На заклик царів до «дикого поля», як мухи на мед, кинулися переселенці – болгари, арнаути, гуцули, молдавани, австрійські євреї. Прибувають сюди селяни з Київської, Полтавської губерній, яких за наказом Потьомкіна висилали в степи, аби замилити очі Катерині ІІ про заселення козацького степу. Так виникли пріснопам’ятні «потьомкінські села». Услід за царським указом ринули на Україну й німці. Їм відводили найкращі найродючіші землі. Ці люди й склали місцевий контингент. Відомий самодур Аракчеєв пізніше також вніс свою лепту, коли формував на півдні  військові поселення. 

Перша назва цього села була однойменна річці Сухий Ташлик, на якій воно притулилося. Від старожилів Глодосів, зокрема й від діда Божора, почуто багато переказів та легенд, чому ж саме Глодосами воно названо. За деякими з них дістало таку назву через навколишню болотисту місцевість, над якою літало багато ос. Переселенці з Молдавії з’єднали в одне слово молдавське «глод» (болото) і оси. Інший переказ повідомляє, що в цій необжитій місцевості росли чагарники з терну та глоду. Коли навесні кущі цих рослин вкривалися буйним цвітом, то приваблювали своїм запахом диких бджіл і ос, яких було тут сила-силенна. А ще за одним виходить, що нібито на нинішній території села жив козак Глод, який як і безліч інших козаків пасічникував, тобто збирав мед диких бджіл. Отже, за іменем козака та за родом його занять і стало називатися село Глодосами. Як відомо, такі казкові розповіді найживучіші. Вони обростають подробицями, вигадками, які тиражуються, ніби найсвятіша правда. У книзі колишнього мешканця села Фотія Мелешка «Три покоління» (де відтворено життя його малої батьківщини), село мало назву Болотяне. Це і є ніби ще одним підтвердженням давніх переказів.

Та найцікавіший і правдоподібний варіант найменування пов’язаний зі скарбом. Зазирнувши в ті давні часи, коли нашим краєм прокотилися хвилі готів, можна припустити, що західний світ залишив інформацію про закладені ще скитами багатства в численних курганах. Місцевість наша дістала назву «Голдост» (золото сходу). Слов’яни ж її довго не терпіли та й перелаштували на свій лад – вона спочатку стала  Голдостами, а з часом і Глодосами. Усе виявилося зрозумілим і простим, бо ж були там конкретні і глід, і оси.

Золота лихорадка довго трусила місцевий люд, про що «Кіровоградська правда» писала не  так давно. Згодом пошуки все таки матеріалізувалися у знахідці 9 червня 1961 року випускником Глодоської школи Володею Чухрієм історичного глодоського скарбу.

Старожил дід Божор (з молдаван) пізніше розповідав, що його земляки приїхали на волах,  пригнали с собою невеликі отари овець, привезли деякі землеробські знаряддя: рало, соху, дерев’яний плуг, борони, деякі на залізних зубцях, інші на дубових і ясеневих. У рільництво ці перші поселенці не особливо вдарялися. Коли ж прибули в Глодоси задніпряни з Полтавщини, культура сільського господарства піднялася на вищий рівень: появилися залізні плуги, вози на залізних осях, замість волів у них були у більшості коні. Уже засівалися великі обшири житом, пшеницею, ячменем і вівсом. Лишки зернових йшли на продаж. Розвинувся місцевий ринок. Село не мало ніякої промисловості, лише сільське господарство, яке велося без порад агрономів, хоча в земстві й був повітовим агрономом якийсь Мікоян.

Після Кривавої неділі 9 січня 1905 року в Глодосах виникає соціал-демократична організація, яка береться за зброю. До неї приєднуються близько 300 селян. Вони палять хліб, маєтки, страйкують, виступають проти сплати податків, збройно виступають проти козаків, що кинулися втихомирювати бунтарів. Навіть Херсонський губернатор визнав, що селянський рух у Глодосах прийняв загрозливі розміри і оголосив у повіті військовий стан. Каральна експедиція жорстоко розправилася з непокірними, в’язниці були заповнені арештантами. Але це не зломило селян, боротьба продовжувалась.

Та революція 1905-1907 років  не принесла очікуваних результатів (цар дарував деякі «свободи»), але показала, що простий народ – це вже сила, який може себе захистити і вести боротьбу за покращення свого життя. Вона дала поштовх революції 1917-1920 рр.

У революції 1905-1907 рр. трудящі Глодос були найактивнішими та непримиренними до визискувачів. За розмахом участі трудящих мас і кількістю їх виступів проти поміщиків село стояло на першому місці в повіті.

Перша світова війна 1914-1918 років погнали на фронт сотні молодих глодосян, аби проливали кров, віддавали життя за царя-батюшку. Колишні фронтовики Харлампій Біжан, Василь Нестеренко та інші роз’яснювали царську політику в питаннях війни. Приходили до висновку, що навіть при перемозі Росії у війні життя селян не поліпшиться.

Найяскравішу сторінку в історію села вписано у часи визвольних змагань після лютнево-жовтневої революції. Звістка про повалення царя та створення Тимчасового уряду докотилася і до Глодосів. Мешканці повалили в селі бюст Олександра І (зі спогадів Никона Шуліки). Тут з’явилася велика кількість «революціонерів» різного відтінку, які намагалися довести свою правоту.

Розгорілася боротьба українських націоналістів (Степан Масенко, Фотій Мелешко, Федір Артеменко, Юрій Карогод та інші) проти більшовиків (Дмитро Божор, Омелян Біжан, Митрофан Калько, Григорій Лесняк, Никон Шуліка та інші), котрі ворогували з усіма.  Селяни поділилися на два табори. Одні кутки села підтримували більшовиків, інші – самостійників. У 1917 році кронштадтський матрос глодосянин Іван Добровольський організував волосний більшовицький комітет, який був першим у повіті. Головою обрано Михайла Остапенка, членами Бориса Шварцбурга, Потапа Вовненка, Павла Зорю та Івана Трипольського. Створено партизанський загін, який за спогадами його командира Митрофана Калька, у безвладдя захищав Глодоси від нападу Петлюри, Денікіна, Григор’єва. Спогади ж інших, зокрема Масенка, малюють цих «захисників» звичайними безідейними мародерами.  

Глодоські вчителі Герасим Нестеренко, Тихін Березняк, Ганна Гуржос, Василь  Мизін, Федір Недайкаша були військовими провідниками самостійницького спрямування партизанської боротьби, яку вели впродовж багатьох років. Недавню цікаву розвідку про Нестеренка («Повстанець на ймення Орел») оприлюднив Василь Бондар.

Як виявилося, великою помилкою був процес розкуркулення, проведений більшовиками. Тоді назавжди знищено опору села – заможних селян. А ще більшовики своєю політикою призвели нас до страшного голодомору 1932-1933 рр., який не оминув жодного села. І хто знає, можливо ми жили б набагато краще, якби не проходили в країні такі експерименти.

Сьогоднішній стан цього волелюбного поселення найкраще показаний невеликою таблицею щодо динаміки чисельності люду впродовж різних років: 1863 рік – 5883 чоловік, 1900 рік – 10000,  2005 рік – 2885, 2006 рік – 2722, 2007 – 2343 осіб.

Як кажуть, коментарі зайві.

Микола Лисогор