|
|
Каталог статей |
|
ШАХИ ТА ШАШКИ В ЄЛИСАВЕТГРАДІ: МИХАЙЛО ГОНЯЄВ І ОЛЕКСІЙ СУЕТІН
Михайло Костянтинович Гоняєв (1849-1891) народився в Сімферополі в
родині архітектора; потроху жив, навчався і працював в Одесі, Петербурзі
та Москві, а помер у Херсоні в психіатричній лікарні. Однак більшу
частину свого короткого життя (15 років) Михайло Костянтинович провів у
Єлисаветграді. Тут йому працювалося напрочуд плідно і більш-менш
спокійно.
До нашого міста Гоняєв потрапив за таких обставин. У
1867 році після закінчення Херсонської гімназії юнак вступає на
природничий факультет Новоросійського університету в Одесі (як показав
час, вибір майбутньої професії був помилковим), починає співробітничати в
газеті „Одесский вестник”. Через рік Михайло переїздить до Петербурга,
де продовжує навчання на природничому факультеті столичного
університету, одночасно підпрацьовує репортером у ліберальній газеті
„Санкт-Петербургские ведомости”, спеціалізуючись на земських питаннях. У
1869 році 20-річний студент одружується. А 4 січня 1870 року в молодого
подружжя народився первісток – син Олександр, який присвятив своє життя
педагогічній діяльності.
Після третього курсу Гоняєв полишає
університет і в червні 1870 року знову опиняється в Одесі. Тут йому
обіцяли посаду головного співробітника „Одесского вестника” з
перспективою стати редактором і видавцем цього часопису. Проте не так
сталося, як гадалося. Несподівано помер редактор „Одеського вестника”
М.П.Сокальський, який умовив Гоняєва повернутися, і видання перейшло до
іншого власника.
Отоді, залишившись без роботи, Михайло
Костянтинович і прийняв пропозицію одного з кращих одеських адвокатів
М.П.Комаровського спробувати себе на ниві юриспруденції. Після року
стажування разом зі своїм наставником він потрапляє в Єлисаветград. У
нашому місті Гоняєв, займаючи посаду приватного присяжного повіреного
при Єлисаветградському окружному суді, зарекомендував себе як
талановитий адвокат і правознавець. Він брався за складні й заплутані
справи і завжди вигравав їх.
Більше того, у 1881 році Гоняєв
видав у Єлисаветграді грунтовну працю (понад 400 сторінок) „Гражданский
процесс в мировом суде”. Відомий одеський дослідник Григорій Зленко в
газеті „Одесский вестник” за 7.11.1887 року виявив дуже цікавий відгук
на монографію Михайла Костянтиновича: ”...Специальные юридические
журналы обратили внимание на книгу, похвалили ее и… вскоре забыли.
Полежала она несколько лет в одном из книжных магазинов Елисаветграда и,
не дождавшись покупателей, пошла "на пуды”. Но вот в текущем году
выходит труд под названием "Опыт комментария к уставу гражданского
судопроизводства” К.Анненкова – и книга эта пользуется колоссальным
успехом. Первый тираж исчезает в течение месяца, быстро раскупают и
второй тираж. Книга эта в кругу юристов считается очень интересной –
посему каждый юрист спешит запастись ею. Но любопытно и то, что на любой
попавшейся странице встречается фамилия Гоняева: так говорят известные
процессуалисты Гоняев и Малышев; так говорят Гоняев и Победоносцев; по
справедливым замечаниям сената и Гоняева и т.д.”.
Акби
книга Гоняєва побачила світ у Москві чи Петербурзі, а не провінційному
Єлисаветграді, то доля автора могла б скластись по-іншому. Це чудово
розумів сам Михайло Костянтинович, наголошуючи в листах до приятеля: „Не
то бы еще сделал, если бы жил в Петербурге или Москве”.
В
Єлисаветграді 26.11.1873 року в подружжя Гоняєвих народився син Олексій,
про якого відомо, що у 1900 році він закінчив Петербурзький інститут
інженерів залізничного транспорту.
А ще дослідники життя і творчості Гоняєва Олександр Мамонтов і Григорій Рудницкий відзначають: „В
1876 году М.К.Гоняева избирают старшиной Елисаветградского
общественного собрания, куда он часто ходил играть в шахматы. В
библиотеке клуба, считавшейся лучшей в городе, он составил каталоги и
пожертвовал для нее часть своих книг. Тогда же пришло увлечение музыкой.
За короткий срок Михаил Константинович овладел игрой на рояле и
выступал на местных благотворительных вечерах и концертах”.
Вкотре
можна висловити жаль з приводу втрати будівлі Єлисаветградського
громадського зібрання – видатної пам’ятки історії, весь фасад якої можна
було б заповнити меморіальними дошками. Як повідомляється в
„Историческом очерке г. Елисаветграда” (1897), засноване у 1867 році
Єлисаветградське громадське зібрання (ЄГЗ) у перші два роки для своєї
діяльності наймало приватні будинки на вулиці Перспективній, допоки
купець Дашевський у 1869 році не спорудив для нього спеціальне
помешкання на Двірцевій вулиці. У 1872 році ЄГЗ викупило у Дашевського
будинок і наступного року добудувало другий поверх, в якому розмістили
клуб і першу в Єлисаветграді громадську бібліотеку.
Саме у цьому
приміщенні аматорським гуртком Івана Тобілевича у 1875 році вперше були
виконані „Вечорниці” П.Ніщинського, в 1913 році експонувалася Перша
міська художня виставка; виступали видатні актори, співаки і музиканти.
У
радянські часи тут працював театр російської драми ім. Кірова, потім
був Палац культури ім. Жовтня. Ця надзвичайно прикра подія – загибель
будівлі Єлисаветградського громадського зібрання – сталася уже в часи
незалежності.
Тепер ми знаємо, що завсідником ЄГЗ був і Михайло
Гоняєв, роль якого в історії вітчизняних шахів та шашок важко
переоцінити. Уже згадані нами автори нарису про Гоняєва А.Мамонтов і
Г.Рудницький підкреслюють, чим іще, крім юриспруденції, займався в
Єлисаветграді Михайло Костянтинович: „...Главное – кропотливая
работа в области теории, истории и библиографии шахматной и шашечной
игр. Его достижения здесь поистине поразительны: целый ряд обстоятельных
исследовательских трудов, активнейшее участие в большинстве
периодических изданий того времени, имевших шахматно-шашеч- ные отделы,
создание этюдов и этюдных окончаний и т.д.”
У 1875 році
накладом 500 примірників у єлисаветградській друкарні А.Гольденберга був
надрукований переклад німецького шахового підручника А. Гебелера
„Правила шахматной игры между двумя, тремя и четырьмя игроками”,
виконаний Гоняєвим і доповнений його нарисом „Шахматы в России”– першою в
Російській імперії працею з історії вітчизняних шахів; навів 27 партій
кращих російських шахістів. Живучи в Єлисаветграді, Гоняєв друкувався в
„Шахматном листке” (зокрема стаття „Теория шахматных задач”, 1877) та
„Шахматном вестнике”, де було опубліковано оповідання „Заповеди Каиссы”
(1886). В Єлисаветграді Гоняєв написав „Очерк истории игры в
шашки”(1884) та інші праці. Першим упорядкував правила та опублікував
„Устав шашечной игры” в журналі „Радуга” (1884).
У
1888 році Гоняєв нарешті переїздить у Москву, влаштовується працювати в
солідну столичну газету. Він сповнений планів та задумів, але, як
швидко з’ясувалося, то був фатальний крок. Михайло Костянтинович не
зумів пристосуватися до нових умов існування; виник конфлікт з
редактором газети, внаслідок чого йому довелося розпрощатися з виданням.
Депресія загострила симптоми тяжкої душевної хвороби, успадкованої
від діда. Напередодні 1989 року Гоняєв потрапляє до психіатричної
лікарні. Тут він пробув кілька місяців, поки хвороба не відступила.
Михайло Костянтинович повертається в Єлисаветград, де йому працювалося
легко й натхненно, навесні 1890 року, але одужати йому вже не судилося.
Так трагічно закінчилося життя людини, яка напрочуд багато зробила для
розвитку та популяризації шахів і шашок у Російській імперії. І було це у
нашому Єлисаветграді!
У видатного російського письменника
Володимира Набокова (1899–1977), який всерйоз захоплювався шахами і
присвятив цій грі низку поетичних та прозаїчних творів, є дивовижний
вірш „Шаховий кінь”, фінал якого у мене особисто асоціюється з хворобою
та смертю Гоняєва у психіатричній лікарні:
И потом, в молчании чистой палаты, куда черный король его увел, на шестьдесят четыре квадрата необъяснимо делился пол. И эдак, и так — до последнего часа — в бредовых комбинациях, ночью и днем, прыгал маэстро, старик седовласый, белым конем.
Готуючи
цей нарис подумав, невже перебування Михайла Костянтиновича у місті
Святої Єлисавети пройшло безслідно і серед уродженців Єлисаветграда
немає видатних шахістів? А таки є! Це – Олексій Степанович Суетін
(1926–2001). І був він не тільки шахістом, а й, продовжуючи справу
Гоняєва, став видатним шаховим теоретиком і літератором. Народився
Суетін 16 листопада 1926 року в м. Зінов’євську в родині лікаря,
великого шанувальника шахів. Це перейменування Єлисаветграда, за великим
рахунком, так і не прижилося. Багато міських закладів, зокрема
природничо-історичний музей, навіть у 1933 році користувалися печатками,
на яких зазначалося: „м. Зінов’євське (був. Єлисавет) на Одещині”.
Захоплення шахами хлопець успадкував від батька. У нашому місті Суетіни
мешкали до 1941 року, потім були евакуйовані у Красноярськ. Після війни
Олексій жив у Тулі, де в 1948 році закінчив механічний інститут, потім –
у Мінську та Москві. Олексій Степанович став одним з кращих шахістів
СРСР (а радянська шахова школа була найсильнішою в світі). Він – учасник
та призер 10 чемпіонатів СРСР. Переможець молодіжного чемпіонату світу
(1953) в складі збірної СРСР. Двічі чемпіон Спартакіади народів СРСР
(1972, 1975). Суетін виграв 10 міжнародних турнірів, за що у 1965 році
був удостоєний найвищого звання у шахах – міжнародний гросмейстер. На
злеті шахової кар’єри на початку 1970-х років Олексій Степанович
переключається на тренерську роботу і літературну діяльність. З 1965
року він – шаховий коментатор Центрального телебачення та оглядач газети
„Правда”.
У 1963-1971 та 1979–1980 р.р. Суетін – тренер і
секундант чемпіона світу Тиграна Петросяна у матчах за світову корону
проти Михайла Ботвинника. Заслужений тренер РРФСР (1984). Заслужений
працівник культури РРФСР (1987). Наш земляк – автор понад 40 книг з
теорії і методики шахів, які визнано класичними: „Основы общей теории
современного шахматного дебюта" (1958), "Как играть дебют” (1960, 1965,
1981, 2001, 2004), "Середина игры в шахматной партии” (1961), "Основы
теории шахматного дебюта” (1962), "Избранные партии - 1947-1966" (1969),
”Лаборатория шахматиста" (1972, 1978), "Дебют и миттельшпиль” (1980),
"Путь к мастерству” (1980), "Испанская партия” (1982), "Французская
защита” (1983) та ін. Майже всі ці праці перекладено і видано в
Німеччині та Англії. Крім того, Суетін – автор монографій про видатних
радянських шахістів: М.Ботвинника, Т.Петросяна, П.Кереса, М.Бронштейна
та ін. У 1996 році в швейцарському місті Бад-Лібенцелі Олексій
Степанович зробив собі подарунок до 70-річчя, ставши чемпіоном світу
серед "сеньйорів" (шахістів-ветеранів).
Існує певний краєзнавчий
канон. Усі, хто пише про видатних земляків, як правило, закликають
якимось чином увічнити їхню пам’ять: спорудити бюст, встановити
меморіальну дошку, назвати вулицю, присвоїти ім’я... У більшості
випадків на ці побажання ніхто уваги не звертає. Особисто я
пересвідчився, що це дійсно так, коли писав про нашого всесвітньо
відомого земляка – художника Івана Похитонова, на честь якого названо
вулицю у бельгійському місті Льєж. Все більше й більше запитань викликає
нинішня процедура присвоєння звання „Почесний громадянин міста”. Так ми
вже влаштовані: радше увічнимо самих себе чи своїх сучасників, аніж
видатних попередників. І все ж висловлю пропозицію: а чому б не
заснувати в нашому місті традиційні турніри: з шахів – пам’яті Олексія
Суетіна та з шашок – пам’яті Михайла Гоняєва?
Володимир БОСЬКО
http://vechirka.com.ua/index.php?id=1222
|
Категорія: Мої статті | Додав: graf (10.11.2010)
|
Переглядів: 408
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
|
Copyright MyCorp © 2024 |
|
|
|