Он
не был великим спортсменом, но он самым непосредственным образом
причастен к выдающимся победам отечественного спорта. Он не был
тренером, но его вклад в успехи советской футбольной и хоккейной сборных
во второй половине прошлого века трудно переоценить. Он - легендарный
спортивный доктор, патриарх нашей спортивной медицины. Его имя – Олег
Белаковский.
Через всю жизнь Виктория Белаковская, ученица
знаменитого Кузьмы Петрова-Водкина, пронесла в своем искусстве свежесть и
непосредственность восприятия окружающего мира.
Під час
телетрансляцій матчів збірної СРСР з хоккею, коли її тренували
легендарні Анатолій Тарасов і Аркадій Чернишов, коментатори, крім
складів команд та їх наставників, завжди називали головного лікаря
радянської хокейної дружини. Це був невисокий на зріст чоловік з добрим
симпатичним обличчям, якого звали Олег Маркович Бєлаковський. В руках
він завжди тримав спеціальну валізу, в якій було все необхідне для
надання першої медичної допомоги травмованим хокеїстам. Звісно, у ті
далекі часи ми й не здогадувались, що ця людина – наш земляк. А ще маємо
Вікторію Марківну Бєлаковську, уродженку Олександрії, відому художницю,
засновницю петербурзької династії живописців: прекрасними майстрами
були її другий чоловік Віктор Прошкін, син і донька Володимир і Маріанна
Прошкіни.
Мені так і не вдалося поки що
з’ясувати, ким доводяться один одному знаменитий спортивний лікар Олег
(Самуїл) Маркович Бєлаковський (народився 6 вересня 1921 року) і
талановита художниця Вікторія Марківна Бєлаковська (1901-1965).
Однофамільці вони чи родичі? Перший народився в Єлисаветграді, але
дитинство провів в Олександрії; друга з’явилася на світ в Олександрії. В
обох батько – лікар за фахом Марк Бєлаковський. Найвірогідніше, що Олег
та Вікторія Белаковські – брат і сестра, дивує лише різниця у віці – 20
років (!). Та й у біографічних матеріалах про обох чомусь відсутні
будь-які згадки про існування один одного. Можливо, розібратися у цій
сімейній загадці допоможуть читачі? Та хоч як би там не було, обоє
земляків – особистості напрочуд яскраві і давно заслуговують на те, щоб
ними пишались на батьківщині.
Народився Самуїл (надалі будемо
називати його, як він сам побажав, Олегом) Бєлаковський у родині
земського лікаря. Про самовіданне служіння народу земських лікарів
краще, ніж Вікентій Вересаєв (справжнє прізвище Смідович) в „Записках
врача”, а згодом Михайло Булгаков в „Записках юного врача”, ніхто не
розповів. Книга молодого лікаря-письменника Вересаєва побачила світ у
1901 році. Вона мала сенсаційний успіх, витримала 14 видань і була
перекладена на всі європейські та японську мови.
Аніскільки не застаріла і через 110 років ось така думка письменника і лікаря: "Медицина
есть наука о лечении людей. Так оно выходило по книгам... Но в жизни
оказывалось, что медицина есть наука о лечении одних лишь богатых и
свободных людей. По отношению ко всем остальным она являлась лишь
теоретической наукой о том, как можно было бы вылечить их, если бы они
были богаты и свободны; а то, что за отсутствием последнего приходилось
им предлагать на деле, было не чем иным, как самым бесстыдным поруганием
медицины".
Безумовно, „Записки врача” були настільною
книгою в родині Бєлаковських. Тим більше, що в Олександрії з 1906 по
1908 рік санітарним лікарем служив двоюрідний брат Вересаєва Антон
Людвігович Смідович (1872-1916). За ці роки він уклав грунтовні огляди
„Земская медицина и заболеваемость населения Александрийского уезда
Херсонской губернии” (1906, 1907, 1908), які видавались у вигляді брошур
в олександрійській друкарні Ф.Х.Райхельсона. З 1908 по 1916 рік Антон
Людвігович працював завідувачем санітарного бюро Катеринославського
губернського земства. Редагував журнал "Врачебно-санитарная хроника
Екатеринославского губернского земства". Написав низку праць з питань
санітарії. Очолював боротьбу з епідемією холери на Катеринославщині, від
якої, заразившись, і помер. Видатний український вчений-гігієніст
О.Н.Марзєєв відзначає: "Это был талантливый санитарный врач, отличный
организатор, видный общественный деятель, человек высокой культуры. Все
мы, санитарные врачи, без колебаний признавали его авторитет. Работать
под его руководством было легко и интересно".
Таким лікарем був і батько Олега Бєлаковского Марк Самуїлович (1870-1938), про якого він згадує: „...В
моей памяти он остался добрым, умным и необыкновенно бескорыстным
человеком. Вспоминаю, как к нам приезжали крестьяне из отдаленных сел:
"Доктор Белаковский дома?", и папа, ни слова не говоря, невзирая на
время суток и погоду, брал свой чемоданчик и ехал. Потому что кому-то
требовалась его помощь. При этом, не дай Бог, предложить ему какое-то
вознаграждение! В этой связи однажды случилась история, которую я помню в
деталях до сих пор. Однажды к нам приехали бывшие пациенты отца,
которые, пользуясь его отсутствием, уговорили маму принять в знак
благодарности небольшой мешочек со свеклой и луком. Бедная мама не
удержалась от соблазна, ведь время было очень голодное. Приготовила на
ужин из этих овощей суп и винегрет. Когда отец узнал, откуда такое
богатство, устроил маме форменный разнос, но вкус того необыкновенно
вкусного винегрета я ощущаю на губах даже сейчас…”
Матір
Олега звали Фаїною Мойсеївною (1879-1942). До 1937 року Бєлаковські
жили в Олександрії: Олег навчався в школі, грав у футбол та хокей за
шкільні збірні. А потім сім’я переїхала в м. Сестрорецьк Ленінградської
області, де батько працював у заводській поліклініці. Тут Олег
Бєлаковський познайомився і на все життя заприятелював з Севою Бобровим
(1922-1979) – геніальним, без будь-якого перебільшення, футболістом і
хокеїстом. Вони навчалися в одній школі, грали в одній команді. Поет
Євген Євтушенко присвятив великому спортсмену вірш „Прорыв Боброва” з
такими епітетами: „Шаляпин русского футбола, Гагарин шайбы на Руси!”.
Звісно,
з вибором професії в Олега Бєлаковського проблем не було жодних – ще в
дитинстві під впливом батька він вирішив стати лікарем. У 1939 році юнак
вступив до Військово-медичної академії ім. С.М.Кірова. Навчання
перервала війна, Бєлаковський добровольцем іде на фронт: був
санінструктором, виносив поранених з поля бою, нагороджений медаллю „За
відвагу”, сам двічі отримав поранення.
У 1951 році за
клопотанням Всеволода Боброва Бєлаковський був призначений лікарем
футбольної та хокейної команд ВПС, створених Василем Сталіним. З 1954
року він – лікар легендарної футбольної команди ЦДКА. З 1955 до 1987 рік
наш земляк брав безпосередню участь у підготовці (медичне
обслуговування) провідних радянських спортсменів до відповідальних
міжнародних змагань. Був, зокрема, лікарем збірних команд СРСР з футболу
– чемпіонів Олімпійських ігор у Мельбурні (1956) та хокею – чемпіонів
зимових Олімпійських ігор 1972 (Саппоро) та 1976 (Інсбрук). Обслуговував
футбольні та хокейні збірні СРСР на багатьох чемпіонатах світу і
Європи, перші зустрічі з канадськими професіоналами у 1972 та 1974
роках. Олег Маркович після важких травм буквально ставив на ноги
багатьох прославлених спортсменів: Владислава Третьяка, Валерія
Харламова, В’ячеслава Фетисова та ін. Бєлаковський розробив низку
методик визначення функціонального стану спортсменів, відновлення хворих
і травмованих. Створив „школу Бєлаковського” у спортивній медицині,
його учні керують медичною службою Держкомспорту Росії, надають медичну
допомогу збірним командам Росії з різних видів спорту. З 1987 року –
полковник у відставці. Заслужений лікар Російської Федерації. У 2005
році Олег Маркович удостоєний Міжнародної премії „Професія – життя” у
номінації „Великий цілитель”. Нагороджений сімома орденами та 30
медалями. У 2006 році його бронзовий бюст з’явився на Алеї Слави ЦСКА.
Бєлаковський – автор книг мемуарів „Эти настоящие парни” (1981), „Как
возрождалась футбольная команда ЦДСА” (1991) та ін. Лауреат Міжнародної
премії „професія – життя” (2009).
Про Вікторію Марківну
Бєлаковську відомо, що вона у 1918 році закінчила Олександрійську
гімназію. До образотворчого мистецтва її заохотила в рідному місті Марія
Чижова, мати Дмитра Чижевського. Згодом отримала грунтовну художню
освіту. Спочатку Бєлаковська навчалася в Одеському інституті
образотворчих мистецтв (1918-1923) у відомих живописців і педагогів П.
Волокидіна та Т. Дворникова, потім – у Вищому художньо-технічному
інституті (тодішній Академії мистецтв) (1923-1927) в Ленінграді у
знаменитого майстра К. Петрова-Водкіна. Її дипломна робота називалась
„Сталевий кінь на полях України” (1927), а науково-теоретична робота –
„Український портрет”. Першим чоловіком Вікторії Бєлаковської був
земляк, уродженець Олександрії Леонід Чернов (справжнє прізвище
Малошийченко) (1899-1933) – одна з найколоритніших постатей в
українській літературі 20-30-х р.р. ХХ століття. Талановитий
поет-імажиніст, він за своє коротке життя перепробував з десяток
професій: учитель, актор, організатор театру, кінооператор, дипломат,
журналіст, мандрівник. Сучасники називали його всеукраїнським Дон
Жуаном, сибірським бродягою і навіть морським вовком, просоленим вітрами
трьох океанів. Свою першу книгу віршів „Профсоюз сумасшедших” Леонід
Чернов видав у 1923 у Владивостоці, де прожив цілий рік. У цьому
далекосхідному місті він влаштував першу персональну виставку Вікторії
Бєлаковської, на якій експонувався його живописний портрет, виконаний
дружиною. Де знаходиться портрет Леоніда Чернова тепер і чи взагалі
вцілів він – невідомо. Чому вони розлучилися, можна тільки
здогадуватися. В Ленінграді, де Чернов мав намір жити з Вікторією, у
нього раптово відкрився туберкульоз у важкій формі, підхоплений в
джунглях. Хвороба змусила поета повернутися в рідну Олександрію. Хоча
Леонід Чернов помер власною смертю, але посмертно був засуджений як
"націоналіст", його твори в радянській Україні було заборонено. Та й
дотепер, як не дивно, творчість Леоніда Кіндратовича належним чином не
поцінована. Книги не перевидаються, немає грунтовних досліджень життя і
творчості.
Приємно, що олександрійці шанують свого видатного
земляка. 30 травня 2010 року під час святкування Дня міста в Олександрії
на будівлі колишньої гімназії, в якій навчався Леонід Чернов,
встановлено меморіальну дошку.
Непростим виявився творчий шлях і
Вікторії Бєлаковської. Її у 1949 році навіть виключали зі Спілки
художників СРСР „за буржуазные тенденции в искусстве”. Нині картини
Бєлаковської знаходяться у зібраннях Державного Російського Музею,
Державного музею історії Санкт-Петербурга, Новосибірській та Омській
картинних галереях, Музеї Анни Ахматової та приватних колекціях Росії,
України, Італії, Франції, Великої Британії.
Володимир БОСЬКО