1. IЗ МОСКВИ — ДО НОВОГЕОРГІЄВСЬКА
Своє 25-річчя Афанасій Фет зустрічав далеко від
Москви, де минула його студентська юність. Ледь закінчивши навчання в
університеті (що розтягнулося аж на шість років), він вирішив залишити
«білокамінну» та вирушити на південь, у гоголівський степ. Поворот долі вражає:
поет, чиї вірші охоче друкували такі різні за «спрямуванням» журнали, як
«Москвитянин» та «Отечественные записки», раптом вирішив стати військовим. Але ж
це про нього законодавець літературної моди В.Бєлінський уже написав: «Из
живущих в Москве поэтов всех даровитее г-н Фет». Це його книжку віршів з пишною
назвою «Ліричний пантеон» (1840) хвалив рецензент «Отечественных записок»: «… г.
А.Ф. целою головою выше наших дюжинных стиходелателей».
 На цілу голову вище — хоча йшлося взагалі про
учнівську збірку, в якій виразно чутно переспіви романтичної поезії — від
Байрона та Гейне до популярного на початку 1840-х рр. Бенедиктова.
Підраховано, що до початку військової служби (з
1841-го і до 1845 року) А.Фет надрукував 85 віршів. Деякі з них здобули широку
популярність завдяки музичним «крилам»: романси на слова Фета швидко
завойовували серця слухачів, а особливо слухачок. Мешканці аристократичних
салонів і «дворянських гнізд» уже встигли прочитати його слова любовного
розчулення «Я пришел к тебе с приветом, рассказать, что солнце встало…», що
змушують мимоволі посміхнутися — настільки вражає в них поєднання юнацького
піднесеного почуття, зачарованості красою природи, життєрадісності — і
простодушності... Якщо вірно, що любов завжди трошки нерозумна, то навряд чи
знайдеться вагоміший аргумент на користь такого твердження, ніж ці зворушливі
рядки Фета...
Вірш, що починається словами « На заре ты ее не
буди…», теж написаний ще у 1842-му, і Фет поки не знає, що йому судилося стати
одним із найпопулярніших російських романсів...
І ось він усе покинув; Москва залишилася «за
шеломянем», і у квітні 1845 року Афанасій Фет прибуває до південного степового
містечка Єлисаветграда (нині Кіровоград), маючи при собі рекомендаційний лист,
адресований корпусному командиру Дмитру Єрофійовичу Остен-Сакену його
племінником, сусідом Шеншиних. З цього моменту і почалася військова служба Фета
в кірасирському Військового ордена полку.
Але що усе ж таки змусило випускника Московського
університету, поета з великим майбутнім стати кірасиром? Відповідь на це
запитання дослідникам життя та творчості Фета відома давно. Змусила катастрофа,
яку Афанасій пережив у віці 14 років, коли вчився в пансіонаті Крюммера у
прибалтійському місті Верро (нині — Виру, Естонія). Саме тоді йому відкрилася
таємниця його походження. Виявилося, що орловський дворянин Афанасій Шеншин,
сином якого він вважав себе, — зовсім не батько юного Афанасія! Історію цю
біографи поета розплутували довго, і ось її хитромудрий сюжет.
У 1819 р. 44-річний мценський дворянин А.Шеншин
лікувався в німецькому місті Дармштадт, де й познайомився з Шарлоттою Фет, 22-
річною єврейкою, яка нещодавно, півтора року тому, вийшла заміж за
дармштадського асесора Йоганна Фета, встигла народити йому дочку і тепер знову
готувалася стати матір’ю. Роман Шеншина та Шарлотти розвивався бурхливо:
незабаром вони спішно виїхали до Росії. Кілька місяців по тому Шарлотта народила
сина, якого записали на прізвище Шеншина, хоча справжнім його батьком був Йоганн
Фет.
Минуло чотирнадцять років — і Орловська духовна
консисторія, що спеціально розбирала «справу про хрещення» Афанасія, ухвалила,
що «зазначеного Афанасія сином п. ротмістра Шеншина визнати не можна». Ось чому
під час навчання в Московському університеті його вважали «студентом з
іноземців». Пізніше в листі Марії Петрівні Боткіній (яка стала його дружиною)
поет писав: «Якщо запитати: яку назву мають усі страждання, усі прикрощі мого
життя, я відповім: ім’я їм — Фет».
Пережите Афанасієм потрясіння було настільки
сильним, що його захопила, як висловився дослідник творчості поета Д.Благой,
«ідея- пристрасть»: за будь-що повернути втрачене прізвище, а з нею — права
російського дворянина! Ця «ідея-пристрасть» і спонукала Шеншина- Фета залишити в
1845 р. будинок Григор’євих у Замоскворіччі, котрий був для нього «истинной
колыбелью… умственного я», та вирушити на південь. Військова служба мала
прокласти шлях до відродження. Офіцерський чин надавав право стати дворянином.
Втім, існували й інші причини, що спонукали
випускника Московського університету стати кавалеристом. Напередодні, у 1844-му,
померла мати. Вона довго страждала від нападів і «меланхолії», а закінчилося
тим, що Єлизавета Петрівна Шеншина (так називали Шарлотту Фет після її переїзду
до Росії) збожеволіла. Афанасій знав, що її захворювання спадкове. У спогадах
він писав про матір із жалістю: «Ніколи я не бачив ані найменшої до неї ласки з
боку батька»... Та й до сина своєї дружини Шеншин, зважаючи на все, ніжних
почуттів не мав і якимись особливими зобов’язаннями перед ним себе не зв’язував.
Іванові Борисову, своєму підопічному, Шеншин посилав 600 рублів на рік, Афанасій
отримував вдвічі менше...
Але був ще Петро Неофітович Шеншин, дядько, який
любив племінника, цінував його поетичний талант, і навіть обіцяв залишити
Афанасію чималу спадщину — 100 тисяч рублів. Однак і дядько раптово помер, і що
після цього залишалося Фету? Аполлон Григор’єв писав, що складні життєві
обставини та уроджені особливості характеру його друга викликали «страшное
хаотическое брожение стихий его души». Скепсис, амбітність, невіра в людей,
атеїзм, відчуття особистої катастрофи, — ось що визначало «стихії», про які
свідчив А.Григор’єв, який добре знав Фета...
На південь Афанасія Фета кликав Іван Борисов, друг
його дитинства. «Приезжай, службы никакой, а куропаток столько, что мальчишки
палками их бьют…», — писав він у Москву. Служив Борисов у Новогеоргієвську,
військовому містечку на березі Дніпра, неподалік від Кременчука. Містечко це
стало Новогеоргієвськом після того, як тут розквартирувався полк, а раніше його
називали Криловим. (За хрущовських часів історія його закінчилася: Дніпро
перегородили, і прирічні поселення опинилися на дні штучного «моря»). У «Ранніх
роках мого життя» А.Фет дуже докладно описав нові місця свого проживання. Крилов
стояв на місці впадання у Дніпро широкого тоді Тясмина, і через це приваблював
торговий люд. Серед місцевих купців було багато розкольників, предки яких
потрапили в ці краї ще за петровських часів. Військових поселенців вони
цуралися. Кірасири жили своїм життям, а Крилов-Новогеоргієвськ — своїм. Бруківок
у містечку не було, будували тут за традиційним для Подніпров’я зразком
«української хати». На одній із старих фотографій можна побачити один такий
будинок, — досить низький, але довгий, з білими стінами і великою кількістю
вікон зі ставнями. Саме в ньому й жив А.Фет.
Дорогою до Новогеоргієвська, у Новій Празі, ротмістр
Мальований запитав Афанасія: «Чи не родич вам той Фет, якого ім’я часто
зустрічається на сторінках «Вітчизняних записок»?» Його впізнавали. Ім’я
«відомого поета Фета» зустрів якось у спогадах Михайла Старицького: виявляється,
батько композитора Миколи Лисенка в ті ж 1840-і роки служив у тому ж
кірасирському полку, що й Фет! Деталь дуже цікава: «Фет, — пише Старицький, який
добре знав сімейні перекази своїх родичів, — навіть дорікав матері Лисенка, що
вона навчала сина першій абетці французькій, і взявся сам навчити його
російської...» У полку знали, що їхній товариш по службі — поет. Та й він сам не
давав цього забути: складав напівжартівливі вірші, в яких насмiхався над новими
друзями, написав навіть корпусний гімн, що починався словами: «Поднялася пыль
степная...» Була у Фета й похідна бібліотека, в якій чільне місце посідали
видання Горація. З Горацієм він не розлучався. Перекладав його, а перекладаючи,
знаходив у рядках античного поета душевну розраду...
Ну а як служба? Борисов, звичайно, перебільшував,
називаючи її «ніякою». Усе було, як і годиться: у закрійника Ліхоти Афанасій Фет
замовив кірасирську форму із товстого сукна, пригвинтив до чобіт шпори, вдягнув
білий кашкет — і ось уже два вахмістри навчають унтер-офіцера-початківця пішому
фронту та верховій їзді. Новій справі Фет віддався, як сам згадував, «со всем
рвением». Йому подобалося все це: білі перев’язи, оберроки (чорні фраки), мідні
кіраси, палаші, каски з гребенями з кінського хвоста... Подобався корпусний
командир Остен-Сакен, який полюбляв виробляти в молодих офіцерів «військовий
погляд», — людина хоробра і шляхетна. Подобалися товариші по службі: спогади,
написані Фетом наприкінці життя, велелюдні, сповнені живих, барвистих розповідей
про тих, хто його оточував у 1845-му і в наступні роки... Імена — вельми гучні,
за багатьма з них — вигадливі родовідні мережива. Полковий командир Енгельгардт.
Його ад’ютант Небольсін. Князь Кудашев. Граф Пален. Ескадронний командир
Ростишевський. Барон Крюдер. Ротмістр Еммануель, ад’ютант корпусного командира.
Командир третього ескадрону О’Коннор… Мимоволі промовиш: «Чи не той це князь
Кудашев, про якого писала у своїх «Записках» чарівна Олександра
Смирнова-Россет?» Або: «О’Коннори — це ж родичі Миколи Лисенка! Але хто такий
цей О’Коннор, «хитрий хохол, за походженням ірландець», про якого пише Фет?»
Були в оточенні Фета і люди без гучних прізвищ,
переважно «хитрі хохли». У спогадах А.Фета часом звучить українська мова, інколи
й нагадає про себе стихія простонародного українського життя, що оточувала його.
Ось полковий квартирмейстер Павло Васильович Кащенко, відповідаючи на запитання
Фета про дивних птахів, зображених на кахлях голландської грубки, починає «со
слезливым выражением в голосе» розповідати, що це кулики і хохлаті чайки, і що
«незрозуміла картина» на грубці — це мальовниче втілення «пісні Мазепи після
Полтавського погрому»:
Кулик чайку
Хіп за чубайку:
Чайка кигиче,
Своїх діток кличе.
Киги, киги, та й вгору,
Лучче втопиться в Чорному
морю...
Ось ротмістр Безрадецький, що силкується
повторити команду генерала Остен-Сакена російською, — але, на жаль, безуспішно:
все одно виходить українською. «Перед вами не чумаки, а солдати», — зауважує на
це генерал, втім — беззлобно... Фет згадує ці два епізоди між іншим. Навряд чи
його думки могли бути зайняті українською старовиною, Мазепою, чумаками, або
особливостями характеру українців. У нього була своя точка відліку: ось випала
нагода послужити на краю Росії, і незабаром рік позаду, і МЕТА щодня стає
ближчою...
Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор
Національного університету «Києво-Могилянська академія» http://www.day.kiev.ua/95721
|
