Четвер, 17.08.2017, 14:43
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!

При наближенні фронту багатьом нашим воякам наказано було (у кого була можливість) повернутися до своїх домівок. При мобілізації йти до Червоної армії, щоб не накликати лиха на родину. Потім через деякий час «пропасти безвісти» і повернутися вже в антибільшовицьке підпілля. В кінці квітня мене мобілізували і гнали на фронт. В середині травня – вже від Дністра я втік з війська. Поки добрався до свого району, то чотири рази потрапляв до рук стрибків, голів сільради і прикордонників, але щасливо вислизав від них.

Народився я в с. Розділ Голованівського р-ну Кіровог­радської обл. в 1926 р. в роди­ні хліборобів. Добре пам'ятаю розкуркулення, запроторення селян до колгоспів, страшний голодомор 1933 року. Попід ха­тами, по городах і вулицях ле­жали мертві і зпухлі, помираю­чі селяни — чоловіки та жін­ки, малі діти і старі люди. Ці жахливі картини до нині закарбувалися в пам'яті. Діду­ся мого і трьох його синів розкуркулили, повиганяли з хат покритих соломою, а майно, мізерне, селянське — продава­ли на торгах посеред села. П'ять моїх дядьків і батька відправили до тюрем. Лавро замордований в Умані, Олекса загинув на Колимі, інші повернулися з підірваним здо­ров'ям.

Перед війною закінчив я ві­сім класів. У травні 43-го сім­надцятирічним юнаком вступив до ОУН. Ми мали багато літе­ратури, що прибувала з Західних областей України. Знали, що там діється і заздрили західнякам, їхньому патріотизму, національній свідомості і завзяттю в боротьбі за волю України. Ми гаряче взялися до праці: розповсюджували пресу, освідомлювали наш приспаний люд, розкривали селя­нам очі, будили національну свідомість. З хохлів і малоросів творили українців — козаків. Горіли ідеєю Незалежної Соборної Української Держави.

В червні 1943 р. до нас при­була група вояків УПА з 5 чоловік (чотири були в німець­кій уніформі, а п'ятий — східняк — провідник у цивільному). У валізах була література, німецькі МР. При них пістолі і гранати. Хлопці мали добрі німецькі документи. Звернулися вони до старости с. Ковалівка, щоб їх розквартирували. Староста глянув до­кументи і поселив всіх в одну хату. А сам доніс про хлопців в Голованівську жандармерію. Під вечір прибуло два авто німаків. Оточили хату подивилися папери і владно запро­сили сісти до автомобіля і по­їхати з ними до Голованівська для остаточної перевірки. Поки добралися до райцентру — стемніло. Автомобілі зупи­нилися між будинками поліції і жандармерії. Хлопцям грубо наказали вийти і лаштуватися один за другим. Наші зрозумі­ли всю серйозність обстановки і, вихопивши пістолі і гранати, кинулись до бою. Зчинилась паніка — лунали постріли, рвались гранати... Крик, гамір... Команди... Одному гали­чанину повністю відірвало гранатою нижню щелепу. Східняку-провідникові вирвало жи­віт. Їх обидвох смертельно по­ранених німці схопили. Дві до­би катували, допитували і крім «Слава Україні!» — нічого не змогли добитись від знівече­них Героїв. Їх розстріляли на польському цвинтарі в Голованівську (про допити і катуван­ня мені розповів поліцай Іван Стах, не знаючи, що і я член ОУН). Інші три Герої вряту­валися втечею. Вони добралися до нашої хати в с. Роздолі і жили деякий час у нас. Не­легально, звичайно. Це були: Черкес родом за 5 км від Рів­но, 23 р. народження, мав піс­толя «Родом». І Олівець, гали­чанин — у нього був парабелум. Псевда третього не пам'ятаю. Вони і розповіли нам детально про цей випадок.

