Двадцять п’ятого вересня 1919 року пролунав потужний вибух у старовинному московському особняку, який нова влада пристосувала для більшовицьких партійних потреб і де на той момент відбувалися багатолюдні збори. Коріння того замаху тяглося до Єлисаветградщини, яка мала глибокі терористичні традиції. Багато уродженців краю, хто більше, хто менше, доторкнулися до того кривавого акту. Але про все по порядку.

Земляк Никифор Григор’єв з Нестором Махном на короткий час «породичалися» (червень-липень 1919), уклавши антибільшовицький пакт активної протидії. Визрів проект знищення кремлівської верхівки. Для теракту степова вольниця виділила чималі кошти, що склали дві третини потрібної суми. За підрахунками необхідно було ще знайти більше чотирьох мільйонів рублів. Ці гроші здобули безпосередні виконавці акції, пограбувавши кілька московських банків та касу Тульського патронного заводу. За тодішнім курсом це не так уже й багато, якщо щомісячна платня рядовим членам, а їх тримали в худому тілі, складала 15 тисяч, а найдешевші штани коштували тоді одну тисячу рублів.

Склалася терористична група так званих анархістів підпілля. Касою організації завідували осілі в Москві Петро Соболєв, колишній мешканець Олександрії, родичі котрого мали в центрі рідного міста великий будинок, та єлисаветградець Казимир Ковалевич.

Один з не багатьох вцілілих членів групи на допитах давав показання: «Я знаю, що собою являє Соболєв, чоловік виняткової відваги, здатний сам-один перевернути гори. Уся робота його націлена на торжество революції. Безкорислива натура».

Справді, Соболєв ніколи не перекладав на чужі плечі найнебезпечніших завдань. З підзвітними грошима він поводився надзвичайно цнотливо. Володіючи п’ятнадцятимільйонною сумою, на себе витрачав значно менше, ніж складала «мінімалка» навіть для рядового терориста. А був же чільним працівником!

Ідея-фікс, що володіла ним, полягала в намірі зірвати увесь Кремль та його мешканців. Через своїх агентів здобув бланки перепусток до осідку радвлади, вивчив режими роботи тамтешніх установ, знав напам’ять графіки проведення різних зборів та зміни караулів. Проникнувши в цитадель режиму, ознайомився з внутрішнім плануванням та системою водовідвідних мереж. Орієнтувався в Кремлі, як у себе дома. Нікому до й після нього не вдалося досягнути такого.

Соболєв уже почав таємно проносити вибухівку до твердині, попередньо по шматочку стягнувши динаміт з лише йому відомих джерел. На випадок невдачі кремлівського варіанту розроблялася паралельна акція на Красній площі під час святкування чергової річниці жовтневого перевороту.

Експропріаціями керував син акторки ельвортівського заводського театру пані Ковалевички Казимир. Ще дитиною його мати Олександра разом з батьками, котрі з політичних чи кримінальних міркувань втекли з Чорногорії, опинилася в єдиновірній Росії. Але й тут предки не поладнали із законом, розчинившись на її просторах. Покинута напризволяще дівчинка поневірялася одна, аж доки не влаштувалася в Петербурзі в імператорському театрі. Мабуть талант до лицедійства, співів і танців та ще врода простелили шлях до високої сцени. Скільки часу жінка затрималася там – невідомо, але своє півсторіччя мріяла зустріти на підмостках аматорського театру товариства братів Ельворті в Єлисаветграді. Але не судилося. Бурхливу молодість потіснили такі ж сповнені пригод зрілі літа. Паніматка Олександра, коли дізналася про загибель сина в листопаді 1919 року, пішла його шляхом. Вороги Казимира стали її ворогами. Такими манівцями вона ввійшла в українську самостійницьку організацію «Народна помста», що розгорталася в Єлизаветі та повіті під проводом Володимира Новицького. Після розкриття чекістами підпілля впродовж 1921 року Олександру Тимофіївну разом з іншими страчено. Дізнавшись про вирок, вона навіть пораділа, що ненадовго пережила втраченого сина. Бо не дай, Боже, пережити власних дітей.

