|
|
 |
Каталог статей |
 |
Сільський театр
По сірій асфальтній дорозі повзуть в два напрямки автівки у своїх
справах. Спершись на капот машини, стою край шляху до Миколаєва біля
роздоріжжя напроти селища Компаніївки. Навкруги степ, ворони тисячами
кружляють, їх завжди багато в цій місцевості . Повітря чисте, запах трав
після дощу, як у нас говорять «дух землі». Все тут знаю, з закритими
очима дістанусь до найдальшого куточка. У всіх навколишніх селах був,
яри і балки пройшов, у річечках вмивався, з джерел воду пив. Пам’ятаю і
ті села, щодо яких на новітній карті з’явився напис « нежиле», це
значить, що село вмерло. А воно ж колись народилося, будувалося і
розросталося. Бігали босоніж діти по вулицях, у школі вчилися , дорослі
орали, сіяли, косили, кували, пасли, буяло життя. Тепер чагарники,
покинуті напіврозвалені хати і напис на карті — «нежиле».
Дивлюся
в далину, про яку писав Винниченко: «А навкруги теплий степ та могили,
усе степ та могили. А над могилами вгорi кругами плавають шулiки;
часами, як по дроту…» Оце тут той степ, з якого вийшли Карпенко-Карий з
когортою перших українських корифеїв театру, Яновський і Близнюк,
Вінграновський та Маланюк, Яр Славутич. Цей степ своєю безкрайністю
започатковує творчу натуру, народжену на цих теренах.
Ще не так
давно у навколишніх селах життя було духовно багате, майже у кожному
селі був аматорський театр. Наше село на було винятком.
У
сільському клубі культурне життя починало оживати з кінця осені.
Зимовими вечорами, коли старше покоління ткало ряднинки, вишивало
рушники і сорочки, дивилося телевізор, грало в карти і просто лежало на
печі, молоді за віком та молоді за душею збиралися до клубу. Співали,
танцювали, заставляли звучати музичні інструменти, а відважні виходили
на сцену, щоб зіграти роль. Роль у мініатюрі чи в класичній п’єсі давала
хоч на годину-дві відчути себе в іншому житті.
Репертуар
складали вистави, духовно зрозумілі односельцям. Довженко,
Карпенко-Карий, Нечуй-Левицький, Гоголь… До Жовтневих свят — вічний
спектакль "Загибель ескадри " Корнійчука, щоправда уривками Бракувало
хисту і наснаги поставити цілу виставу, колгоспники слабо сприймали
революцію на сцені. У багатьох підсвідомо прокидався інстинкт дрібного
власника. І те нерозуміння певних моментів політики партії спонукало
фальш на сцені.
Взагалі ж успіх виконавця залежав від того, чи до
душі була йому призначена роль. Такі ролі, як дід Григорій з
кіноповісті «Земля» Довженка чи Терентій Гаврилович Пузир з «Хазяїна»
Карпенка-Карого, гралися не на майстерності, а на своєму глибокому
розумінні цього персонажу. В такі ролі не треба було входити, вони жили в
селянській душі.
Коли Терентій Гаврилович у виставі «Хазяїн» по
сцені розганяв гусей, йому співчували всі глядачі. І в залі висіло
питання не про жадобу Пузиря, а про те, що гуси розскубуть копиці. Ну а
як на підмостках обговорювали малюнок матерії на халат Терентієві
Гавриловичу, то в очах глядача була заздрість. Всі в залі мріяли мати
таку домашню одежину.
Сцени з кіноповісті «Земля» Довженка знали
напам’ять, описане в ній не потребувало ніякого пояснення
літературознавців. Плакали або сміялися ще до початку драматичного чи
сатиричного епізоду.
Бувало, актори вживалися в роль так, що
п’єса вже не належала драматургові, а була виставою за мотивами його
твору. Такою стала «Кайдашева сім’я» Нечуй-Левицького. Її жодного разу
не вдалося зіграти за текстом. Актори і акторки вживалися в образи
дійових осіб так, що окремі епізоди глядач спостерігав як напружене
спортивне змагання, приймаючи сторону то одного персонажу, то другого,
часом навіть коментуючи і підказуючи акторам, як себе повести далі.
