25
березня Служба безпеки України святкує свій 18-й день народження. В цей
день вітають і ветеранів органів державної безпеки. МАІР не лишився
осторонь і розшукав одного з легендарних розвідників, 96-річного Євгена
Березняка, відомого усьому світові як «Майор Вихор».
Ім’я колишнього розвідника Євгена Степановича Березняка («капітана
Михайлова», «майора Вихора», «Голоса») широко відоме. Ще в 1967 році на
телеекранах з»явився багатосерійний фільм «Майор Вихор». Герої
пригодницької стрічки – розвідники, які дорогою ціною врятували від
знищення стародавнє місто Польщі – Краків. Бойова група «Голос», під
керівництвом Є.С.Березняка, діючи в надзвичайно складних умовах, в
глибокому гітлерівському тилу, виконала завдання, поставлене Центром.
Уся інформація, що її було добуто і передано розвідниками командуванню
радянських військ, повністю підтвердилася в ході бойових операцій.
Подвиги очолюваної ним розвідгрупи "Голос” на окупованій фашистами
території Польщі, яскраво висвітлено і у майже двохмільйонному
книжковому тиражеві видань на мовах багатьох країн світу.
Легендарний "Майор Вихор”, Педагог, Герой України – Євген Степанович
Березняк і сьогодні, на 96 році життя, розповідями-спогадами з легкістю
охоплює в іменах, датах, подіях часи від років дитинства, зрілості та
становлення, навчання та праці в довоєнні, воєнні, повоєнні часи до
трудового подвижницького шляху сьогодення. Євген Степанович вражає не
лише своєю блискучою феноменальною пам’яттю, а й професійною, риторичною
майстерністю та прагненням творити добро, відстоювати правду.
- Коли ми якийсь відрізок часу жили на Кіровоградщині, в нашій оселі
був на квартирі голова сільради, він мав велику рушницю для полювання, -
згадує розвідник. - Забувши її заховати, квартирант пішов у справах, а я
тим часом вирішив взяти рушницю і сходити до річки, де плавало багато
диких качок, щоб якусь одну з них уполювати, подивувавши цим своїх
батьків. Тоді мені ще не було й десяти років. Прийшовши до річки, став
на коліна і, вибравши одну із качок, вистрілив. Звісно, качку я не
вполював, усі вони сполохано шугонули над очеретом, але від прикладу
отримав у плече такий сильний удар, що декілька хвилин приходив до тями.
Коли ж прийшов додому, знайшов батька і розповів йому усе про те, що
сталося. За те, що зізнався в заподіяній шкоді, сказав правду, він мене
не покарав, а пожалів і сказав, щоб так більше не робив, бо можеш
накоїти лиха і загинути.
Яких лише спогадів не залишилося після такого великого відрізку прожитого часу.
- Коли в 1943 році Придніпров’я звільнили від фашистів, ми вийшли з
підпілля, - розповідає Євген Степанович. - Мені виділили квартиру в м.
Дніпропетровську, хорошу роботу та коли я все це кинув, і відгукнувшись
на пропозицію поїхав навчатися до Москви в школу військової розвідки,
тих небагатьох, хто про це дізнався - здивувало. Хоча правду знали –
одиниці, навіть мої рідні не здогадувалися де я і чим займаюся.
Навчання було досить суворим. Кожен знав, що з 10 розвідників виживає
3-4 чоловіки, такою була реальна статистика. Жоден із нас не знав
правдивого прізвища товариша. Були вигадані імена, або прізвиська. Нас
навчали найменшим дрібницям, які можуть зустрітися під час виконання
найрізноманітніших завдань. І звісно ж, екзамени. Мені доручили добути
всю належну інформацію, яка є на тютюновій фабриці. Познайомившись в
потязі з бухгалтером фабрики, влаштувався на роботу і за короткий термін
на відмінно виконав покладене на мене завдання. Другим дорученням, було
«прив’язати хвоста» і звільнитися від нього. Вивчивши місцевість та
шляхи відступу, біля китайського посольства, спровокував ситуацію і за
мною міцно «прив’язався хвіст», від якого звільнився досить швидко в
одному з прохідних дворів міста. Тож закінчив навчання в Московській
школі військової розвідки на відмінно. Дуже багато знань стали в пригоді
під час перебування в тилу ворога та в інших непередбачуваних життєвих
ситуаціях.
Вважається, що справжній розвідник повинен володіти феноменальними
здібностями. Але не всім це дається від народження. Тож на першій порі
навчання в розвідшколі, яка знаходилася в Підмосков’ї на дачі Калініна,
довелося дуже не легко. Треба було блискавично та багато
запам’ятовувати. Тож він дуже розгубився. Але дякуючи підтримці
керівника відділу розвідки полковника В.С.Яковлева (Евенка) вдалося
подолати труднощі. «Пам’ять – це не дар Божий, а справа наживна», -
сказав Василь Степанович і дав декілька життєвих та психологічних порад,
як її тренувати та розвивати. Врахувавши дані рекомендації, Є.С.
