Склалося так, що першим моїм відрядженням під час роботи у Кіровоградській районній газеті (а було це у середині 80-х років минулого століття) стала Велика Северинка.
- Господарство так собі, а голова колгоспу – Шаповалов - толковий, - таку «інформацію до роздумів» видав мені перед від’їздом завсільгоспвідділом редакції Микола Пироженко.
У дорозі до села я все розмірковував над цими словами: як таке може бути, щоб при «толковому» голові колгосп знаходився у середнячках?
Зрозумів лише тоді, коли дізнався, що Олександр Григорович Шаповалов на посаді голови правління колгоспу ім. Ульянова лише два роки.
Закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут, за розподілом разом з дружиною потрапив на Сумщину (був наймолодшим головою колгоспу не лише в області, а, напевне, й в Україні), але тамтешній клімат не підійшов дружині і новонародженій донечці. Тому відпросився назад, у кіровоградські степи. Працював на дослідній станції (нині – Кіровоградський інститут агропромислового виробництва НАН України), вже й кандидатську дисертацію писав про поверхневий обробіток грунту під озиму пшеницю. Але викликали в обком партії і сказали: «Дисертацію допишеш на виробництві. Є думка, щоб очолив ти колгосп». Від пропозицій партії тоді не відмовлялися.
- Ознайомився з господарством, - згадує нині Олександр Григорович, - і жахнувся: чотири молочнотоварні ферми, майже три з половиною тисячі голів худоби, а годувати тварин нічим. Солому й ту спалили. Тож корови були ніби з концтабору, тих, які отелилися, доводилося мотузками підв’язувати – падали. А ще залишилося в спадщину від попередників понад 1200 гектарів незораних земель,
2,5 мільйона карбованців боргу. «Або я тут з глузду зійду, або ж витягну колгосп», - сказав я тоді дружині (хай земля їй буде пухом).
Складно було перші роки: чекав, поки сусіди обсіються, потім просив у них техніку, позичав корми… Лише на третій рік колгосп завершив рік хоч і з невеличким, а прибутком. Та все ж розпочав Олександр Шаповалов свою діяльність на новій посаді не так з латання бюджетних і виробничих «дірок», як з роботи на перспективу.
Робочих рук на селі тоді катастрофічно не вистачало, тому затіяв будівництво житла для молодих спеціалістів. Марудна це справа – будуватися, скрізь потрібно було «дістати», «вибити» дефіцитні матеріали, але на той час держава дотувала будівництво житла і об’єктів соцкультпобуту на селі. Ось завдяки цьому, та ще завзятості Олександра Григоровича і з’явилася у Великій Северинці за перші три роки 51 квартира для механізаторів, доярок.
- Що характерно, - продовжує розповідь Олександр Григорович, - тоді молоді подружжя найменше цікавилися зарплатою, а запитували перш за все, чи є у селі дитсадок, школа, Будинок культури… Все це у нас уже було. Тому й потяглися люди із Компаніївського, Устинівського районів, навколишніх сіл.
Варто зазначити, що більшість приміських колгоспів на той час спеціалізувалися на виробництві молока і овочів. Не винятком був і колгосп, очолюваний Олександром Шаповаловим. Овочі, щоправда, вирощувалися тут на 300 гектарах, але лише у відкритому грунті. Теплиці мав хіба що тільки Соколівський колгосп «Україна» (до мільйона карбованців прибутку приносили тепличні овочі щосезону), тому й вирішив новоспечений голова створити здорову конкуренцію (тоді це слово тільки почало входити у вжиток) своєму колезі. Справа пішла добре. У найлютіші морози на шести гектарах, у конструкціях зі скла і металу дозрівали огірки, помідори, які мали неабиякий попит у городян.
- Але хотілося більшого, - каже мій співрозмовник, - «замахнувся» я на консервний цех (скоріше, не цех, а завод. – Авт.), який би щороку випускав до трьох мільйонів умовних банок консервації. І проектну документацію підготували, і обладнання почали завозити з Далекого Сходу. Більше того, вже й замовлення почали надходити з глибинок Росії, Північного флоту… Але реалізувати свою заповітну мрію тоді, на початку 90-х років, так і не вдалося із зрозумілих причин.
Ті роки стали кризовими для багатьох колгоспів. Сутужно було й у Великій Северинці. Проте тут не спасували перед труднощами.
Найгіршим, що було у наступні роки, Олександр Григорович вважає реформування господарств – стихійне, непродумане, в очікуванні на одноразову вигоду без будь-якої оглядки у день завтрашній.
- Порозмірковував я над цими процесами, - каже Олександр Шаповалов, - і виніс на суд громади таку ідею: все, що було у колгоспі, не розтягувати «по домівках», а на основі земельних і майнових паїв створити закрите акціонерне сільськогосподарське товариство. Працівники у нас грамотні (сам їм політінформації читав та про нові віяння у суспільстві розповідав), пристали на цю ідею. Ось так ми й зберегли і майно, і робочі руки, і землю на латки не пороздирали. І, що головне, людей не зобидили.
Не втратила «Надія» і колишні колгоспники й від того, що у 2007 році ввійшли до складу відомої корпорації «Формула смаку»: зарплата стабільна, робота є, за здачу в оренду паїв люди отримують вчасно і сповна. Тепер овочева продукція тепличного комбінату ЗАСТ «Надія», більш відома під торговою маркою «Северинка», заслужено має підвищений попит, адже вигідно відрізняється від іншої продукції свіжістю та якістю. А сам комбінат займає одне з передових місць серед близько 60 тепличних господарств України. Огірки та помідори торгової марки «Северинка» відомі не тільки серед мешканців нашої області, а й у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Кривому Розі та інших містах.
Багатолітня праця Олександра Григоровича відзначена багатьма нагородами (хоча було й шість партійних доган, але то вже тема окремої розповіді), та найбільшою нагородою він сам вважає людську вдячність. На жаль, так і не вдалося Олександру Шаповалову дописати розпочату колись кандидатську дисертацію, але, думається, що його робота в екстремальних умовах так званої перебудови, гіперінфляції, фінансових криз цілком «тягне» на дисертацію докторську.

Володимир БАБИЧ.

http://www.n-slovo.com.ua/arhiv/16_11_2010_3-1.html