В серпні 1943 року до нас прибула сотня Сталевого, йо­му було тоді 28 років. Стрункий, жвавий, середньої стату­ри командир. Заступником Ста­левого був Чорнота — могут­ній, патлатий, потім він став командиром другої сотні, що діяла на наших теренах. Обид­ва були в німецькій уніформі з тризубами на пілотках. Озб­роєні машинопістолями, парабелумами і гранатами-макогонами. Основу сотні складали хлопці з української полі­ції м. Гайсин Вінницької області. Всі вони були добре загітовані і зі зброєю перейшли в сотню Сталевого. Були також вояки гірше озброєні. Ми були заздалегідь попереджені і з нетерпінням чекали прибуття цього відділу. Моя мама встигла напекти чотири печі хліба, закололи кабана. Та й інші оунівці нашого села дещо підготували. Вночі ми виїхали з Роздолу до села Манжурка, що під лісом за десять км від нашого села. Привезли хлопцям трохи зброї, набоїв, харчів, щоб зразу не розконспірували себе, шукаючи провіант. В цю ж ніч я добровільно влився в сотню Сталевого. Озброєний був добре, мав «фінку» — автомат ППД з круглим диском. Ні в кого не було такої штуки. Бо тоді це було великою рідкістю. Мав пістоля ТТ з кількома магазинами і чотири гранати-лимонки.

Сталевому такий вояк сподобався, бо оглянув мене уважно зі всіх боків, поплескав по плечу і сказав, звертаючись до хлопців, що були в переповненій хаті: «Молодець, юначе. Побільше б нам таких козаків». А я дивився на всіх і заздрив їм, бо вони вже були справжніми борцями за волю України.

На все життя запам'яталася мені ця перша зустріч з вояками УПА. Значних лісів немає в нашому регіоні. І гір нема, де можна було б базуватися. Відділи були, в основному, пропагандистські. Намагалися дотримуватися такого правила: боїв з німцями самим не шукати. При будь-якій можливості відбирати зброю та обмундирування. Роздягнених і обеззброєних відпускати живими. Але сутичок бойових було немало. А німці намагалися знищувати нас так само як і більшовицьких партизан. У нашому регіоні діяв московсько-більшовицький загін «Южний».

Основною нашою метою було національне освідомлення народу. Вночі захо­дили в село, розквартировува­лися по два-три чоловіки в ха­ту і цілий день проводили бе­сіди з господарями: хто ми і за що боремося. Роздавали лю­дям літературу свою, націона­лістичну. Наступної ночі знову в похід за 10—20 км. І так мі­сяцями із села в село — лис­тівки, бесіди, агітація, пропа­ганда наших ідей.

Сталевий був добрим командиром. Ро­бив все можливе, щоб зберег­ти особовий склад сотні. Але втрати все одно були. Бі­ля села Семидуби загинув в бою Козак (з Кубані родом). Він перейшов зі зброєю від німців до нас. Його з честю поховали на узліссі. В одній із хат с. Станіславчик були оточені два вояки — Довбня і Вітер. Вони хоробро відбивалися до останнього набою і живими не здалися. Виручити ми їх не змогли, тому що німців було багато з кулеметами та мінометами. Ми змушені були прорватися до лісу. В с. Кам'­яна Криниця Ульянівського р-ну німці з поліцаями оточили хату з трьома нашими пар­тизанами. Стріляли по дверях і вікнах, наказували здаватися.

Нарешті солом'яна покрівля запалала. Вогонь, дим, стрілянина... Хлопці викидали через вікна подушки, стільці і все, що можна було жбурляти. Ми дали залп по німцях і поліцаях. Тим часом всі три оточені вояки повист­рибували з палаючої ха­ти. Трохи пошмалені, але живі приєдналися до нас. Вже зимою Петренка ско­сив німецький кулемет, коли оточили нашу хату в с. Роздолі. Він вирвав­ся тікати і впав на горо­ді скошений кулеметною чергою. Ще живого довез­ли до німецької коменда­тури. Там і помер, нічого не сказавши на допиті.

Цей партизан був родом з Дніпропетровської облас­ті, з 1924 року народжен­ня, чорнобривий, стрункий. Гарно вмів малювати. Похований на цвинтарі с. Розділ. В ту ж ніч німці арештували ще трьох мешканців с. Розділ: Караташа Михайла (мого батька), Коваля Федора і Дудника Федота — їх через два дні розстріляли в Голованівську на польському цвинтарі. Піз­ніше ми розкопували могили. Знайшли своїх рід­них і перезахоронили.

Взимку з 1943 на 1944 німці розгромили і нашу січ — Лебединську агрошколу, що на річці Ятрань. Одноногий лебединський староста повідомив німцям в Голованівськ, Ульяновку і Гайворон про те, що ця агрошкола ки­шить не студентами-агрономами, а партизанами УПА. Стараючись вислужитись, викликав до сільуправління директора Хоменка (псевдо Береза), витяг наган, наказав під­няти руки догори, почав арештовувати. Береза рванувся тікати під постріла­ми і врятувався. Добіг до казарм технікуму, попередив усіх про небезпеку.

Коли з'явилися авта німців і поліцаїв, то приміщення всі були порожні.

На кухні лише захопили три наших дівчини-поварихи. Одну з них звали Надя Тютюнник.

Наша місцевість входи­ла до Гайворонського гебітс-комісаріату Миколаївської, тоді, області. Гебітскомісар був колишній полковник німецької авіації. Після того, коли йому руку відірвало, то доручили керувати Гайворонським повітом — гебітом. Це був лютий кат нашого народу. По його команді проводи­лися усі каральні акції. Мене він розшукував зі своїми душогубами по всіх родичах і друзях, нах­валяючись знайти і розст­ріляти. Так що нас німці добре потріпали ще до приходу червоних «визво­лителів». Ройовим моїм був Шевченко (псевдо), старший чоловік, в загоні Сокола воював з більшовиками ще в ту ре­волюцію. Розповідав, що німці, було, поставили йо­го старостою села, а він роздав селянам хліб, а сам пішов до Сталевого боротись за незалежну Україну.

При наближенні фронту багатьом нашим воякам наказано було (у кого була можливість) по­вернутися до своїх домівок. При мобілізації йти до Червоної армії, щоб не накликати лиха на родину. Потім через деякий час «пропасти безвісти» і повернутися вже в антибільшовицьке підпілля. В кінці квітня мене мобілізували і гнали на фронт. В середині травня – вже від Дністра я втік з війська. Поки добрався до свого району, то чотири рази потрапляв до рук стрибків, голів сільра­ди і прикордонників, але щасливо вислизав від них.

Добрався додому. Тут уз­нав, що під селом Вербо­ве був оточений і вбитий Крайовий наш провідник Голуб (Коваль Андрій Петрович). Загинув і Ва­силь Короп. Інші наші хлопці не повернулися з фронту. Зв'язок з сотнею втрачений. Незабаром і я був арештований. Тримали цілий місяць у підвалі. Допитували. Як це так, що був відправлений на фронт, а опинився тут, у районі. Про ОУН і УПА їм ще не було відомо. Погрожували розстріляти за дезертирство. Але згодом відправили до вій­ська в м. Кострому в 25 навчальну стрілецьку ди­візію разом з іншими новобранцями тодішньої Одеської області. Там пройшов вишкіл за три місяці. Тим часом підби­рав собі групу хлопців, щоб при нагоді підчас пе­реїзду на фронт втекти зі зброєю до УПА. Перед самою відправкою на фронт з м. Горький приї­хали танкісти і відібрали частину з нас в танкову школу. Місяців 7 ми вивчали американські танки М4-А5 — по ленд лізу тоді союзники їх да­вали совітам.

Перед відправкою на фронт був арештований контррозвідкою «СМЕРШ». З дому вже прийшли дані про моє членство в ОУН та УПА. Екіпаж танка складався з 5 чоловік. Три таких екіпажі вже бу­ли під моїм впливом. Мені лише шкода було, що не зміг подарувати цих три танки якомусь коман­дирові УПА, проїжджаючи на фронт через Західну Україну. Десь біля мі­сяця товкли на слідстві. Відмовлявся від усіх об­винувачень. Тоді дали прочитати протоколи допитів хлопця з сусіднього села Розношенці Ульянівського р-ну — Остапа Чорнобая. Той все розпо­вів їм про наші ОУН- УПА. І мене заочно судило ОСо при Раді Мі­ністрів СРСР на 8 років ІТЛ. Одинадцять місяців тюрми в м. Горький, потім концтабір — лісопо­вал Буреполом до 1949 року. Потім шахта № 7 м. Воркута. Там був активним членом антирадянської повстанської групи українських націоналістів в 1950-52 рр.

У таборі суворого режиму у нас була зброя — грана­ти, міни. За два місяці до звільнення був арештова­ний у таборі (шахта №7). Рік тягнулося довге, важке слідство. На слідстві всі трималися добре, за винятком одного, хто нас завалив. КГБ вдалося захопити лише 7 гранат і 2 міни. Та про це окрема розповідь. Організатором і керівником бойової гру­пи був славної пам'яти Юрків Володимир Родіонович з с. Дарахів що на Тернопільщині. По-лицарськи пройшов усі тор­тури слідства безстрашний Микола Головай з м. Богородчан під Івано-Франківським. Кільце бу­ло замкнуто сімкою хлоп­ців. За межами сімки за­лишилося не виданих бі­ля сотні членів організа­ції. Три дні судив нас Військовий Трибунал Бі­ломорського військового округу. Вирок був винесеннй такий: Головай, Кухта, Леськів, Дубенюк — ще по 25 років ІТЛ і 5 поразки, з них закри­тої тюрми по одному рокові. А Юрківа, Караташа і Мельника — до розстрілу з конфіскацією всього майна.

Закованих, нас по одному в купе зеквагона перевезли з Воркуги у Вологду. Там в одиночних смертних камерах сиділи ми по п'ять місяців. За цих п'ять місяців мене переводили з камери в камеру вісім разів. Десь опівночі відкривали за­лізні двері смертної камери і п’ять дужих катів вривалися і командували; «Поднимайсь! Пошли».

Встаєш і кажеш: «Я гото­вий». Оточують тебе з усіх боків і ведуть по напівтемних коридорах. Дов­го ведуть, а потім відкривають якісь двері і ка­жуть: «Заходи!». Виявляється, це був просто перевод з камери в іншу таку ж. Не важко зрозу­міти з якою ціллю все це робилось. Через п'ять мі­сяців, вдень, заходить офіцер і каже йти за ним. Привів до кабінету-ка­мери, де стояв майор і з папірця зачитав, що Пре­зидія Верховної Раді Союзу замінила смертну кару на 25 років концтаборів і 5 поразки. Після цього ще два місяці в оди­ночній камері і там же. А потім — на етап. В м. Кіров ми почули, що помер Сталін. Ага, ось чому нас не розстріляли і п'ять місяців тримали під вишаком.

З Юрківим розлучила нас в Свердловську. Його повезли на Воркуту, а мене в Кенгір. Там в травні-червні 1954 року брав активну участь у повстанні. Після сорокаденної Кенгірської «республіки» нас розгромили танками. Лише в одному бою загинуло 570 в'язнів.

За Кенгіром — Колима, В 1956 році, після 13 років ув'язнення був звільнений комісією Верхов­ної ради. Це була т. зв. хрущовська відлига, відвідав Україну.

В Якутську працював шофером і разом вантажником. Закінчив 9 і 10 кл. вечірньої школи. В 1958 р. переїхав до Одеси і всту­пив до університету на ф-т іноземних мов, англійське відділення. Закінчив навчання стаціонарно в 1963 р. Працював учите­лем англійської мови в Побузькій с/школі. Все своє свідоме життя невгамовно ніс ідею незалежної української Держави.


Володимир Караташ, "Ятрань"
Категорія: Мої статті | Додав: graf (05.08.2010)
Переглядів: 567 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz