Четвер, 21.09.2017, 11:37
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Там просторо коням і верблюдам

Трагічний період української Руїни, коли «від Богдана до Івана не було гетьмана», навіки закарбувався у топоніміці нашого краю.

Місце, де до степової річечки тулився козачий Погребняків хутір, було вибране для переправи верблюдів на інший берег, називалося Верблюжим бродом. Спитаєте, а де тут взялися верблюди? Річ утім, що у межі Запорозьких вольностей під час Чигиринських походів (1677-1679) вдерлося двохсоттисячне турецьке військо. Агресивна Османська імперія вже ціле століття вела жорстоку війну з ненаситним Московським царством. І якраз тут,  і в той час геополітичні зазіхання обох держав-монстрів зіткнулися. А турки – східний народ, який без верблюжої тяглової сили не мислив свого існування, правили тут кілька десятиліть. Тому і привнесли східний колорит у тутешній побут.

У цій місцевості до того ж виходило на поверхню гарячі джерела, які не замерзали навіть узимку (кілька з них знаючі люди показують і сьогодні). А що може бути кращим для випасу, як не вічно зелена травиця та тепла вода?

Ще одна приповідка каже про караван чужинських верблюдів з великим вантажем золота, що ніби пропав у цих просторах. Чи затонув при переправі, чи козаки його перехопили, чи якесь інше закляття прибрало. Та місцевий люд також мав з того ужинок, надійно сховавши свою частку в криниці на Верьовчиному (куток у Верблюжці). Після революції те міфічне золото хтось шукав, і не раз.

Вперше село згадується в1751 році. Через десяток років тутешніх мешканців силоміць записали до Єлисаветградського пікінерського полку, а згодом забрали до Новгородського кірасирського. Таким чином селянам вдалося уникнути кріпацтва, що й витворило незалежний войовничий місцевий характер. У селі розташувався штаб 2-го ескадрону кінноти. До полків такої спеціалізації брали сильні фізично, загартовані кадри, здатні вправлятися зі зброєю у важких сталевих панцерах – кірасах. Словом, це було першокласне «гарматне м’ясо».

Саме з таких формував повстанське військо Никифор Григор’єв у роки так званої громадянської війни. До речі, саме вони, веблюжці, позують на знаменитих фотознімках біля захоплених в Одеській операції страховищ тієї війни – перших танків. Радянська традиція малювала цих людей неоднозначно, де крізь зневагу прокльовується й повага. Ось рядки поетичного хіта 20-их років: «Гляжу: близ Елисаветграда, где в суходолье будяки, среди скота, котлов и чада лежат верблюжские полки. И ночь, и сон. Но будет время – убудет ночь, и сон уйдет. Загикает с тачанки в темень и захлебнется кулемет… И нива прахом пропылится, и пули запоют впотьмах. И конница во ржи промчится – рубить и ржать. И мы во ржах…» Ось так, за словами Едуарда Багрицького, нишкло перед Григор’євим «во ржах» червоне воїнство!

Народні перекази стверджують, ніби отамана Григор’єва, після вбивства його Махном в Сентовому, поховано у Верблюжці. Де знаходиться могила – не скаже ніхто.

До повстання примкнули чи не всі двори цього села. Тисячі люду за те потерпіли в тридцяті роки під час страшних репресій. Ще й у шістдесяті в анкетах треба було зазначати, чи не перебували самі або родичі серед григор’євців? На початку вісімдесятих автору довелося виїжджати на допомогу в польових роботах до Вершино-Кам’янки Новгородківського району. Так і в брежнєвські часи тамтешні колгоспники при оранці та сівбі з острахом наближалися до залізниці на межі двох сіл. Мовляв, за нею – бандитське гніздо. Такий поголос створила влада впродовж десятиліть.

Мешканці згадують, як в епоху розвинутого соціалізму приїздив у село якийсь чоловік. Пройшовся рідними околицями, постояв у центрі, зайшов навіть у чайну. Замовив у буфетниці чарку. А наступного дня прикотили працівники «контори глибокого буріння» та розпитували про що вчорашній відвідувач говорив і з ким зустрічався. Селяни правдиво відповіли: ходив мовчки, навіть, чарчинку ледь пригубив. Так і поїхав. Люди думають, що то був колишній сподвижник степового отамана.

З верблюзьких грунтів виросло дерево родини відомих акторів Сумських. Тут з’явився на світ народний артист України – батько Ольги і Наталі Сумських. Верблюжці пам’ятають малих дівчаток, котрі часто гостювали у бабусі. Дитинство колишнього ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академіка Віктора Скопенка також пробігло тут. Його батько, Герой Радянського Союзу Василь Скопенко директорував у місцевій школі. Це мала батьківщина відомого українського письменника і сценариста Олеся Жолдака.

 

Леонід Багацький


http://surma.moy.su/publ/1-1-0-1760
Категорія: Мої статті | Додав: graf (02.12.2010)
Переглядів: 190 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz