Вівторок, 19.09.2017, 14:48
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Невідзначені ювілеї Кіровограда
У минулому році Кіровоградська  область урочисто відсвяткувала 70-річчя від дня свого заснування. Ювілей, звичайно, важливий. Та було ще два, яких ніхто ніколи не відзначав. А вони на це заслуговують – адже це сторінки історії краю. У пропонованому дослідженні використано матеріали, частина яких у відкритій пресі публікує вперше.


Так починалася „збільшовичена ера”

Згідно з офіційними даними, 7 лютого 1919 року у Єлисаветграді було відновлено радянську владу. (Встановлено 29 січня 1918 року, проіснувала трохи більше місяця). Керівництво містом перебрав на себе військово-революційний комітет (формально ще працювала міська і земська управи, на посаді міського голови залишався Григорій Волохін). Діяльність ревкому була різнобічною і не завжди зрозумілою для населення, але працювали носії „пролетарської революції” таки революційними методами. Деякі з тих методів не зайвими були б і сьогодні.

...1 березня відбулося перше засідання щойно створеного революційного трибуналу. Слухалася особиста справа міщанина Абрамовича. Він звинувачувався у тому, що утримував у своєму обійсті гральний будинок, який нова влада категорично заборонила. „Бізнесмен” вирішив піти в обхід закону і запропонувати членові Надзвичайної комісії (ЧК)... хабаря, аби той не легалізував його прибуткову галузь. На засіданні із звинувачувальною промовою виступив комісар з політичних справ військового комісаріату член ревкому Тенгіз Жгенті. (Він був направлений з Одеси для організації партійної роботи у Єлисаветграді).

- Злочин здійснено у той час, - картав хабародавача полум’яний більшовик, - коли ледь починає зміцнюватися радянська влада. Абрамович намагався скомпрометувати радянського працівника, а разом з ним і радянську владу. Тому він заслуговує найсуворішого покарання без будь-якого співчуття.

Революційний трибунал засудив порушника до розстрілу. З наступного номера газети „Известия Елисаветградского Совета рабочих и крестьянских депутатов» мешканці міста довідалися про серйозність намірів більшовиків у наведенні революційного порядку і зробили певні висновки. Завдяки подібним „крутим” заходам у місті навели відносний спокій після двох років хаосу та розгулу численних „батьків” та „урядів”. Далі ревком так само рішуче приступив до розв’язання нагальних політичних та господарських питань.

Найперше належало укріпити пролетарську владу. Почали з того, що ліквідували органи місцевого самоврядування – міську думу та управу. Відтепер виконавча і законодавча влади знаходилася в одних руках – ревкому. Потім взялися за раду: адже та, що була обрана ще у березні 1917, не відповідала вимогам більшовиків, оскільки їхніх представників у раді практично не було. У останні дні березня відбулися скоротечні вибори (ревком не розкачувався), а 2 квітня вже засідав новообраний місцевий парламент. З 227 депутатів 122 були комуністами. Така розкладка ревком цілком влаштовувала.

Серед найважливіших господарських питань постала проблема забезпечення підприємств і населення паливом. Особливо після того, як Донбас захопили денікінці, відрізавши увесь південь України від донецького вугілля. До розв’язання важливого завдання залучився і студент Московського університету Ігор Тамм – вихованець Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії, член виконкому міської ради 1917 року, майбутній лауреат Нобелівської премії. У 1919-му він гостював у місті у батьків. Тамм став одним з ініціаторів розробки і видобутку бурого вугілля у районі Балашівки (Злодійської балки). Уже тоді місто одержало значну кількість палива, якого вистачило, щоб пережити холодну зиму 1919-1920 років.

Травень 1919-го увійшов у історію антибільшовицьким виступом отамана Матвія Григор’єва, якого комуністична пропаганда охрестила заколотником. Колишній офіцер царської армії був справді особою одіозною і суперечливою, але нерви більшовикам він потріпав добряче: його дії були на контролі у самого Леніна, на приборкання Григор’єва більшовики змушені були кинути значні сили, що діяли проти Добровольчої армії Денікіна. Це дозволило білогвардійцям у серпні захопити місто. Майже півроку воно знаходилося у денікінській окупації. Мирне життя прийшло у Єлисаветград аж повесні наступного року.