Березняк повірив в свої здібності і закінчив школу на відмінно…
Нині розвідників під керівництвом Березняка Є.С. згадують і в книжці
«Імперія ГРУ»: «Із числа успішних розвідувально-диверсійних операцій ГРУ
можна назвати ліквідування 22 вересня 1943 року гауляйтера Білорусії
Кубе та врятування в січні 1945 року групою «Голос» під керівництвом
Є.С.Березняка польського міста Краків від повного знищення». 156 днів з
серпня 1944 року діяла розвід група «Голос» в тилу ворога. За цей період
було передано понад 150 радіограм. Групі вдалося повністю і в деталях
розвідати Краківський укріп район та всі укріплення, споруджені
фашистами на Віслі, на південь від
Кракова. Група дістала план мінування міста, повністю «розшифрувала»
дії гарнізону ворожих військ у Кракові. Було зібрано і передано дані про
дислокацію фашистських дивізій, армій і корпусів, повітряних ескадр,
про військові перевезення залізницею і шосейними шляхами. Серед
найвизначніших операцій групи «Голос» була операція, пов’язана з
розкриттям складу озброєння, а також дислокації штабу 17-ї гітлерівської
армії та всіх її дивізій. В бойових операціях було знищено понад 100 і
взято в полон 17 гітлерівських солдатів та офіцерів, пущено під укіс
кілька військових ешелонів, підірвано 4 мости.
Одним із найпам»ятніших днів тих часів для Є.С.Березняка було 12 січня
1945 року. В 7.00 ранку, за московським часом, в службовий кабінет
керівника «Абверкоманди 315» зайшов заступник Євгена Степановича Олексій
Шаповалов, який був втілений ним в Абвер, в якості повідомлювача.
Керівник встав, вітаючи Олексія, і повідомив, що сьогодні, годину тому,
з Сандомирського плацдарму почався великий наступ радянських військ в
напрямку Кракова. - Думаю, Олексій, - сказав він, - через тиждень ви
зможете привітати своїх солдат. Фантастика, заміснику командира
радянської розвід групи інформацію дає керівник всесильного Абвера. А
справа в тім, що цей гітлерівець був на той час перевербований
радянською розвідкою і працював на нас навіть в логові ворога в нас була
своя агентура. Отримавши цю інформацію, ми дуже раділи. Дійсно, через
шість днів Краків звільнили передові радянські частини маршала Конєва.
Спочатку, радянське командування зустріло всіх розвідників групи
«Голос», як Героїв. Коли ж Є.С.Березняк вказав у звіті про факт
перебування в гестапо, йому не повірили, що вдало утік.
23.03.1945 року на звіті була поставлені сурова резолюція, яка вирішила
подальшу долю: «Діяльність резидента викликає сумніви. Не правдивою
уявляється втеча із гестапо».
Його відіслали в табір НКВС №174 на перевірку, як бувшого в руках
гестапо. Парад Перемоги пройшов для нього за колючим дротом. Шукали
компромат. Три місяці йшли допроси. Був зарахований в штрафний
батальйон. Спасла чергова винахідливість. Він зумів передати листа в
розвід школу (польова пошта 1188). Начальник відділу розвід школи ГРУ
полковник Евенко в особистій справі Березняка написав: « Вся інформація,
яку отримано від групи, підтверджується боями. Це – найкраща
характеристика.» Через два дні після отримання Евенком повідомлення від
Березняка, не дивлячись на свою через мірну завантаженість справами,
пов’язаних з вильотом на спецзавдання до Скандинавії, прислав свого
заступника полковника Лебедєва, а сам особисто звернувся до керівництва
Смерша. Гарантуючи надійність, звільнив Є.С. Березняка із фільтраційного
табору НКВС.
Після закінчення війни він повернувся до Львова, очолив міський відділ
світи. У 1949 керівництво Львівського підпільного проводу УПА
загрожувало йому смертною карою, але спроба її реалізувати була
невдалою.
Про бойові заслуги Є.С.Березняка забули. Тільки в 1965 році, коли він
вже жив у Києві, його знайшли бойові друзі. Поляки нагородили його
орденом «Виртуті Милитари» 5 ступеню, а потім і свої – орденом
Вітчизняної війни І ступеню. З часом прийшло визнання. Він був
нагороджений орденами Вітчизняної війни І,ІІ ступенів, Жовтневої
революції, Трудового Червоного Прапора, орден «Знак Пошани», медалями
«За трудову доблесть» І, ІІ ступенів, Н.К.Крупської, К.Д.Ушинського,
А.С.Макаренка. У 1961 році йому присвоєно звання «Заслужений вчитель
України». Польський Уряд нагородив Золотим хрестом партизанської слави,
кількома медалями у тому числі «За врятування пам’ятників культури та
мистецтв», «За врятування Кракова». В 1997 році Березняку Є.С. було
присвоєно військове звання майор. В кінці 1998 року Міністр оборони
України віддав наказ про зарахування майора Є.С.Березняка Почесним
солдатом військової частини №А2659. 29 квітня 2005 року Указом
Президента України №730 присвоєно військове звання генерал-майор.
