селом Катирлез на лівому березі Георгіївського (Свято-Юрського) гирла. Є підстави вважати, що з листопада – грудня 1787 р. Запорозька Січ в Туреччині була відновлена на старих засадах, тобто складалась з двох частин – буго-дністровської та дунайської. Її кіш деякий час знаходився в с. Тузли поблизу Березанського лиману, а центром дунайської паланки було саме с. Катирлез [16, 20; 84]. Так чи інакше, І. Сухина покинув і цю Січ і перейшов на російський бік з Дунаю, скоріш за все, на човні разом зі своїми найближчими прибічниками.
Відомо, що він був зарахований полковником до складу Чорноморського війська, отримавши також загальновійськове звання армії секунд-майора. Виходячи з ордеру на його ім’я від 26 лютого 1788 р., підписаного особисто Г. Потьомкіним, І. Сухина на якийсь час повернувся в Туреччину, виконуючи завдання з переводу інших запорожців до Росію [Дод. 2].
Про подальшу долю І. Сухини ми маємо ще кілька документів, але всі вони також датуються 1788 р. На їх підставі видатний кубанський історик П. Короленко досить детально описав події, які були пов’язані зі смертю 18 червня 1788 р. від ран чорноморського військового отамана С. Білого [Док. 4].
За словами вченого, після смерті С.Білого відбулася військова рада, на якій в якості претендентів на посаду кошового отамана розглядались дві кандидатури: З. Чепіги та А. Головатого, але через суперечки, вона не прийняла відповідного рішення. Далі П. Короленко пише: "Пока шел такой спор, казаки, бывшие на лодках, избрали атаманом войскового полковника Ивана Сухину, принявшего начальство над казачьей флотилией после смерти кошевого Белого. Уже Сухина и подписывался кошевым атаманом,  уже дал за этой подписью и свое предписание 28 июня войсковому полковнику Чепеге, но войсковой кош не признал этого выбора и большинством голосов на раде избрал кошевым атаманом Захария Алексеевича Чепегу, которого главнокомандующий, князь Потемкин утвердил в этом звании 3 июля. …Начальствовавший же до того времени, по смерти кошевого Белого, на войсковой флотилии полковник Сухина, оскорбленный непризнанием за ним атаманства, отрапортовавшись больным, оставил морскую службу” [11; 31-32].
Низка документів, опублікованих І. Дмитренком у третьому томі його відомої збірки, та щоденникові записи перекладача при штабі Г.Потьомкіна Р. Цебрікова, що побачили світ понад сто років тому, дозволяють додати до слів П.Короленка деякі важливі подробиці.
По-перше, слід сказати, що "Cписок о состоящих при Коше верных казаков подполковниках и полковых старшинах, и к ним в команду какие именно курени, значятся ниже сего”, який складаний за життя С.Білого, свідчить про те, що І.Сухина керував частиною козацьких лодок до його смерті. Більш того, з нього можна зробити висновок, що принаймні у першій половині 1788 р. Чорноморське військо складалось з окремих команд, підпорядкованих військовим старшинам, які в свою чергу входили до складу різних підрозділів російської армії. Так, в ньому взагалі не згадується кінна частина чорноморців, очолювана З.Чепігою і підпорядкована М.Кутузову, хоча перераховані майже всі курені війська, за виключенням одного [Дод. 3]. Що стосується І.Сухини, то, як видно з іншого документу, його команда входила до складу гребного флоту принця Нассау-Зігена [Дод. 9].
Одразу два документи, датовані 28-29 червня 1788 р. свідчать про те, що в цей час саме І. Сухина вважався військовим отаманом  і мав змогу віддавати накази навіть З.Чепізі [Дод. 5-6]. На жаль, ми не знаємо, як і чому наш герой не був затверджений на цій посаді. Поки що можна лише припустити, що в цьому випадку вирішальну роль відіграло саме "закордонне” минуле І. Сухини. Достеменно відомо, що Г.Потьомкін призначив військовим отаманом (спочатку наказним – ?) З.Чепегу 3 липня 1788 р., підписавши спеціальний "Відкритий лист” [Дод. 7-8].
Скоріше за все, козаки флотилії були категорично не згодні з таким рішенням і 4 липня вони на човнах залишили місця свого розташування і пристали до правого берегу Дніпро-Бузького лиману неподалік від ставки самого Г.Потьомкіна. Того ж дня для їх замірення сюди приїхали З.Чепега і А.Головатий, але невідомо, чи був разом з ними І.Сухина. З записів Р.Цебрікова не зовсім ясно, як новому атаману вдалося умовити козаків підкоритися, але добре видно, як негативно вони ставилися до А.Головатого, і чому він також не міг в той час реально претендувати на цю посаду [Дод. 7].
Цілком вірогідно, що військовий отаман намагався зіграти в описаних подіях якусь "свою гру”, бо саме А. Головатому, а не І. Сухині вже 5 липня З.Чепіга направив наказ, в якому досить беззаперечно вимагав віддати військові клейноди і забороняв човнам флотилії приставати до берега лиману [Дод. 8]. Незабаром І. Сухина дійсно подав рапорт про свою хворобу і залишив службу, а його місце зайняв полковник М. Гулик [Дод. 9]. Проте деякий час, очікуючи відставки, він ще був зарахований до складу Чорноморського війська. Останній раз він згадується у відомих нам військових документах 20 жовтня 1788 р. у зв’язку з тим, що доповів Кошу про п’яний дебош в артілі церковного неводу [Дод. 10].
Такими є основні моменти біографії Івана Сухини - полковника Запорозького, Задунайського і Чорноморського козацьких військ, справжнього українського козака, який не поквапився прийняти російську владу і не побажав воювати проти своїх православних братів на турецькому боці. Автор впевнений, що подальші розшуки дозволять поповнити його біографію новими фактами, але й того, що відомо, досить, щоб побачити в І. Сухині сміливу, незалежну та дуже гідну людину. Вважаю, що серед запорозьких козаків таких постатей було чимало і історики зможуть написати ще багато їх цікавих й одночасно трагічних біографій.

ДОДАТКИ

1. Ім’яний список запорозьких козаків, які перейшли з турецького боку.
Січень 1788. [29; 2104].

Сей час из запорожцев еще восемь явились с турецкой стороны, бывшие до разрыва мира за Дунаем, пониже Гирки, над морем, в Бугази Катирьлезе:
 Полковник Иван Сухина куреня Васюринского, Семен Островерхий куреня Поповичевского, Михайло Сокил куреня Кисляковского, Иван Похил куреня Каневского, Григорий Дереза куреня Конеловского, Кирило Туркевич куреня Шкуринского, Тарас Шамайский куреня Нижестеблиевского, Иван Сорока куреня Уманского, Гаврила Кушнер куреня Кущевского.

2. Ордер князя Г.Потьомкіна
 полковнику запорозькому, армії секунд-майору Сухині.
26 лютого 1788 р. № 984. [22; 223-224].

Объявите всем Запорожцам, находящимся на службе у турок, что Ее Императорское Величество их прощает, ежели возвратятся, и что всякий примется здесь в том звании, каком он находится, старшины – старшинами, а казаки – казаками и присоединяются к здесь находящемуся Кошу.

3. "Cписок о состоящих при Коше верных казаков подполковниках и полковых старшинах, и к ним в команду какие именно курени, значятся ниже сего”.
До 18 червня 1788 р. [23; 66-67].

1. Полковнику от армии премьер-майору Антону Головатому:
Есаул Василий Осанчук, хорунжий Иван Черный.
Курени: Незамаевский, Васюринский, Поповичевский, Батуринский, Каневский, Крыловский и Донской.
2. Полковнику от армии секунд-майору Ивану Сухине:
Есаул Иван Чабан, хорунжий Грицко Горб, писарь Василий Танский.
Курени: Величковский, Тимошевский, Минский, Мишастовский, Поповичевский и Переяславский.
3. Полковнику Савве Белому:
Есаул Алексей Кучугура, хорунжий Конон Махина, писарь Иван Семенков.
Курени: Сергиевский, Канеловский, Ивановский, Кисляковский, Кущевский, Пашковский.
4. Полковнику Левку Малому:
Есаул Иван Кулик, хорунжий Иван Кравец и писарь Семен Бурнос.
Курени: Корсунский, Роговский, Кореневский, Шкуринский, Титаревский, Щербиневский и Ирклеевский.
5. Полковнику Павлу Долгому:
Есаул Григорий Сохацкий, хорунжий Лаврентий Белый и писарь Фома Безродный.
Курени: Платнировский, Ведмедовский, Брюховецкий, Дядьковский, Пластуновский и Леушковский.
6. Полковнику Ивану Белому:
Есаул Ничипор Жулий, хорунжий Василий Лола, писарь Алексей Шульга.
Курени: Джерелевский, Вышестеблиевский, Деревянковский, Уманский и Калниболотский.

4. Рапорт Коша вірних козаків генерал-аншефу О.Суворову.
19 червня 1788 р. № 507. [23; 33].

Вчерашнего числа при сражении с неприятелем ранено полкового есаула и трех казаков, тож и одну лодку, а сего числа Войсковой атаман Сидор Белый умре, о чем вашему высокопревосходительству Кош сим рапортует.

5. Ордер військового отамана Івана Сухини секунд-майору З.Чепізі.
28 червня 1788 р. № 521. [23; 34].

При сем следует Павлоградского уезда полковые старшины Федор Тарасевич и Николай Мадровский, желавшии быть в команде Вашей, почему и рекомендую вашему благородию оных старшин в число прочих, в команде вашей состоящих, причислить.

6. Ордер військового отамана Івана Сухини господину полковнику Мокрому.
29 червня 1788 р. № 525. [23; 35].

До сведения дошло сему Кошу, что вы возку имеете водяным путем нарочных, а как Кош весь состоит при флоте, кроме только при вас остаются больные казаки и для сушения сухарей, для того рекомендуется вам впредь к таковому казаков употреблять отнюдь не допускать, ибо для возки курьеров почтовая лодка отряжена в Павловский редут, состоящий при слободе князя Вяземского, куда им и путь показывать.

7. Щоденник Р.М.Цебрикова - перекладача при штабі князя Г.Потьомкіна.
Запис від 4 липня 1788 р. [Уривок; 27; 167-168].

"4-го июля. Почти все запорожские лодки причалили к берегу; казаки чрезвычайно пьянству были преданы. После обеда, часу в 3-м, когда я шел вдоль берега к Очакову, увидел, что много запорожцев в одну кучу собирается. Любопытство заставило узнать тому причину.
Вдруг, выступя, один кричал: "Пошире, пошире, батьки становитесь”, и круг был весьма широк. За сим показался несколько отдаленнее с одной стороны круга, новоизбранный и светлейшим князем посредством открытого листа за собственноручным его подписанием и приложением герба его печати, утвержденный кошевой, ибо первый их кошевой был на морском сражении 17-го июня смертельно ранен и скоро потом умер.
Сей их новый кошевой велел прочитать свою грамоту на сие достоинство (ибо он сам безграмотный, да по завещанию покойника, коего запорожцы сильно любили и ему были преданы, и который также безграмотный, должно им было избрать такового: покойник-де говорил, испуская дух, что "з письма та письменних людей нема добра, і ви, батька запорожці, військо запорожскоє, пропадете от них”), и начал говорить: "Отже бачете, батьки, що я буду вам казати, то треба слухати: да треба слухати і на морі, коли вам що говорять (о слове "повелевать” они еще неизвестны и в их словаре его не имеется), коли і офіцер, бо вже він не сам собою, бо вже і його який яднорал пошлеть, то бо вже принць Насс (нассавский) жалується на вас, що ко-ли вам говорять…, то ви все-таки бьете турка і обдираєте; вас хвалять, що ви не боїтесь на війні (на морском прошедшем сражении), но упиваєтесь і не слухаєте (на слово "упиваетесь”, примолвил бежавший из Очакова и теперь у князя находящийся запорожец вопил: "да, сьогодні був один казак у князя да й просив п’ятака на тютюн, бо нема грошей, а курити хоче”), так що се буде; чого то ми дослужимося: чи не того, що вже було нам. На що ви стріляєте з пістолій і ружей тепер і тривогу робите, а то ми пішли заслужити, що таки небудь”.
Вдруг закричали против кошевого; один: "не дають мені провіанту”; другой – "жалування”; третий - "казав Сувора, наш батько рідний, що вам, батьки, буде порція, а після, вам, батьки, дана вже порція, як і морським солдатам, то де ж вона”. Одни жаловались: "батьку, кошовий, будь ласков, як ти хоти, а ми нашого отамана не хочем, бо він пес, собака, скурвий син і нас обіжає”. Когда им сказано, что по выправке жалованье их не пропадет – "так не пропаде, – отвечало все войско, – не пропаде, то ви тепер говорите, як всі тута, а як один прийдеш, так і баки заб’єте та й проженете”.
У них долго еще продолжались таковые жалобы. Приметя я одного, у которого за поясом была заткнута небольшая позолоченная булава с золотым темляком, и который лучше всех одет был [А. Головатого - І.С.], спросил я у запорожцев, кто бы он таков был ? "То се так, чорзна що, – отвечали они мне, – це так пристало к нам, його Потьомкін пожалував майором, се жонатий і чорзна що, він не наш; він, правда з нами на лодках, та все біга, як ми б’ємося і ховається, ні на одній баталії не був, і чорзна куди назад забежить. Він, одначе, великий говорун”. Наконец, кошевой уехал к сухопутному своему запорожскому войску.
Вся картина первобытного народного правления, где всяк голоса право имеет в предприятиях, подвергающих жизнь его опасности. Вольность тут ненарушима каждого особенно, тут всяк говорит то, что думает. Более здесь истина существует, нежели в других правлениях. Здесь ежели что в действо производится, производится то по одному усердию, от собственной воли, подкрепляемой убеждением и совершенным уверением о истинности и справедливости предпринимаемого дела, а не по принуждению и неволе. Всяк господин, всяк пользуется вольностью, а не раб и не может быть угнетаем, потому что существенность такого рода правления не может сего терпеть. Тут равенство царствует, и всяк чувствует, что он в обществе есть член, имеющий головом своим, правами и вообще своим лицем влияние в правлении и благополучии всех и каждого. Он знает, что одного притеснять, значит испровергать основание их правления, в котором всяк участие имеет; и так, от наблюдения вольности одной зависит их благо вообще и каждого особенно.
Ходя далее по берегу, рассуждал: не прежде ли было народное правление ? Не оно ли произвело, по протечении нескольких веков, аристократическое или многопечальное правление ?”.

8. Ордер військового отамана З.Чепіги премьєр-майору А.Головатому.
5 липня 1788 р. [23; 36-37].

Его светлость высокоповелительный господин генерал-фельдмаршал, государственной военной коллегии президент, Екатеринославский, Таврический и Харьковский генерал-губернатор и разных орденов кавалер, князь Григорий Александрович Потемкин-Таврический определил меня в войско верных казаков Войсковым Атаманом, на что из данного мне, состоявшегося в 3-й день сего июля, открытого листа копию на обороте сего прилагая, рекомендую вашему высокоблагородию об оном всем находящимся казакам при собрании всех оповестить и затем иметь вам над всеми руководство и распоряжение, и содержать всех во всякой к войску благосклонности, дабы каждый своему начальству был повинен и подвижен. Находящиеся под ведомством вашим, а к Кошу принадлежащие регалии, имеете представить ко мне при своем рапорте.
Лодок никогда к берегу не припускать, а приказывайте стоять им в отдаленности.

9. Ордер Коша вірних козаків капітану М.Гулику.
28 липня 1788 р. [23; 43-44].

Как господин секунд-майор и верных казаков полковник Сухина болен и правительствовать лодочною флотилиею подведомтсвенной частью у его светлости принца Нассауского некому, командируетесь вы и, получа сей [ордер] имеете следовать и порученной ему описи лодки, покуренно списанные, находящемуся там писарю Семену Бурносу, велеть все переписать, оставя при своем флоте есаула и со значком прапора хорунжего, наблюдая при том послушность повелений и трезвость команды вашей. Для воздержной же строгости, на случай в противных поступках дисциплины, и известного в сем обществе штрафа употреблять позволяется, а о приеме всего того в сей Кош рапортовать.

10. Ордер Коша премьер-майору А.Головатому.
20 октября 1788 г. [Уривок; 23; 57].

"Господин секунд-майор Сухина Кошу дал знать, что куреня Корсунского атаман Иван Лубянский, приехавши лодкою в стан церковного невода и там сорвавши все принадлежавшие к нему тычки с кот, а потом ругал атамана и лямчиков бил немилосердно. Когда же таковое нападение видевши, церквы Покровской ктитор стал от того унимать, то также и сего прибил до полусмерти”.

ДЖЕРЕЛА  ТА  ЛІТЕРАТУРА