Говорячи про сучасний стан і перспективи розвитку досліджень про українське

козацтво, мусимо відзначити, що для сучасної вітчизняної історіографії ця проблема, як, до речі, й інші проблеми нашої багатостраждальної історії, вимагає повного відновлення – як у плані всебічного вивчення, так і в напрямі виявлення аналізу та публікації джерел.

Дослідження історії Південної України другої половини ХVІІІ століття не може

бути повним без вивчення українського козацтва, яке є невід’ємною складовою частиною Півдня України. Це час заснування Нової Січі у 1734 році і поява нового адміністративно-територіального поділу земель Запоріжжя [1].

Перше упорядкування всіх запорізьких земель і поділ їх на паланки здійснив

кошовий отаман Війська запорізького Іван Малашевич, якому належить і заснування Нової Січі [2].

Землі "Вольностей Коша запорізького” простяглися від річки Синюхи на

Правобережжі до річки Кальміуса на Лівобережжі та річки Самари на Півночі і майже до гирла Дніпра на Півдні [3].До середини ХVІІІ ст. Північне Причорномор’я, включаючи й Миколаївську область, залишалося володінням Кримського ханства. І тільки північні та північно-східні райони входили до складу Запорізької Січі. Землі козацьких вольностей були визначені ще польськими королями Сигізмундом (1506-1545) і Стефаном Баторієм (1576-1586). Ці володіння були підтверджені універсалом Богдана Хмельницького указом імператриці Анни Іоанівни в 1734 році.

Відновлюючи Запорізьку Січ у 1734 році, царський уряд розраховував на

зміцнення своїх стратегічних позицій на Півдні, особливо в умовах назрівання війни проти Туреччини 1735-1738 рр. Нова Січ повинна була стати сильним форпостом на порубіжних із Кримським ханством землях, а запорожці – важливою допоміжною військовою силою майбутніх воєнних дій. Запорожці виявилися втягнутими у вир непростих політичних відносин Росії з Туреччиною та Кримом, зокрема у прикордонній сутичці. В часи російсько-турецької війни 1735-1739 рр. вони відзначилися при взятті Очакова (1737).

Січ була військово-адміністративним центром великого козацького територіально-державного утворення. До його складу входили окремі округи, що називалися паланками (з тур. – невелика фортеця); це адміністративно-територіальна одиниця для управління певною територією козацьких вольностей. Центром паланки була слобода, де перебувала адміністрація і розташовувалась невелика залога. Посередині був двір з різновидними спорудженнями, які були огороджені навкруги палісадником [4].

Дмитро Яворницький у своїй праці "Історія Запорізьких козаків", спираючись на

роботу Скальковського та "Відділення архіву головного штабу в Москві (1787-1789), розкриває територіально-адміністративний поділ Січі.

До 1768 року всіх паланок на Запоріжжі було п’ять – Буго-Гардівська, Перевизька

або Інгульська, Кодацька, Самарська і Кальміуська.

З 1768 року додались ще дві паланки – Орельська і Протовчанська, а потім – третя, Прогноїнська. У кінці існування Запоріжжя число названих паланок збільшилось ще на дві – Барвенківську і Личковську. Територія всіх паланок була біля 1700 верств, що приблизно складає 2808 кілометрів [5].

Виникнення паланок у південному регіоні визначалось соціально-політичними

умовами та характером економічного розвитку краю. Так, на території Миколаївщини виникли, Буго-Гардівська та Прогноїнська паланки.

За свідченням відомого дослідника запорозьких вольностей А. Скальковського,

Буго-Гардівська паланка виникла у 1735 році і розташовувалася на Бузі, неподалік від Запорізької Січі, "За Руським кордоном”, визначеним межевим записом 1705 року [5].

Центром паланки був Запорізький Гард (нині с. Богданівна Доманівського району). Це місце спочатку було призначене тільки для переправи через річку Буг та для лову риби. Але у ХVІІ столітті там з’являється один із головних прикордонних постів, який пізніше переріс у дислокування паланки.

Паланка селищ не мала, але там стояло Запорізьке військо із 375 козаків під

керівництвом полковників і старшин. А. Скальковський в "Истории Новой Сечи или последнего Коша Запорожского” наводить рапорти кошових Запорізької Січі гетьману К. Розумовському, з яких дізнаємося, що в 1756 році полковником Буго-гардівської паланки був Йосип Ковалевський, а в рапорті за 1760 рік фігурує Дмитро Стягайло, в 1767 році – Андрій Кейнаш [7].

Згадані рапорти свідчать, що в Буго-Гардівській паланці з ранньої весни й до

пізньої осені велися промисли – рибальство, мисливство, а на зиму більшість мешканців паланки переходила до зимівників січових козаків. На цій території знаходились багаточленні і багаті зимовики в наступних урочищах (друкується мовою оригіналу): "В Соколах, Вербовом, Мигии, Корабельном, Вовковом, Харсютином и Громоклее” [8]. Але, крім цього, існує документ, який пов’язаний з розподілом у 1770 році військових повинностей. Хоча він і не згадується в "исчислении подданства Запорожского”, але географічно військові повинності, крім вищезгаданих поселень, розповсюджувалися і на інші території, "Червона Кам’янка, Осокорівка, Корабельне, Мілове, Городище, Гола Пристань, Тарасівка, Біленьке, Шубінове, Кічкаси з пристанню, Хортиця, Лучина, Великий – Луг, Богданівна, Барвинична Стінка, Займи, Микитин Перевоз [9].

Пік заснування козацьких зимівників на Миколаївщині припадає саме на 50-60-ті

роки ХVІІІ ст. Такими зимівниками були Балацьке (Баштанського р-ну), Баловне

(Новоодеського р-ну, засноване козаком Баловним наприкінці ХVІІ ст.), Баратівка (Новобузького р-ну), смт Березанка, Братське, Великосербівка (Єланецького р-ну), Соколи (сучасний Вознесенськ), де знаходилася Соколина переправа через Буг, Ганнівка (Безродне Братського р-ну), Інгулка (Баштанського р-ну), Кам’яна Балка (Первомайського р-ну), Окостувате (Братського р-ну), Кримка (Первомайського р-ну), Криве Озеро, Лимани (Коза Бережанського р-ну), Лимани (Жовтневого р-ну), Мигія (Первомайського р-ну), Федорівка (Нова Одеса), Новий Буг (Куца Балка), Олександрівка (Вознесенського р-ну), Семенівка (Арбузинського р-ну), Щербані (Вознесенського р-ну).

Адміністративно-територіальним центром паланки був Гард. Тут постійно

перебував невеликий гарнізон, знаходилися резиденція начальника гарду (полковника та паланкової старшини): наказного полковника, осавула, писаря.

Остання виконувала адміністративно-фінансові й військові функції, відала

податками та судочинством. Посада паланкового полковника була виборною [10]. Це свідчить як про демократизм, так і про республіканізм Запорізької Січі.

Поняття "республіка” кваліфікує форми правління, за якими влада належить

обраним на визначений термін представницьким органам [11].

Влада паланкового полковника у межах своєї території була необмеженою. Він

фактично заміняв кошового отамана, був найвищим адміністратором. Йому підлягали всі урядовці: він мав право карати їх, мав судові функції, головував на раді старшини. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. запорожці Буго-Гардівської паланки на чолі з Андрієм Кейнашом входили до складу діючої російської армії і здійснювали глибокі рейди до межиріччя Південного Бугу та Дністра, проникали в район Очакова, Бендер. Прогноїнська паланка була заснована в 1735 році біля соляних (гнилих) озер на Кінбурнському півострові, що й дістали назву "Прогної”.

Із одного рапорту кошового Григорія Федоровича Лантуха Малоросійському

Гетьману в 1756 році просліджується, що в цей час охорона краю була розділена

наступним чином. Щоб не викривити зміст документа, текст подається російською мовою. „В 1736 году учредился 6-й пост в Прогноях, т.е. у Соляных озер на Кинбурнском полуострове находящийся, для защиты людей из Запорожья и Малой России, приходивших туда за солью, или для рыболовства в Лимане” [12].

Запорожці вважали їх своєю власністю, й для захисту промисловиків, що добували  сіль, та охорони переправи через Бузький і Дніпровський лимани (Микитин перевіз), якою користувалися торгівці, прямуючи до Очакова, вони облаштували тут паланку. Її особливістю була відсутність зимівників і торгівлі: на озброєний козацький гарнізон покладалася розвідка за пересуванням кримчаків, оскільки через Кінбурн і Очаків кримський хан тримав зв’язок із Буджацькою ордою. Центром паланки був Прогноїнськ, де знаходився передовий запорізький пост, який спостерігав за рухом татар у Криму і турок в Очакові.

При обстеженні в 1993 році експедицією "Часи козацькі” центру Прогноївської

паланки (с. Прогної, нині с. Геройське Голопристанського р-ну Херсонської області) ніяких слідів укріплення виявити не вдалося, однак на сільському цвинтарі знайдені кам’яні козацькі хрести. Зазначимо, що сьогодні виявлені десятки козацьких цвинтарів на Півдні, серед яких найбільшими й добре дослідженими є цвинтарі сіл Усатове, Нерубайське, Фоміна Балка, Крива Балка, Куяльник Одеської області та миколаївський цвинтар (Корабельний район). Прогноїнська паланка управлялась власною старшиною, яка поділялася на ступені і звання. Про це свідчить архівний документ – доповідь кошового отамана Григорія Федорова (25 листопада 1755 року) гетьману малоросійському Графу Розумовському про кількість військових посад у війську Запорізькому, де сказано: "в Прогноях для збирання солі призначити старшину на чолі з полковником, писарем, осавулом, підписарем і підосавулієм” [13].

Землі на Запорожжі вважалися загальновійськовою власністю. З такою формулою ми часто зустрічаємось у документах січового архіву. Колишній запорожець Розсолода так розповідав: "Земля була у них вільна, степів не ділили, де хто обере собі місце і де кому охота припадає, там і сіда. Копай собі землянку, заводь худобину яку та й кошуй” [14].

Література

1. Надхин Г.П. Память о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи. –

М., 1877. – С. 46.

2. Кащенко А. Оповідання про славне військо Запорозьке низове. –

Дніпропетровськ, 1991. – С. 265.

3. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 1992. – С. 125.

4. Скальковский А.А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. –

Одесса, 1885. – Ч. 1. – С. 36.

5. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – К., 1990. – Т. 1. – С. 160.

6. Скальковский А.А. Названа праця. – С. 32.

7. Там же. – С. 31.

8. Мышецкий С.И. История о козаках запорожских. – Одесса, 1852. – С. 25.

9. Скальковский А.А. Названа праця. – С. 33.

10. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр А.Л. Нариси з історії українського

державотворення. – К., 1995. – С. 221.

11. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. ІІІемшученка,

В.Д. Бабкіна. – К., 1997. – С. 296.

12. Скальковский А.А. Названа праця. – С. 31.

13. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. – К., 1999. – С. 495.

14. История о козаках запорожских.... – Одесса, 1851. – С. 88.__

В. Лісовський