Надзвичайною насолодою є перебування в товаристві Євгена Степановича
та його дружини Катерини Кузьмівни. Розповіді, спогади, враження від
найрізноманітніших подій, які відбуваються в державі, оцінка ситуацій -
все це наповнене небайдужістю, емоційністю, життєстверджуючою позицією
подружжя. І завжди дотепні репліки, жарти, якими досить мозаїчно
переплітаються розповіді Євгена Степановича.
За традицією, яка склалася під час перебування в гостях Карпових, після
обіду, відбуваються змагання в карти, в звичайного "дурня”. Зізнаюсь,
що я років двадцять не грала, то ж для мене це було незвично й цікаво,
та ще й у такому гарному товаристві. Євген Степанович тримався найдовше,
тож коли ми всі отримали по "дурню”, лише тоді дійшла черга й до нього.
Знову ж, коли якісь паузи, або інколи під час розмови, виникають
нецікаві "пісні” моменти, Євген Степанович починає наспівувати рядки
якоїсь народної пісні, інколи постукуючи в такт пальцями по столу.
Життєрадісність не полишає родину Березняків тож ніщо людське їм не
чуже. Люблять і пожартувати, й відпочити, раді гарному товариству та
щирим розмовам. А ще Євген Степанович залюбки допомагає Катерині
Кузьмівні в приготуванні різних страв, особливо ж любить процес
підготовки і випікання пиріжків, запашних та смачних, для нього, одна
насолода їх ліпити, начиняючи сиром з родзинками, вишнями, маком та
горіхами, капустою, або картоплею з грибами та ще й не лише самим
поїсти, а й гостей пригостити.
Численні художні та документальні фільми створено про героїчний подвиг у
тилу ворога, на території окупованої фашистами Польщі, групи
розвідників "Голос”, очолюваної Євгеном Степановичем. На порозі третього
тисячоліття не з меншою цікавістю звертаються до подвигів героїв
Великої Вітчизняної війни.
Саме в людей того історичного часу, було дуже розвинене, загострене
почуття патріотизму. Тож і не є дивним , що польські кінематографісти
знову звернулися до тих далеких, героїчних часів. І от, за попередньою
домовленістю, група кінематографістів з Кракова, в кількості шести осіб,
завітала на квартиру до Є.С.Березняка. Впродовж п’яти з половиною годин
йшли зйомки. Режисер та директор картини ставили численні різнопланові
запитання про події минулих років. Відповіді Євгена Степановича, були
чіткі, змістовні та об’ємні. У всі часи дивував легендарний розвідник
співрозмовників своєю блискучою пам’яттю. На комп’ютерному рівні
пам’ятає всі дати, імена людей, населені пункти, на пам’ять цитує уривки
зі своєї книги. До дрібниць висвітлює поставлені запитання. Але, як
говорять, час бере своє... і коли на шостій годині розмови вирішили
зупинити процес зйомок, і Євген Степанович, і Катерина Кузьмівна, (його
дружина), полегшено зітхнули... Але невгамовний директор документального
фільму, гість із Польщі, невтомно просив показати присутнім пістолет
"Вальтер”, подарований Майору Вихору на честь 90-річного ювілею
Міністром оборони України. Трішки повагавшись, Євген Степанович
погодився задовольнити прохання. І от на столі красується новий, аж
виблискуючий сталлю пістолет. Коли гості вже задовольнили цікавість,
режисер Галина попросила Євгена Степановича: "Націльте на мене дуло
пістолета, ми знімемо цей фрагмент”. І коли вже закінчились зйомки,
режисер повідомила: " Оскільки ми біля шести годин Вас "мучили”, то під
цими кадрами, з направленим на мене пістолетом, будуть рухомі рядки: –
"Іще одне запитання і я Вас застрелю!” Звісно, що всі від душі сміялися
такому жартові режисера. Родина Березняків завжди відзначалася
радушністю та гостинністю. Тож не оминуло святкове застілля і гостей з
Польщі.
Не обійшлося без жартів і під час святкування 25 лютого 2010 року 96 -
річниці від дня народження легендарного розвідника. «Ну хіба можна так
довго жити?- Посміхався іменинник. Коли в мене запитують секрет
довголіття, я відповідаю, що дуже люблю і дуже шаную життя! Докладаю
всіх зусиль для того, щоб воно було повноцінним та корисним. І життя
допомагало, і допомагає мені долати найскрутніші, навіть смертельні,
миттєвості долі», - каже Євген Березняк.
Заслужений працівник культури України Зоя Ружин, для МАІР
Фото Зої Ружин для МАІР