Вагони з „пряниками”

Слід віддати належне місцевим комуністам: вони, учорашні робітники, наймити, бідарі проявляли небувалий ентузіазм в ім’я примарливих ідей соціалізму, вірили у побудову ними світлого майбутнього, найзаклятішим ворогом для них були „буржуї” і „контра”. А більшовицьке керівництво знало, на яких струнах знедолених, забитих царизмом душ зіграти, щоб навернути маси на свій бік. Особливо у соціально-культурному відношенні, до чого нижчі прошарки суспільства раніше не були звичні. Ось кілька характерних прикладів, про які розповідала тогочасна преса.

Чітко розділивши суспільство на два антагоністичні табори – експлуататорів і пригноблених – влада застосовувала політику нагая до перших, а пряника до других. Знаючи, що населення відчуває гострий дефіцит тканин, у місто доставляють три вагони мануфактури і розподіляють її між найбіднішими громадянами, яких потім мобілізують на боротьбу з григорівцями та денікінцями. Отаман Григор’єв, як відомо, „уславився” жорстокими розправами з „буржуями” (здебільшого інтелігенцією) та єврейськими погромами. Щоб допомогти постраждалим, комісаріат продовольства відрядив до Одеського губернського продкому трьох співробітників для одержання продовольчих і промислових товарів. У Єлисаветград доставили вісім вагонів мануфактури, тридцять вагонів солі(!), два – рибних продуктів, один – сірників і два вагони галантереї. Другого дня про цю подію повідомила преса. Так завойовувалась довіра.

Великого значення надавалося культурній революції, будували її на основі нової марксистсько-ленінської ідеології. Щоб трудящі постійно пам’ятали своїх вождів, у тому ж таки 1919-му головну вулицю міста – Двірцеву перейменували на Леніна, Велику Перспективну на К.Маркса, а Вознесенську – на Свердлова. До втілення своєї програми у життя, надання проведеним заходам широкого розголосу залучалися відомі у місті діячі освіти, культури. 23 березня у приміщенні Громадського зібрання провели нараду педагогів-музикантів з питань організації музичної справи у Єлисаветграді. На неї запросили польського композитора Кароля Шимановського, піаніста Генріха Нейгауза з дружиною Наталією, які на той час мешкали у місті.

Тоді ж губкомом комсомолу у клубі заводу Ельворті була відкрита виставка дитячого образотворчого мистецтва. Твори, звичайно, зібрали чи не з усієї України. За повідомленням газет, протягом тижня виставку відвідало 1573 особи, з них 1202 дітей робітників.

Знову прислужився владі Ігор Тамм. Його делегували на Всеросійський з’їзд з позашкільної освіти, що відбувся у Москві. Із столиці посланець Єлисаветградської ради привіз до 500 книг, більшість з них педагогічного змісту. Були також твори Леніна, повне зібрання творів Салтикова-Щедріна (незабаром у місті одну з вулиць назвуть іменем цього російського письменника). Своїх пропагандистів і агітаторів було замало – запрошували столичних. 11 липня у Будинку культури імені Леніна виступив Голова Всеукраїнського ЦВК Григорій Петровський із лекцією на промовисту тему: „Світова війна і загибель капіталізму”.

Таким був нині ювілейний, а тоді перший рік більшовицької влади, яку вони у місті встановили з другої спроби і тримали у своїх руках 72 роки, до 24 серпня 1991-го. Класик української радянської поезії Павло Тичина назвав той період роками „збільшовиченої ери”. Такою вона й була – з історії сторінок не викинеш. Якщо вони, звичайно, дійсні.

У 1919 році Єлисаветград був центром повіту, населення складало понад 77 тис. чоловік; видавалися газети „Известия...”, „Голос Юга”, „Наша жизнь”, „Коммунист”. Головами міськвиконкому працювали Ульянов (лютий-березень), Іван Юхимович Сосна.

Прощавай, Єлисаветграде. Вахту прийняв Зінов’ївськ...

Рік 1924-й особливими пам’ятними подіями у Єлисаветграді не рясніє. Та й як йому рясніти, якщо він був чи не найскладнішим після приходу до влади більшовиків. Ледь оклигавши від братовбивчих воєн та інтервенції, місто потрапило у лещата голоду 1921-1922 років. Нещастя жорстоко відбилося на соціально-економічному та демографічному становищі: майже повністю зупинилися промислові підприємства, виробництво усіх видів продукції було паралізоване, люди масово залишали місто, шукаючи порятунку на селі. За „голодні” роки кількість населення міста скоротилася більше ніж на третину і становила менше п’ятдесяти тисяч чоловік проти сімдесяти семи тисяч у 1920 році.

Відносно важливою подією 1924 було відкриття Українським акціонерним товариством повітряних сполучень „Укрповітрошлях” регулярних авіаційних рейсів між столицею України Харковом та окремими містами. Маршрут на Одесу передбачав посадку у Єлисаветграді. 24 травня у перший політ до Південної Пальміри вилетів літак „Харківський пролетар”, пілотований екіпажем у складі льотчика Ф.Нойна і бортмеханіка І.Пурпиша з п’ятьма пасажирами на борту. О 7 годині 45 хвилин літак приземлився на щойно  збудованому аеродромі Єлисаветграда у районі сучасного Колгоспного ринку. Так було покладено початок регулярним пасажирським авіарейсам, які опісля з’єднали місто над Інгулом із Києвом, Москвою, Ленінградом, Мінськом, Баку, Сочі, Ростовом-на-Дону, іншими містами.

Важливими подіями місцевого значення було також досягнення заводом сільгоспмашин „Червона зоря” довоєнного рівня випуску сівалок, а також відкриття у місті музею Революції імені Леніна. 12 лютого у місті і його околицях випав сніг у людський зріст. Залізниця від Єлисаветграда до Знам’янки та Помічної опинилася під сніговими заносами, припинився рух поїздів. За розпорядженням влади на розчистку колій були вислані робітники місцевих підприємств, військовослужбовці, молодь.

Та найважливішою подією яку можна назвати світового значення, було, безумовно, перейменування міста, кількох вулиць у ньому та залізничної станції.

...Питання про зміну назви міста у головах партійних керівників Єлисаветграда вертілося ще з того часу, коли 12 квітня 1918 року вийшов ленінський декрет „Про зняття пам’ятників, споруджених на честь царів та їхніх слуг і вироблення проектів пам’ятників Російської соціалістичної революції”. Оскільки у місті пам’ятників, окрім надмогильного професору В.Григоровичу, не було, лідери міста вирішили звільняти його „від царів та їхніх посіпак” відразу з назви.

З відомих причин революційний задум довелося відкласти. Та на початку 1924 року, коли Петроград після смерті Леніна нарекли його іменем, єлисаветградські більшовики терпіти вже не могли. На VIII-й окружній партконференції 23 квітня делегат Амосов заявив, що „Єлисаветград давно проектувався партійними і радянськими органами до перейменування у революційну назву”. Тут же ці назви пропонуються: Ілліч, Троцьк, Левград, Зінов’ївськ. Перемагає останній, адже Зінов’єв - уродженець Єлисаветграда. 11 червня міська комісія з перейменувань приймає рішення такого змісту.

„Під час перейменування міста влаштувати маніфестацію, на день перейменування міста і округу скликати пленум окрвиконкому, викликавши від кожного села по одному представнику. До дня урочистостей випустити номер газети, який повинен бути присвячений перейменуванню міста і округу. Звернутися через газету із залученням усіх громадських сил дати відповідні історичні матеріали. У день перейменування відкрити в музеї Революції „Куточок Зінов’єва”. Портрет Зінов’єва повинен бути вивішений в усіх установах. Повідомити райкоми, що бажано у всіх позаштатних містах і містечках при розплануванні вулиць виділити одну з вулиць імені Зінов’єва. Святкування провести не лише у місті, а й по периферії округу включно до села. День перейменування оголосити святковим у окрузі”.

Клопотання міських властей затвердили спочатку Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, а 5 вересня і ЦВК СРСР. Разом з містом і округом ім’я Зінов’єва одержала залізнична станція та вулиця. Не забули і його вірного друга Каменєва – цим ім’ям була названа колишня Болотяна. У день народження Зінов’єва, 30 вересня, відбувся урочистий мітинг у міському театрі. Лиш відзвучали гучні фанфари, як над містом линув рясний осінній дощ. Головуючий побачив у цьому щасливу прикмету: дощ, мовляв, змиває з нашого міста ганебне ім’я коронованої повії, очищає його. Звідки міг знати запопадливий активіст, що той самий дощ змивав з бруку і листівки із біографією Зінов’єва, які за кілька годин до того скидали на місто з літаків.

Майже півтора століття (з 1775 року) місто над сивим Інгулом своєю назвою уславляло короновану представницю династії Російських самодержців. Час імператорів минув, настала ера вождів. На вершину слави місто піднесло одного з них. Він сам, і його прибічники думали – назавжди. Та історія не всім дає шанс сягнути вічності.

Яким був Зінов’ївськ у часи його недовгого перебування під новою назвою? До речі, цей термін міг бути ще коротшим. Не висохла фарба на портретах Зінов’єва і на газетних шпальтах, що уславляли знаменитого земляка, як над його особою згустилися хмари сталінського гніву. Вже через два роки після возвеличення Зінов’єва у назві міста, він був усунений з усіх високих керівних постів і виключений з партії. Відчувши крах всемогутнього колись комуністичного бонзи, зінов’ївські запопадними вдалися до зворотних дій: вони у 1928 році двічі зверталися до ВУЦВК про... перейменування Зінов’ївська. Цього разу забажали наректи місто іменем „залізного Фелікса” – голови Всесоюзної ЧК Дзержинського, який два роки тому пішов у кращий світ. Над назвою не роздумували – Дзержинськ. Цього разу Київ ініціаторів не підтримав.

Куля „перехрестила” міст

Тепер про найважливіші події історії Зінов’ївська. У 1925 році не без сприяння високого покровителя Григорія Овсійовича Зінов’єва (він же Гершко Радомисльський) у місті його імені постав бронзовий вождь світового пролетаріату № 1. Пам’ятник Леніну встановлено 7 листопада 1925 року, причому, це була перша бронзова скульптура у всьому СРСР. Того ж року окружна газета „Червоний шлях” одержала назву „Зінов’ївський пролетар” – орган міськкому КП(б)У та виконкому Ради депутатів трудящих. (Пізніше її перейменували на „Соціалістичний наступ”, далі – „Кіровська правда”, потім – „Кіровоградська правда”). Тоді ж стала до лав діючих гудзикова фабрика, через три десятки років їй змінять профіль і підприємство під назвою „Динамік” виготовлятиме гучномовці, а потім стане сучасним ЗАТ „Радій”.

Знайшли своє відображення у пресі 1927 року дві вельми цікаві події. У травні був убитий посол СРСР у Польщі Войков. У Зінов’ївську розпочався збір коштів на будівництво бойового літака „імені товариша Войкова”. „Добровільні” внески робили робітники, селяни, службовці, кооператори, освітяни, медики. Редколегія однієї із стінгазет теж не стояла осторонь – переказала 5 карбованців.

Особливим для міста був рік 1929-й. Завод „Червона зірка” (колишня „Червона зоря”) випустив першу в СРСР тракторну сівалку, створену групою конструкторів на чолі з І.Каховським. На міжнародній сільськогосподарській виставці у Лібові (Латвія) посівна машина одержала Велику Золоту медаль, а молотила СО-28 удостоєна найвищої нагороди – Гран-прі. Наші машинобудівники обійшли визнаних у світі творців подібної техніки з Америки і Європи. 2 травня того року на сцені Зимового театру Зінов’ївська відбувся концерт знаменитого російського співака Леоніда Собинова. А перед цим у квітні у місті побувала група українських радянських письменників у складі Володимира Сосюри, Івана Микитенка, Леоніда Первомайського та Сави Голованівського.

До числа пам’ятних подій цього періоду віднесемо відкриття у 1930 році районної електростанції, наступного року буровугільної шахти „Піонер”, у 1932-му пущено „Мотороремонтний завод ім.15 років Жовтня” (тепер ВАТ „Гідросила”), а у 1934-му перших фізкультурників прийняв стадіон „Зірка”.

Ще кілька загальних даних. У результаті численних адміністративно-територіальних реформ, що проводилися радянським урядом, Єлисаветград-Зінов’ївськ-Кіров-Кіровоград почергово міняв свій статус. У 1923 році він став центром новоутвореного округу, до складу якого входило понад три десятки районів, у тому числі Троїцький сучасної Одеської області. У вересні 1930-го округи були ліквідовані. Зінов’ївській міській раді підпорядкували Аджамський, Зінов’ївський і частину Компаніївського районів із сільським населенням 112 тисяч осіб.

З 1932 року Зінов’ївськ виділений у самостійну адміністративну одиницю у складі Одеської області. За кількістю жителів посідає третє, після Одеси і Миколаєва, місце серед міст степового Правобережжя України – 80 тисяч. Національний склад: українці – 44,5 відсотків, євреї – 27,6, росіяни – 25. У місті діяли два вузи: Інститут народної освіти та сільськогосподарського машинобудування (тепер Національний технічний та державний педагогічний університети), 12 технікумів, три школи ФЗО, 23 загальноосвітні, до сотні клубів, бібліотек, театрів, кінотеатрів.

Територія міста становила 8258 гектарів, площа зелених насаджень 128 гектарів, 23 відсотки вулиць були замощені.

***

Пропонуємо читачам кілька маловідомих повідомлень місцевої преси початку 20-х – кінця 30-х років минулого століття про події, що відбувалися на території Зінов’ївського-Кіровського-Кіровоградського округу (району).

* У 1925 році в Компаніївці стала до ладу паперова фабрика. За обсягом виробництва у передвоєнні роки вона вийшла на п’яте місце серед підприємств цієї галузі в Україні.

* Знам’янка – єдине місто, яке було послідовно райцентром трьох областей: з 1932 року – Одеської, з 1937 – Миколаївської, з 1939 – Кіровоградської.

* Долинська (залізнична станція і пристанційне селище Кефалівка) у 1920 році об’єдналися у місто Шевченкове. Район, який створили у 1923 році, мав назву Долинськ-Шевченковий.

* Перші машинно-тракторні станції (МТС) виникли у жовтні 1929 року у Шостаківці (Кіровоградський район), Плетеному Ташлику та Помічній (Добровеличківський), Шарівці і Трепівці (Знам’янський).

* У газетах „Червоний шлях”, вона ж „Зиновьевский пролетарий”, „Соціалістичний наступ”, „Кіровська правда” починали друкувати свої твори М.Куліш, І.Микитенко, Є.Поповкін, В.Козаченко. У місцевому видавництві вийшла перша збірка поезій Петра Голоти „Тернистий шлях до волі і освіти” (1921) і Сави Голованівського „Кіньми залізними” (1927).

* 178 колгоспів, тваринницьких ферм, МТС із 26 районів, які пізніше ввійдуть до складу області, занесені до Книги пошани Всесоюзної сільськогосподарської виставки за досягнення 1937-1938 років. 1894 колгоспники були нагороджені золотими і срібними медалями та занесені до Книги пошани виставки.

***

1 грудня 1934 року у приміщенні Ленінградського обкому партії пролунав постріл. Від кулі терориста-комуніста Ніколаєнка загинув член Політбюро ЦК ВКП(б), перший секретар обкому, „полум’яний трибун революції”, друг і соратник „вождя і вчителя трудящих великого Сталіна” Сергій Кіров (справжнє прізвище Костриков. Псевдонім „полум’яний” прибрав на честь могутнього повелителя стародавньої Персії тирана-завойовника Кіра). „Дев’ять грамів у серце” однієї людини обернулися страшенною катастрофою для мільйонів ні в чому не винних жертв наймасовішого за увесь час існування людства терору. Відлуння фатального пострілу докотилося до берегів Інгулу, де знаходилося місто, яке вже десять років існувало з іменем того, кого вождь визначив натхненником і організатором убивства.

10 січня 1939 року відбулося чергове „перехрещення” міста. Відтоді воно називається Кіровоград, область Кіровоградською. Історія її читачам добре відома.


Юрій Матівос, краєзнавець,

 "Кіровоградська правда" / 12.11.2009


Категорія: Мої статті | Додав: graf (30.11.2010)
Переглядів: 250 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz