Четвер, 27.07.2017, 05:32
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Про монументи, пам’ятники і благодійність

Сталін для українця не може бути прикладом, але нам не завадить повчитися в нього прискіпливості у виборі авторитетів.

Коли у війну постала потреба заснувати нові ордени: Суворова, Кутузова, Хмельницького, Невськог.  Дмитрій Донськой, наприклад, не потрапив у милість до «верховного». Великий князь Московський мав реальну біографію, що дуже відрізнялася від міфу про нього. Тому й не відбувся орден Донського…

Ми ж без ліку ставимо монументи людям із дуже сумнівними заслугами перед українським суспільством взагалі і перед містом зокрема. Чи заслужив, наприклад, пам’ятника міський голова, котрий монопольно зосередив у своїх руках усю міську горілчану торгівлю, котрий без хабара не давав «добро» для будь-якого корисного громаді проекту? Або задум пам’ятника фельдмаршалу Кутузову, котрий у приватному листуванні з друзями останніми словами паплюжив місто. Мовляв, немає з ким у карти перекинутися, а місцеве українське жіноцтво виявилося не таким зговірливим, як того хотілося тодішньому підполковнику. А як вам потуги увічнення в Бобринці затятого «друга» України Льва Троцького?

Нещодавно кіровоградський загал досить широко відзначав сторіччя від заснування Єлисаветградської лікарні Червоного хреста, де тепер знаходиться пологовий будинок №2. Фундаторкою закладу була Ганна Дмитрян, котра народилася 1843 року, а померла в 1913-му. То чому б не вшанувати меценатку за її добрі діла? Час, як бачимо, ще є. Згадану лікарню заклали 1902 року, а у 1904 вона прийняла уже перших пацієнтів. Прямо таки стахановські темпи будівництва, коли Стаханова ще й на світі не було! До того ж, спорудження велося так якісно, що й до тепер лікарня справно служить шляхетній справі, дивуючи наших сучасників технічно досконалими рішеннями. Крім єлисаветградського презенту Анна Михайлівна підготувала подібний і в Новомиргороді, фінансуючи будівництво тамтешньої лікарні впродовж 1910-1912 років. Ще одна благодійна акція з її участю відбулася 1912 року в Бобринці із закладкою та зведенням там Вознесенського собору, що став, як твердять дослідники, усипальницею Дмитрян. Однак, інші краєзнавці, доводять, що поховали Ганну Михайлівну, за її заповітом, у збудованому нею там же православному храмі Св. Пантелеймона. Набальзамоване тіло покоїлося в мистецьки виконаній кришталевій домовині з мідною позолоченою оковкою в родинному склепі під храмом. Треба думати, там же знаходилися останки чоловіка й доньки. Але у 1932 році храм був зруйнований, а ті, що лежали під ним, перепоховані на Грицькованському цвинтарі серед тисяч мешканців Бобринця, забраних Великим голодом.

Хто ж вона, землячка-меценатка? «Жив у містечку Новомиргород, тоді на Херсонщині, по вулиці Салганній (тепер Лібкнехта) недалеко від колишньої вулиці Великої Єлисаветградської грек Мартакі. Він був негоціант і ліверант (баришник). Величезні гурти худоби найняті ним погоничі правили в західні країни, де він продавав їх з небувалими баришами. Крім того, Мартакі наймав кораблі, привозив і продавав такі делікатеси, як ваніль, імбир, маслини…

Ходили чутки, що він помер за кордоном від хвороби амок. (Що за хвороба? – Авт.). Його дружина – українка на прізвище Дмитрян. Де і як він з нею познайомився і чи шлюб їх був офіційним – невідомо. У них тоді вже була літня донька Ганна.

Так, от, коли батько помер, доньку повідомили, щоб вона прибула в Каїр, у банк одержати спадщину. По прибутті Ганни в каїрський банк керівник установи подав їй запечатаний ключ від сейфика, який доставили йому по смерті її батька, і сказав, що в нього є другий ключ, інакший, і що, по закону, відкривати сейф клієнта можна тільки двома ключами в його присутності, чи у присутності спадкоємця. Цінностей і грошей там було настільки багато, що їй порадили узяти на дорогу трохи грошей, а решту перерахувати в Новомиргородський міський банк!

Ганна Дмитрян ще не приїхала в Новомиргород, а навкруг уже «дзвонили», що вона багатюща спадкоємниця. Коли жінка прибула додому в Новомиргород, то сини ближчих поміщиків почали приїздити до неї з візитами.

Ганна Дмитрян спочатку ввічливо приймала і частувала їх, а потім відверто сказала, що вона їм так потрібна, як п’яте колесо до воза, бо потрібні були їм тільки її гроші. Опісля цього візити припинилися». Так переповідав з народних уст дослідник Степан Кожум’яка про фундаторку лікарні в Новомиргороді.

Між тим, насправді Ганна Михайлівна у 1863 році стала під вінець з Афанасієм Дмитряном, багатим купцем і землевласником з Бобринеччини, котрий на трьох власних кінних заводах займався конярством – вирощував табуни породистих скакунів. З того мав винятковий прибуток. Дмитрян після реформи, що скасувала кріпосне право, став гласним повітового земського зібрання від Бобринця. В усякому разі, адрес-календар Херсонської губернії за 1866 рік стверджує те.

Отже, два небуденних капітали поєдналися. Афанасій Федорович також мав грецькі корені, як і батько Ганни. Він був діловим партнером старого Мартакі й за віком на тридцять років перегнав свою молоду. Явище звичайне в грецьких родинах. Відомо, що ця діаспора завжди прагнула до неподільності й примноження родових багатств, тому й одружувалися виключно за своєю національною ознакою.

Про багатство, розмах й бучність цього весілля на Єлисаветградщині складалися легенди. Думаємо, що земляку-драматургу й сучаснику Івану Тобілевичу (Карпенку-Карому) саме такі люди давали життєвий матеріал для переосмислення та відтворення його в художній формі на сцені.

Шлюб тривав понад двадцять років, а в 1884 на 41 році життя Ганна Михайлівна овдовіла. Та невдовзі нова втрата підкосила жінку – померла від сухот (за іншими джерелами – від холери) старша її донька теж Ганна. Треба думати, якщо так, то у вдови купця були ще діти. Після смерті дівчини мати закінчує розпочате раніше будівництво храму Святого Пантелеймона в Бобринці. Завершальна стадія припала на 1886-1889 роки, коли його розписували монахи Києво-Печерської лаври.

Храм Св. Пантелеймона став окрасою міста. Одношатрова культова споруда була облицьована дуже гарними блакитними кахлями з місцевої, так званої мюдівської, глини, виготовленими тутешніми майстрами  та розписаними золотою амальгамою, що казково вигравали в променях сонця. Іконостас, притвори оздоблені фарфором та кипарисовим деревом – у старовізантійському стилі. Цьому храму-красеню судилося стати сімейною усипальницею Дмитрянів, щоб пізніше його знищили більшовики, а на руїнах збудували Комінтернівський клуб.

Інший бобринецький храм, Вознесенський, споруджений у 1912 році на кошти громади з участю Ганни Дмитрян до 300-річчя дому Романових. Своїми архітектурними формами він нагадував Київський Володимирський собор. Цим діянням єлисаветградський зодчий Яків Паученко перевершив сам себе. Коли відомий українофоб, редактор «Киевлянина», Василь Шульгін відвідав у Бобринці родича-українофіла Якова Шульгина, то був вражений величчю новобудови. Свої почуття він пізніше висловив у книзі «Три столиці» такими словами: «Коли сонце проривається потоками до Собору, воно запалює всю цю дивовижну візантійщину. Чи була вона такою там, на своїй батьківщині, у Візантії? Сумнівно. Але цей новий ренесанс чудовий. Він казково втілився, і це золото розкриває таємниці химерності, складності буття і Всесвіту!».

При храмові збудовані церковно-приходське училище й гуртожиток для священнослужителів. Виношувалися наміри згодом заснувати тут монастир. Будівництво обійшлося меценатці у 100 тисяч рублів. Це була лебедина пісня Ганни Михайлівни на ниві благодійництва. Після революції у соборі розмістився краєзнавчий музей, що й зберегло перлину місцевої архітектури й історії від руйнації. Зараз тут відновлено богослужіння.

Єлисаветградська лікарня Святої Анни Товариства Червоного Хреста ще від закладки привернула увагу місцевої людності. Причина тому – масштабна участь у спорудженні Ганни Дмитрян. Безутішна мати, втративши малолітню доньку, знайшла собі розраду в благодійницькій діяльності, твердо вирішивши віддати частину спадку для будівництва медичних та церковних споруд. На урочистих закладинах, як водиться, котлован освятили церковні чини. Присутні представники влади, діячі від Товариства Червоного Хреста та речники від громадськості говорили високі слова про меценатство взагалі і про доброчинницю зокрема. Ганна Михайлівна кинула під наріжний камінь пару жмень золотих і срібних монет і поклала кілька цеглин, поштиво піднесених будівельниками, в куті будівлі. Дрібні та золоті гроші кидали у котлован й інші городяни, залежно від статків кожного.

Лікарню на вулиці Костельній, що поблизу вокзалу та за двісті метрів від особняка пані Ганни, зведено в 1904-му й названо в пам’ять її втраченої доньки – іменем Святої Анни. Установу забезпечено на той час найновішим медичним устаткуванням, чим безпосередньо займалися земський лікар О.А.Юцевич, закликаний керувати нею, та міський інженер Євген Тамм – батько майбутнього нобелівського лауреата в галузі теоретичної фізики Ігоря Тамма. Там з’явилися такі найпередовіші елементи побуту початку ХХ століття, як біоасенізація та водяне опалення. Для лікарні придбали навіть окрему динамомашину, чим зменшили витрати закладу, оскільки електричну енергію тоді можна було отримати лише від місцевого електротрамвайного товариства, що, як вважала сама вдова, було б неощадливо. Ну, не змогли порозумітися в ціні за кіловати двоє земляків-златопільчан, Ганна Дмитрян і Лазар Бродський – власник єлисаветградського трамваю і найбагатший промисловець – виходець з нашого краю!

Зовнішнє та внутрішнє архітектурне оздоблення новобудови було досить вишуканим, як для подібних закладів, що зумовлювалося щедрістю благодійниці та яскравим творчим почерком проектанта Паученка, котрому віддано перевагу перед офіційним головним міським архітектором Олександром Лішневським. Дмитрян особисто вникала в проект, відбираючи найякісніші будівельні матеріали, наголошуючи на зведенні окремого житла для лікарів, пропонуючи розбиття скверу з алеями, освітленими в нічний час електричними ліхтарями, виписувала найкращі меблі, операційне устаткування та інструментарій. Ініціювала спорудження фонтану, який, крім естетичної функції, слугував ще й велетенським кондиціонером. Навіть незважаючи на помітне збільшення вартості об’єкту, меценатка наполягла, аби на підлозі лікарняних палат поверх теракотової плитки, за проектом, постелили дубовий паркет, що, зрозуміло, неабияк покращувало тепловий режим. Коли постала проблема з утепленням підвідних труб водяного опалення, Ганна Михайлівна вибрала з кількох найякісніший і найдорожчий спосіб з використанням азбестового тіста.

Паученко якось заявив: "Світлосірі та блакитні кольори віконних портьєр пригнічують хворих. Краще було б замінити холодні тони піскувато-золотавими." Ось і з’явилися багаті фіранки з розкішними шнурами та пишними китицями, приємні для самопочуття пацієнтів. Механік Іванов з Новомиргородської лікарні сказав пані Ганні, що варто стабілізувати напругу в електромережі. "Як можна виправити становище?" - запитала хазяйка. Майстер порадив доповнити динамомашину акамуляторними батареями. У відповідь почув: "Так і робіть!"

Обидві лікарні, єлисаветградська й новомиргородська, забезпечувалися трьомастами чоловічими комплектами білизни і стількома ж жіночими кожна. На кожне ліжко припадало три зміни білизни.

До працівників цих установ жінка також ставилася з великою пошаною. Наприклад, вибираючи головного лікаря в Новомиргород, Дмитрян їздила до Києва, аби дізнатися про кращих студентів-медиків університету Святого Володимира. Їй назвали двох-трьох випускників, яких залишали при катедрах для підготовки в професуру. Ганна Михайлівна звернула увагу на одного з них на прізвище Кміта. Запропонувала їхати у глибинку лікарем. Молодий чоловік відповів, що має одержати значну стипендію для подальшого навчання в Києві. Тоді роботодавиця пообіцяла щомісячну зарплатню втричі більшу за ту стипендію. Прибувши на місце, лікар Кміта оглянув побудований для нього будинок, лікарню і вмить забув про Київ та професуру.

Щира повага й довіра Ганни Дмитрян до талановитого місцевого архітектора Якова Паученка і більш аніж десятилітня співпраця принесли добрі плоди, бо, окрім єлисаветградської лікарні, зведено подібну і в Новомиргороді, але не за проектом Паученка, а за типовим, виконаним одеськими зодчими, хоча нагляд за будівництвом здійснював Яків Васильович. За цими повсякденними клопотами проглядався організаційний талант і сильний лідерський характер замовниці, підкріплений солідним капіталом.

Видатні здібності Ганни Михайлівни природно поєднувалися з майстерністю ремісників, що вели будівництво. «Цегляне диво» Степана Кожум’яки дає яскравий опис спорудження новомиргородської лікарні. Там детально висвітлено процес виготовлення цегли місцевими майстрами, складні каменярські роботи та технологію кладки фундаменту й стін. Зведення лікарні Товариства Червоного Хреста в Єлисаветграді виконувалося за такими ж канонами.

Як наслідок – обидва лікарняні центри стали найкращими на теренах всієї імперії. Подібними операційними та процедурними похвалитися могла далеко не кожна столична клініка, а не те, що провінційно-повітова установа. Загальна площа стаціонару в Єлисаветграді розрахована на 40 ліжок. Окрім того, поряд пущено в експлуатацію й приміщення амбулаторії для щоденного прийому пацієнтів. Половина ліжок утримувалася коштом самої Ганни Михайлівни для найбідніших верств. На все будівництво затрачено 225 тисяч золотих рублів, а ще 300 тисяч у цінних паперах довічно покладено у відділення  Земельного банку в Херсоні, аби на проценти утримувати лікарню. Подробиці будівництва закладу детально описано в книзі О.Юцевича «История возникновения больницы Святой Анны Красного Креста и ее открытие», виданій у Петербурзі. Екземпляр її передано до краєзнавчого музею, як свідчить дарчий напис, внучкою Г.Дмитрян О.Михайловою в 1984 році. Стаття ж Кожум’яки цінна тим, що рясніє прізвищами народних умільців та колоритом українського побуту. Чого, на жаль, немає в книзі Юцевича про Єлисаветградську лікарню. 

Передумовою квасного російсько-монархічного патріотизму меценатки було таке. Правоохоронні органи Російської імперії знали все про всіх на своїх обширах. Знали й те, що Ганна Михайлівна протегує соціал-демократичним організаціям, членами яких є її родичі. І не лише протегує, а й допомагає матеріально у виданні нелегальних газет, проведенні організаційних заходів тощо. Якось її було викликано у відповідні державні інстанції, натиснуто на больові точки й суворо попереджено про відповідальність за антиурядову діяльність. Ось тоді вольова, але й прагматична жінка визнала за краще вдатися до демонстрації своїх вірнопідданих почуттів. У російсько-японській війні запропонувала утримання поранених солдат, які, за винятком кількох місцевих уродженців, звісна річ, так і не доїхали з Далекого Сходу до Єлисаветграда, що знаходився на протилежному краю величезної імперії. Та й тисячі страждальців, що нібито врятовані лікарнею впродовж світової війни 1914-17 років також виглядають метафорою. Припустивши навіть неможливе, що всі 40 ліжок працювали виключно на потреби фронту і щомісячно повністю обновляли контингент поранених, то й тоді великих тисяч не набіжить.

Приурочене до святкування 300-ліття дому Романових спорудження Вознесенського собору в Бобринці, очевидно, також було не випадковим. У світлі таких фактів по-новому розкривається діяльність неординарної жінки.

 

Леонід Багацький,

«КП»
Категорія: Мої статті | Додав: graf (02.09.2010)
Переглядів: 240 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz