«На кінчику пера» – чудовий спосіб здійснювати відкриття, коли ти, немовбито жуль-вернівський Ж.-Е.-Ф.-М. Паґанель, сидиш собі у кріслі і силою думки вернеш необроблені брили сирого теоретичного знання, а науковці-практики аж попискують від задоволення, коли ти їм вручаєш точні координати чудес, на які їм слід шукати.

На кінчику пера свого часу була відкрита остання планета Сонячної системи Нептун і декласований 2006 р. Плутон, на кінчику пера американці Маррі Ґелл-Манн та Джордж Цвейґ відкрили фундаментальну частку кварк, і навіть якутське родовище алмазів «Мир» люди знайшли тільки тому, що першовідкривачі любили науково-фантастичні оповідання Івана Єфремова.

Кіровоград також можна відкривати «на кінчику пера». Для цього варто лиш краєм ока глянути, щó писали про наше місто літератори, письменники, поети, драматурги і просто графомани, базграчі та перодряпи.

Ніде правди діти, а сильніше, ніж свої діти, рідне місто не спроможний полюбити ніхто. Так, і наш земляк Юрій Яновський (1902 – 1954) створив, напевне, найкрасивіший, найромантичніший і найзначніший літературний образ Надінгулля, змалювавши охоплений громадянською війною Єлизаветград у повісті «Байгород» (1927). І я навіть не знаю, щó має більше значення в ній: неоромантичний герой із сервантесівським прізвищем Кіхана, сценарій «бойовика», за яким розгорталося протистояння городян із загонами Маруськи Никифорової, чи саме містечко, сховане за наймилозвучнішою із можливих назв Кіровограда.

Але найбільш загадковими (і в той же час найбільш розтиражованими) слід вважати стосунки реального Кіровограда і смердючого Скотопригоньєвська, яким світову літературу облагородив Федір Достоєвський зі своїми «Братами Карамазовими» (1880). Справа в тім, що низка місцевих краєзнавців (напр., В. Чернецький, В. Смотренко) вважає, що дрімучі та непролазні вулички згаданого вище С-пригоньєвська списані не тільки зі Старої Русси, де в той час мешкав Достоєвський, а і з Єлизаветграда, розповідями про який Федора Михайловича розважав молодший брат Андрій, що служив тут архітектором у 1849 – 1858 рр. (Байка про те, що перші сторінки роману Достоєвський-старший написав, сидячи в номерах «Пасажу», де зараз обласний худмузей, – всього лишень красива і жахливо надумана легенда.)

Відзначили наше місто своєю увагою і два великі жартівники: киянин Ілля Еренбурґ і розстріляний у карельському Сандармосі Микола Куліш. Перший – автор сатиричного роману про «Незвичайні пригоди Хуліо Хуреніто» (1922), події в одному з 33-х розділів котрого відбуваються у пореволюційному Єлизаветграді, багатому на дурниці воєнного часу і звичайнісіньку провінційну тупість. Другий два місяці у 1925 р. редагував зинов’євську газету «Червоний шлях», плодом чого стала комедія на кіровоградському ґрунті «Хулій Хурина» (1926), постмодерністськи зав’язана на еренбуржиному творінні, але із цілковито незалежним сюжетом… Ну, не дуже сподобалося Кулішеві сугоклійне Надінгулля!.. Ну, обізвав він наш Кіровоград «любою […], кізячно-болотяною провінцією»! Але ж це майже ніжно, і (що найприкріше) було недалеко від істини.

Місто у Другій світовій закарбували інші два не менш гучні імені. Олесь Гончар згадує про Кіровоград і його околиці у своїй трилогії «Прапороносці» (1946 – 1948) – ходив тут походами, визволяв зі своїм батальйоном. Ну, а повість «Дожити до світанку» (1972) білоруського класика Василя Бикова взагалі розповідає про тяжке поранення письменника під Великою Северинкою і його «документальні» смерть та воскресіння.

Ну, і як же не згадати про книгу спогадів бобринчанина Льва Троцького «Моє життя» (1930): «Жодна столиця світу – ані Париж, ані Нью-Йорк – не справила на мене згодом такого враження, як Єлизаветград, із його тротуарами, зеленими дахами, балконами, крамницями, городовими і червоними кулями на ниточках. Протягом кількох годин я із широко розплющеними очима дивився в обличчя цивілізації,» – писано за десять років до льодоруба Меркадера…