П`ятниця, 18.08.2017, 04:24
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Байгород, який ніколи не спав

У місті, з промовистою назвою Байгород, який ми знаємо як Єлисаветград, наприкінці другого десятиліття минулого віку завирувала зловісна заметіль. Нахлинула революційна стихія.

Юний Юрко широко розкритими очима вбирав у себе незвіданий не лише для нього, а й для набагато старших, світ. Для байгородців той світ також був новим і жорстоким. Бо хіба не лякався люд анархістки Нікіфорової, котра чорним терором у 18-му році наповнила місто? Так само сприйняли тутешні мешканці носіїв червоного та білого терорів, що не забарилися вслід.

Чотири сталеві клинки можуть стати друзями, але не родичами або можуть бути кровними братами, та не друзями. Таке твердження в мистецькій формі з успіхом втілив Юрій Яновський на основі власного досвіду в двох ранніх романах «Чотири шаблі» та «Вершники». А їм передувала повість «Байгород» про той же період та кілька оповідань такої ж тематики.

І ось тут погодьмося, що своїх доволі куцих юнацьких спостережень для панорамного відтворення бурхливої минувшини молодому письменнику явно не вистачало. Тому уважно прислухався до думок тертих життям і обтяжених досвідом людей. Зокрема відомого воєначальника Юрка Тютюнника, з яким нещодавно познайомився і котрий сходив у 20-ті Єлисаветградщину та Олександрійщину вздовж і впоперек. Тютюнник був начальником штабу в знаменитого Никифора Григор’єва. Він і навіяв автору образ непереможного Шахая – «степового Наполеона» і його маршалів Остюка, Галата, Марченка (читай: Горбенка, Масенка, Терещенко, Бондаренко, Ясинський) та вояків-братів Виривайлів, інших звитяжців, що не осоромили б і Гоголевого «Тараса Бульбу». Вони сповідують відвагу, вірність, бойову дружбу, хапливість до буття, що з гідністю зустріне й саму смерть. Побратими люблять у Шахаї відданого їм командира, котрий знає, чого хоче, знає людей і мистецтво проводу ними.  Він національно свідома людина, тверда й така, що бачить наслідки своїх дій, осмислює перспективи майбутнього.

З великим талантом і знанням військової справи описані батальні сцени, явно не без підказки Тютюнника, зокрема бої біля Успенівки і Павлівки, де кожний з героїв має своє місце й значення.

«Вершники», написані в страшні 1930-33 роки, роки перших арештів і Великого голоду,  відповідають, куди подівся Шахай і його снага, новелою «Подвійне коло». Це яскраво-сліпучий степовий бій під Компаніївкою тих самих «чотирьох шабель», але не проти зовнішніх ворогів, що обступили з усіх боків, а між собою. Це чотири брати Половці – вояк української армії Оверко, білогвардієць Андрій, махновець-анархіст Панас та комуніст Іван – по  черзі знищують один одного. А чужинець-комісар Герт в епілозі новели заспокоює приголомшеного непоправимим Івана: мовляв, нічого страшного не трапилося, вони «одного роду, та не одного з тобою класу».

На перший погляд, авторська трактовка образів виглядає ніби чистий літературний прийом, символічно й метафорично змальовуючи братовбивчий процес. Та не поспішаймо із скороспілими висновками.

Познайомимося з родоводом відомого більшовика Григорія Івановича Петровського, дитинство якого зачепило й місто дитинства Юрія Яновського. Він, Петровський, був онуком баришника Михайла Мартакі, котрий з присвоєнням дворянства придбав  прізвище Петровський, та рідним племінником єлисаветградської меценатки-мільйонерші Ганни Дмитрян. Його батько Іван Михайлович у першому шлюбі мав сина Сергія. Від другої дружини Марії Остахової, котра вже мала позашлюбного сина Петра, народилися Григорій та Андрій. Коли Іван помер, вдова вийшла заміж за нового чоловіка Олександра. Від цього заміжжя народилися ще діти. У всякому разі відомі троє – Ничипір, Олександр і Ганна. Стежки братів розбіглися у революційних бурях. Найстарший Сергій в рядах Вільного козацтва  загинув під час наскоку на Єлисаветград згаданої отаманші Марусі. Григорій з більшовицьким середовищем досяг найвищих посад в Україні. Андрій у денікінсько-врангелівських лавах дослужився до генерала, потерпів розгром і змушений був емігрувати. А з легкої руки Михайла Булгакова перетворився в безшабашного кавалериста-рубаку генерала Чорноту в п’єсі та кінофільмі «Біг».

Ничипір ступив на одну дорогу зі степовим селянством і загинув від руки Нестора Махна.

Є у «Вершниках» ще й найменший брат Сашко. Хлопчину від Панаса забирає вцілілий Іван. Ось так само реальний Григорій Іванович приймає під своє крило і свого найменшого брата по матері Олександра, коли поряд з григор’євцями гине Ничипір.  

У «Вершниках» є і такий епізод: на трибуні перед тисячами людей іде дискусія між Махном та його односельцем. Вислухавши опонента, Махно бере його за ґудзика і стріляє йому в груди. Цей випадок справді мав місце 27 липня 1919 на майдані в селі Сентове (тепер Родниківка) не так далеко від Олександрії, тільки співрозмовником Махна був не односелець «батька», а отаман Григор'єв. На майдані до 20000 вояків Григор'єва й Махна та депутати від міст, сіл і портів українського степу й Причорномор'я намагалися домовитися про взаємодію.

Промовистий збіг обставин, чи не так?

Ось і напрошується припущення, що якраз розповіді Григорія Петровського спонукали молодого прозаїка до такого розвитку теми «Чотирьох шабель» та «Вершників». Адже ж стало відомо останнім часом про їх плідне спілкування при написанні Яновським «Думи про Британку». Історичні події, які відбувалися  в тому лихолітті у селі Висунськ лягли в основу патріотичної романтично-піднесеної п’єси. А Петровський знав Байгород набагато краще, ніж Висунськ.

У біографії Григорія Івановича було ще багато утаємничених сторінок, які він волів би забути. Однак до деяких допустив Юрія Яновського – свого молодого друга. Очевидно, все-таки хотілося, аби вони не змилися рікою, у яку неможливо ступити двічі. Ось, наприклад, одна із них.

Родина Петровських офіційно мала трьох дітей – Петра, Леоніда й Антоніну. Але одна дівчинка, друга після Петра, чомусь залишилася не обігріта батьківською увагою. Аж тепер виявилося, ніби мала ім’я Анна. Пішла на еміграцію з дядьком Андрієм, бо допомагала дядьковим сподвижникам білогвардійцям у якості їхньої шпигунки. Мала інтимний зв’язок чи шлюб з більшовиком Юрієм Коцюбинським (сином класика української літератури), через котрого була якось причетна до історії вилучення з англійського банку частини легендарного вкладу гетьмана Павла Полуботка. У такому ракурсі легко розшифровуються імена Ма (Мартакі Анна в «Романі Ма»), Оксана Полуботок («Історія попільниці») інші прізвиська білогвардійських розвідниць в романтичних оповіданнях Яновського.

 

Леонід Багацький

Категорія: Мої статті | Додав: graf (21.10.2010)
Переглядів: 239 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz