Відвідати це колись безпроблемне і самодостатнє містечко мене спонукав мій колега журналіст з Києва Микола Поліщук. Поїздку друга та «вхід у тему» довелося трохи підготувати: кілька дзвінків, кілька порад, довідки про розклад руху автобусів і таке інше. Сам я протягом багатьох років бував у тих місцях.  В дитинстві жив у бабусі з дідусем у Новій Празі, а мій брат Василь працював( а тоді там все працювало) на Семенівсько-Головківському вугільному розрізі машиністом електровоза, і багато розповідав про свою роботу, сусідні брикетну фабрику та завод гірського воску, що були поруч у селищі Димітровому. Це селище, як і згадана Пантаївка належало до міста Олександрія, начальство якого тоді марило стати містом-стотисячником, а самі сміливі відчайдухи серед нього навіть обласним центром. Та спливав час і Олександрія розгубила все, а не лише ті трохи дивакуваті мрії.

 Пантаївка зустріла на лагідною осінньою погодою, навіть останніми квітами, але небо було суворим , як нинішнє життя з прихованим  хмарами сонечком. Доїхали до селища попуткою, не чекаючи рейсового автобуса, встали і попрямували до «контори», колись славетного  Морозівського вугільного розрізу. Скромне і давно не ремонтоване приміщення зустріло так само суворо, як і сама Пантаївка. Розріз нині, як з‘ясувалося не те, що практично не працює і давно не видобуває вугілля, але все що в ньому є через борги вже 11 місяців відключене від електропостачання.

 Керівник підприємства з звучним прізвищем Лафа чемно і люб'язно зустрів нас та с певним жалем у голосі розповідав про біди виробництва, яке зараз дуже складно повернути у ряди діючих. Уявіть, що розріз... затоплений, а деякі агрегати почали поглинати  провалля, трапляються зсуви, води прибуває щодобово у великій кількості і все, що є в розрізі покрите її товщею у 23 метри. Кометарі зайві. В розрізі майже з 1600 працюючих залишилася лише десята частка, що працювала з надією колись отримати чесно зароблену заробітну плату. Диво сталося… Перед черговими виборами у жовтні держава, якій належить підприємство перерахувала 8,3 мільйона гривен!

 Стосовно грошей,  то вони потрапили по призначенню, і щоб переконатися в цьому  та отримати «свідчення» з Олександрії приїхав навіть працівник прокуратури, якого довелося бачити «за роботою» на власні очі. Дожилися… Прокуратура з'ясовує: а чи немає якогось крутійства з боку адміністрації підприємства!

 А далі ми з колегою помандрували за селище, мимо дачних ділянок та городів, до розрізу Морозівський. Дорогу туди я знав і раніше, але надворі осінь і шлях був «неєвропейським», але майже прохідним для наших черевиків. Картина побачена мною після попередніх відвідин вразила масштабами промислової катастрофи: завмерлі тисячотонні металеві гіганти у воді та поруч з нею, виведені з ладу транспортерні лінії,  просівші залізничні колії, і ні душі крім нас. Хоч знімай фільм «Сталкер-2»…

Повернувшись у селище, одразу згадали про обідню пору, але жодного з закладів громадського харчування працюючим не виявили. Лише крамнички, базарчик, генделик та невеличкий ларьок з надто «швикою кухнею». Розпитування довели нас до кафе «Горіх», але то був не зовсім наш день, і воно теж не працювало.

Оглядини селища виявили багато порожніх квартир з вибитими вікнами навіть у двоповерхівках з глузливим на теперішній час написом «будинок зразкового побуту» та овочево-фруктовою ліпниною на стінах. На не дуже людних вулицях селища з трьохтисячним населенням, ями, ритвини, калюжі. На дошці об’яв  біля селищної ради  протокол про обрання селищного голови від КПУ, на будинку колишнього клубу брудний червоний прапор, на крамниці ритуальні та продуктові вивіски поруч. В колишньому клубі… кіна немає. Зараз там, лікарня, бібліотека, резиденція ветеринара та інших хто зміг «залізти в ту рукавичку». Пам’ятник Леніну перед клубом стоїть з квітами, але  потрісканий, і в режимі майбутнього падіння. Хіба що новий селищний голова відповідно до політичного відтіку зробить «рухи допомоги» … за державний кошт. А ми питаємо один у одного: "Чому ми бідні? Куди гроші йдуть.."

 Отака нині «пригнічена проблемами» Пантаївка. Все в ній не так, як раніше: майже немає роботи, веселого настрою, хороших доріг і ніякого кіна. Продається багато житла, не працюють їдальні, бо їдять всі дома. Але збереглися водопровідні труби у дачному кооперетиві, цілі  халабуди, бо почергово дачники бережуть важко нажите та зароблене. Та все ж прибрана центральна алея та змайстрована нова лавочка, яка свідчить про те, що життя затихло, але не зовсім, і не безнадійно.

Анатолій Авдєєв