Недавно у Москві випущене факсимільне видання Єлисаветградського
Четвероєвангелія, створеного у XVI віці. Це значить, що воно включає повний
текст усіх чотирьох Євангелій: від Матвія, Марка, Луки и Іоанна, і читається в
тій же послідовності.
Оригіналом, з якого списане Єлисаветградське
Євангеліє, послужило знамените Лондонське Четвероєвангеліє 1356 року, виконане
в Болгарії для царя Іоанна-Олександра Асеня. Останнє, своєю чергою, скопійовано
болгарськими каліграфами з візантійського лицьового Євангелія-тетра XI століття,
що зберігається нині в Національній бібліотеці Франції в Парижі.
Наш рукопис поданий на пергаміні напівуставом,
копіює не лише текст, а й мініатюри в нововізантійському стилі. Збережена
навіть мініатюра з ктиторським портретом царя Іоанна-Олександра, поміщена перед
Євангелієм від Матвія.
Чому раптом Єлисаветградське? Тому, що воно довгий
час зберігалося в старовірському жіночому Покровському монастирі, що знаходився
у лісових нетрях поблизу села Плоского (тепер Знам’янського району) під Єлисаветградом.
За іншою версією знаходилося в єдиновірській Покровській церкві. (Тепер тут
Володимирська церква Київського патріархату). Як би там не було, беззаперечно,
що Євангеліє довгий час шанувалося як старовірська реліквія. У детальному
описі, виконанім у 1880-х роках Миколою Покровським – істориком мистецтва,
професором Санкт-Петербурзької духовної академії й директором Археологічного
інституту вперше з’явилася така назва. Учений датував написання фоліанту кінцем
XVIІ століття. Затим рукопис після дослідження повернуто до Єлисаветграду.
У місті Євангеліє знаходилося щонайменше до
1914 року, а в 20-30-і роки. книга зникає з поля зору, як науковців, так і
громадськості. У 1963-му єлисаветградський раритет виявлено в Державній бібліотеці
імені Леніна з приміткою, що в зібрання він поступив 1940 року від приватної особи,
котра побажала залишитися невідомою. Знайшлося Євангеліє уже без надзвичайно коштовного
окладу, що безслідно зник. Але ж Покровський описав і оклад! Ось так духовний
скарб поєднав у собі святе й грішне. А сам твір переніс стільки метаморфоз, що
вистачило б на кілька детективних розповідей.
Рання історія Єлисаветградського Євангелія ще достатньо
не вивчена, вважає старовірський архімандрит Київський і всієї України Саватій.
Наприклад, й до сьогодні науковці строго не визначили час написання цього
шедевру мініатюри та каліграфії.
Як же визначна пам’ятка потрапила на
Єлисаветградщину? Через чиї руки пройшла від давнини до нашого часу? Як,
зрештою, потрапила у сховища теперішньої Російської державної бібліотеки і хто
той безвісний дарувальник, котрий від душі відірвав таку цінну колекційну річ?
Спробуємо змоделювати історію книги на
підставі відомих на сьогодні фактів. Думаємо, що назва «Єлисаветградське» має
значно глибше коріння, ніж вважається. Адже з 1963 року над рукописом працювала
славіст і палеограф Державного історичного музею СРСР Марія Щепкіна, котра суттєво
доповнила роботу Покровського щодо часу походження та життєпису
Єлисаветградського Євангелія. Вона додала, ніби цей розкішний лицьовий рукопис
виконаний на пергаміні книжниками молдавського митрополита Анастасія Кримковича
між XVI-XVIІ ст. Болгарська дослідниця Марія Спасова недавно перенесла появу
книги на основі лінгвістичного и палеографічного аналізу вже ближче до рубежу
XV-XVI століть.
…Не такий простий був цей "безбожний цар
Мамай", як його величав тодішній московський словотвір. Наведемо свідчення,
– так звану "справу Митяя", коротко переказавши історичну канву.
Любимець Дмитрія Донського придворний піп
Митяй, не канонічно, але за потуранням великого князя, в 1378 році одягнув
білий митрополичий клобук. Дмитрій відправив Митяя в Константинополь за
патріаршим помазанням. Дорога пролягала через Мамаєву столицю Замик біля
теперішнього Запоріжжя (тепер під водами Каховського водосховища). Митяя
привели до Мамая і хана Тюляка, Мамаєвого племінника. Ординці милостиво
вислухали подорожніх і запропонували москалеві обійняти православну катедру
одночасно і в їхній державі. Митяй погодився, побачивши багаті церкви, і
численних прихожан в цьому «гнізді безбожництва». Навіть погодився, правлячи
службу, ставити ім'я хана попереду імені великого князя Московського, що
відповідало б дійсному стану речей. Уже й мріяв пожити у комфортабельному місті
з величними кам'яними спорудами, – палацом, культовими й жилими будівлями,
банями, водогоном, бруківкою, за стінами потужної цитаделі з баштами, – до
якого тодішній Москві було ще тягнутися й тягнутися.
Але пізніше, коли з їхнього корабля відкрився
вид Константинополя, могутньої статури Митяй, будучи в розквіті сил, чомусь раптово
помер.
Та не про те мова. Вставка зроблена заради
показу стану Центральної України в середні віки. Не переповідаючи подальшу
історію, відзначимо лише, що ще до Мамаєвого побоїща Середнє Подніпров’я було
майже всуціль православним.
...Коли внук Мамая Лекса (інтерпретація імені
Олександр) подався під владну руку Великого князя Литовського Вітовта, то
могутній правитель, посадив його на благодатні угіддя південної Київщини й
Полтавщини. Тобто, у дідичні Мамаєві терени. Литва завжди опиралася на місцеву
людність у вирішенні своїх стратегічних завдань, а тут кипчацькі виходці, вважай,
дома – в Лісостепу. Земля обітована – називали ці обшири пізніші козаки, про
яких так колоритно розповідав Дмитро Яворницький.
Багаті води Орелі, Самари, Ворскли, Інгулу,
Інгульця, Синюхи та Південного Бугу, не кажучи вже про Дніпро, дарували в
надлишку рибу, водоплавну птицю. Самарські ліси та пущі Холодного Яру й
Чорнолісся – звіра, будівельну і паливну деревину, борть. А численні балки –
розкішні пасовища та грунти, які лише чекали дбайливих людських рук. Той же Яворницький
гіперболізував: "Увіткни сьогодні в землю дишло – завтра гілля
пустить". Знав мудрий Вітовт, що за свої багатства поселенці будуть горою
стояти. Тому й обмережив свої володіння укріпленими замками, в одному з яких –
Гебердієвому Розі (сучасне село Деріївка на Дніпрі) – посадив згаданого
Мамаєвича Лексу, котрий управляв жалуваною даниною аж до смерті 1387 року.
Син Лекси Іван став першим князем Глинським,
як власник кількох містечок під назвою Глинськ, розташованих у цих краях. Фамілія
почалася із князя Івана – правнука Мамая і ханівни Чингісханової крові
Бердибеківни.
Родоначальник Глинських народився орієнтовно в
1375 році, в 90-ті одружився з княжною Анастасією Данилівною із дому
Острозьких. Вони дали трьох синів Бориса, Федора і Семена, котрі започаткували три
галузки роду Глинських: Дашковичів, Домонтовичів, і залишили помітний слід в
історії України та інших держав.
Князь Іван помер, або, швидше, поліг у великій
битві 1399 року при гирлі Ворскли, напроти Гебердієвого Рогу. Виходить, що яро
обороняв родинні отчини від зазіхань ласих до чужого.
Стародавні хроніки зафіксували понад шістдесят
представників розгалуженого клану. Кожен із них так чи інакше документально відмітився,
але кілька особистостей склали, так би мовити, дошку пошани на загальному тлі.
Насамперед це ті, хто спромігся до урядових кар'єр: Григорій Борисович
Глинський – овруцький намісник у 1496-1503 роках; Іван Борисович
Глинський-Великий – чернігівський намісник (1490-1496); Іван Львович
Глинський-Мамай – київський воєвода (1505-1507); Василь Дашкович – черкаський
намісник (1504-1507); Богдан Федорович Глинський – путивльський, а перед цим
черкаський намісник великого князя Литовського. За цих урядників досягли
розквіту Мотронинський монастир у Холодному яру та Лебединський на півдні
Київщини. Цілком природно, що люди такого рангу завжди зацікавлені у власному
державотворенні. Передбачаючи укріплення православної церкви, як державної, на
тутешніх теренах, замовляли священні книги для культових потреб. Отож і осів у
Покровському чорноліському монастирі манускрипт, про який ведеться мова.
Чільне місце серед родичів посів Михайло
Львович Глинський. Народився не раніше 1470 року. Досить юним князь Михайло
поїхав на Захід по науку. Його батько, Лев Борисович Глинський-Сліпий, не
скупився на освіту молодшому синові, намагався через верхівку Великого
князівства Литовського ввести парубка до елітних верств Європи. Потуги
увінчалися успіхом. Молодого княжича визнали австрійські, німецькі, іспанські,
голландські, італійські придворні кола. Курси військової справи, юриспруденції,
етики, філософії, історії, мов губка, увібрала зацікавлена пам'ять. І всюди
знаходилася пожива для розуму. Цей чоловік згодом обійняв чільні посади у
Великому князівстві Литовському – канцлера, «маршалка дворного» (міністра двору),
начальника двірської гвардії. Ну як тут, скажіть, не угледіти паралель між
сучасними прем’єрством, ДУСею, СБУ та Міністерством оборони, поєднаними в одній
особі?
Усвідомлюючи родову потребу, Михайло Глинський
у 1507 році підняв повстання проти Литви. Рух захлинувся, кампанія
відокремлення від князівства, почавшись восени 1507-го, через рік закінчилася
виїздом майже всього роду Глинських з масою однодумців до московського
правителя. На Подніпров’ї залишалися Дашковичі й Домонтовичі. Тоді покинули
рідні терени князі Друцькі, Одинцевичі, Жижемські; панство – Козловські,
Дрожджі, Хребтовичі, Іващенцевичі, Єльці, Келбовські. Пів-України подалося
шукати щастя на чужині. Понесли із собою й свою віру. Численні родичі створили
особисту варту Глинського. А коли його племінниця Олена стала великою княгинею
Московською, матір’ю Івана IV Грозного, то у званні стрільців склали її
особисту гвардію.
Із втратою впливу на життя Московії нащадками
царя Івана, та гвардія піддалася нещадним гонінням, що й вилилося у романовські
репресії щодо старовірів, довершені Петром І. Почався зворотній рух
переселенців на прадідівські землі над Дніпром. Старі монастирі, що існували
тут здавна, прийняли втікачів, як рідних, ставши притулком для одновірців.
Давні реліквії знову потрапили у коло обігу старовірської громади, де й
перебували аж до 60-их років ХІХ століття.
…Бурхливі двадцяті роки ХХ століття принесли
нові випробування і Україні, і її духовно-культурним надбанням. Глухі спогади
учасників подій повідомляють, ніби неподалік Капітанівки Новомиргородського
району українські повстанці Миколи Бондаренка (Кібця) напали на обоз Першої
кінної армії під командою Олександра Пархоменка. Обидва ватажки загинули, а
кільканадцять фур з добром дісталися переможцям. Дорогоцінності-прикраси,
дрібний антикваріат, гроші, годинники тощо були розділені між
селянами-повстанцями. Великі килими із Середньої Азії, китайські вази, масивні
давні фоліанти, картини, скульптури, інші громіздкі речі закопані у схованці
неподалік Єлисаветграду до кращих часів. Тайник був знайдений і розграбований,
щоб через десятиліття частинами випірнути у найнесподіваніших місцях.
Найбільшою в Кіровоградській обласній
бібліотеці імені Чижевського за кількістю видань i найцікавішою за змістом сьогодні
є, без сумніву, колекція скандально відомого кіровоградського бібліофіла-бібліомана
Олександра Борисовича Ільїна, якою фонд поповнився в 1994 році. Це зібрання
налічує близько 7 тисяч примірників з різних галузей знань, виданих в XIV - XX
ст. Ось перелік малої частки церковних творів, що є там: два аркуші рукопису на
пергаменті (XIV ст.), рукописні Євангелія (сер. XVI ст.), стародруки Острозький
Новий Завіт з Псалтирем (1580-1581 рр.), видання П.Мстиславця i А.Невежi (XVI
ст.), колекція Біблій від I.Федорова до наших днів (між ними два примірники так
званої "Єлисаветинської" Бiблiї 1758 року).
Знавець книжкової старовини Володимир Босько
не відкидає гіпотези про проходження й Єлисаветградського Євангелія через, так
звану, реставраційну майстерню Ільїна. Хоча інший авторитет у цій галузі
Олександр Чуднов пропонує зовсім іншу версію…
Леонід Багацький
|