Казимир Ковалевич з лівим есером Донатом Черепановим та Соболєвим створили Всеросійський Штаб революційних партизанів, що мав метою відсторонити більшовиків від влади. Не обділений літературними талантами земляк писав анархо-есерівські відозви, листівки, готував матеріали для газети «Анархія», що видавалася їхньою групою.

Гроші, привезені особисто ним від Григор’єва й Махна, витрачалися на розгортання мережі явок, створення конспіративних квартир у столиці. Частина їх пішла для налагодження у підмосковному Красково нелегальної друкарні та лабораторії вибухових речовин і пристроїв.

Можливо у списку учасників – Василь Азов, Яків Глагзон, Федір Ніколаєв, Дмитро Кривий, Олександра Ратникова, Дмитро Харьков, Хиля Цинципер, Іван Приходько (Леонід Хлібнийський), Олександр Барановський, Михайло Тямін, Олександр Розанов, Падевич, Гречанінов, Андрій Португалець, якісь невідомі на прізвища дівчата Таня і Міна, Захар, Сашко – були ще наші земляки.

Особняком у групі стояв Донат Черепанов – один з організаторів замаху на німецького посла графа Мірбаха та керівник лівоесерівського заколоту в липні 1918 року. Він був освіченою людиною: закінчив юридичний факультет Московського університету і його, як перспективного випускника, залишено на кафедрі кримінального права. З 1917 він все «лівішав» аж до керівництва крайнім лівим крилом партії лівих есерів.

Якраз ці люди, коли трапилася підходяща нагода, вчинили 25 вересня 1919 року потужний  вибух в Леонтіївському провулку. Тоді мало бути знищено керівне ядро більшовицької партії на чолі з Леніним. Однак через низку обставин загинули дрібні функціонери, а такі шишки, як Бухарін, М’ясников, Стєклов, Сафаров, Омелян Ярославський відбулися синцями. Ленін тоді не приїхав.

Григорій Петровський, голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, дитинство котрого пройшло у Єлисаветграді, добре знав терористичні традиції Єлисаветградщини, то й здогадувався про підготовку акції. Мало того, він знав навіть дату зі своїх земляцьких джерел, про що з Харкова й сповістив Леніна. Ось чому доля у провулку розпорядилися саме так, а не інакше, і вождь не поїхав на ті збори. Та тріумфального повернення Григорія Івановича до Москви з невідомих причин не сталося.

Терор, який практикували анархісти підпілля, мав корені на півдні України ще із старорежимних часів. Адже відомі убійники брати Гросмани – Абрам та Іуда, подружжя Євсей та Елька Таратути (до речі, батьки радянської письменниці Євгенії Таратути), їхній родич Арон (Віктор) Таратута, Копель Ерделєвський, Янкель Криловський, Ізраїль Кніжнік пройшли перше хрещення в Єлисаветградському гуртку РСДРП та в місцевому «Південно-Російському союзі робітників». Частий гість міста на початку ХХ століття, Петровський, в якості катеринославського куратора знав їх усіх, як облуплених. Та і як не знати, якщо, наприклад, в того самого Євсея Таратути на квартирі знаходилася придбана на гроші тітки Петровського Ганни Дмитрян нелегальна друкарня. А тепер, у 1919-му, накотилася нова хвиля інгульсько-інгулецьких майстрів метання бомб. Вишкіл вони отримали в переліченої вище поіменно старшої когорти. Адже всі «старики» на перші післяреволюційні роки з есдеків вже  перетворилися в анархістів. Крім загиблих раніше, звичайно.

Після замаху майже всі учасники акту за різних обставин загинули, а скупі відомості подали два-три вцілілі й заарештовані рядові бойовики. Григорій Іванович Петровський, звісно ж, міг розповісти значно більше, але свою обізнаність у сталінські часи не афішував.

Леонід Багацький