Сільський
глядач відмінний від міського, і гріх не згадати його добрим словом.
Міська оцінює в театрі гру актора, оформлення сцени, буфет а сільська
живе впродовж вистави життям героя, якщо його доля зачепила селянську
душу.
На Кіровоградщині ставили «Хазяїна», ясна річ, не перший
раз. Дії вистави відбувалися в рідних для глядачів навколишніх селах. І
котрий раз, затамувавши подих, зал жив усім тим , що діялося на сцені.
Раптом при поділі Пузирем овечої отари, в яке село скільки погнати
овець, голос з залу:
- Терентію Гавриловичу, це несправедливо.
Актори на сцені завмерли, а голос літнього чоловіка з залу вів далі:
-
Це несправедливо. Минулий раз і позаминулий раз на Роздолля п’ять тисяч
погнали, цього разу теж. Давайте вже до нашого села п’ять, а в Роздолля
три. А то несправедливо.
От вам сільський глядач і сільський
актор. Один мав зіграти жадобу, щоб усім зле стало, а другий засудити ту
жадобу. Та, очевидно, перекроїти селянина неможливо, хазяїн в ньому не
вмирає.
Про запізнення і паузи в сільському театрі варто згадати
окремо. Зазвичай, причини поважні: не встигла з вечірнього доїння на
фермі, недоварила вечерю, ішли в клуб мимо сільпо, в дорозі автобус з
райцентру зламався … Паузи трапляються, коли актори дограють у карти,
або принесли з дому вечеряти, то довечерюють, щоб сил стачило на другу
дію.
І оці паузи й запізнення на сцені заповнюються. В художнього
керівника заздалегідь передбачені номери з декламуванням прози, віршів,
гуморесок. Трапляються й експромти. Одного разу в безвиході художній
керівник прохав прибиральницю клубу виручити.
- Федорівно, ви тут
всі книжки перечитали в бібліотеці, то розкажіть глядачам щось із
книжки. Головний артист зі станції їхав, авто зламалося, хвилин за
двадцять притягнуть на буксирі. Виручите, поки я ще когось знайду.
Цей
вихід на сцену прибиральниці Олени Федорівни я запам’ятав добре, він не
поступиться виходу маститих майстрів слова. Поважною ходою, без книги ,
чи навіть якогось папірця, вийшла на середину сцени, відсунула
мікрофон, оглянула глядачів і впевнено, ніби й не перший раз промовила:
- Тичина. Пастелі. Витримавши паузу, з цілковитим усвідомленням відповідальності, молодо і дзвінко почала :
Пробіг зайчик.
Дивиться —
Світанок!
Сидить, грається …
Закінчувала вже хриплим протяжним голосом старої людини:
Укрийте мене, укрийте:
Я — ніч, стара,
Нездужаю.
Одвіку в снах
Мій чорний шлях.
Покладіть отут м’яти,
Раз
за життя я чув цей твір, а прибиральниця сільського клубу прочитала
його так, що зрозумів весь зал. Я цей вірш перечитав після того можливо,
більш ніж сотню разів, та не зміг попасти в ту ноту, як читала Олена
Федорівна. Не зміг його прочитати правильно, а значить в моєму виконанні
його б і зал не зрозумів.
Всього було в театрі, і удач і не
удач. Глядач радів удачам і пробачав невдачі. Виходити на сцену за
відсутності душі неможливо, цього глядач не пробачить. Ви уявіть останню
сцену з «Ревізора», бачену в професійному театрі Києва чи Москви. І
уявіть її у сільському театрі. Коли на сцені два комірники, головний
бухгалтер з половиною підлеглих і начальник складу паливно-мастильних
матеріалів. Як вони грали фінальну сцену: "До нас їде ревізор! ".
Юрій Фоменко
http://mamajkraj.blogspot.com/
http://h.ua/profile/300362/
|
| Категорія: Мої статті | Додав: graf (31.07.2010)
|
| Переглядів: 535
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
 |
Copyright MyCorp © 2024 |
 |
|
|
