П`ятниця, 18.08.2017, 04:25
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Dominus МАЛАНЮК І Dominus КУЦЕНКО
Найталановитіший і найконтроверсійніший поет української еміграції минулого століття Євген Маланюк був одним з найнебезпечніших ворогів радянської ідеології. З його поезіями українські літератори (про широкий загал годі й говорити) могли знайомитися тільки для того, щоб написати «гідну відсіч». Звідки така невідпорна категоричність? Для сучасного читача все зрозуміло: Маланюк, поручник армії УНР, який пережив трагізм вимушеної еміграції, бачив Україну тільки як самостійну державу. Більше того, він чітко усвідомлював необхідність розвитку й утвердження у цій державі національної ідеології (що думають з цього приводу наші владні мужі? Саме час удруге заборонити Маланюка?).

Якщо така ідея комусь раптом і спаде на думку, то зробити це вже не вдасться. Бо спадок поета, досліджений і проаналізований вітчизняними літературознавцями, хочеться вірити, все-таки вже став надбанням інтелектуальної еліти держави. Серед цих досліджень осібне місце посідають наукові розвідки кіровоградця Леоніда Куценка, який взяв на себе обов’язок відкрити Маланюка для якомога більшої кількості людей.

На географічному протязі

Термін цей — географічний протяг — використовував ще Липинський. Є своя історично-географічна класифікація українських обширів і у Маланюка, але саме Леонід Куценко широко потрактував це поняття, зважаючи на сучасні наші проблеми. Географічний протяг — це наш степовий Вавилон, де сходиться безліч націй (тільки один із дідів Євгена Маланюка був українцем). Це і те, що становить наші одвічні ментальні особливості: махновщина і григор’євщина, філософська установка «моя хата скраю», але й жертовність, і героїзм…

Леонід Васильович і сам не раз відчував холод цього географічного протягу. В одному з інтерв’ю після виходу своєї найпомітнішої книги «Dominus Маланюк: тло і постать» він розмірковує про те, чому на цьому протязі талановиті, національно наснажені вчорашні студенти, залишаючи alma mater, перестають бути не тільки носіями українського духу, а й лідерами взагалі, розчиняючись у загальній масі. Який механізм дії цього протягу і як захистити від нього людські душі?

Будучи викладачем від Бога (чверть століття віддано Кіровоградському педагогічному університету), він не шкодував часу на спілкування зі студентами та з їхніми старшими колегами в Інституті післядипломної освіти. Його лекції тут мали шалений успіх, але часто викликали й роздратування, і заперечення, адже йшлося про світоглядні речі, про стереотипи, позбуватися яких дуже непросто.

Певне ламання стереотипів довелося пережити багатьом десять років тому, коли на урядовому рівні відзначали 100-річчя колишнього ворога, а насправді великого поета, патріота і відданого сина своєї землі Євгена Маланюка. Важко було сподіватися, щоб такий захід обійшовся без недоречностей. Вони були і їх дуже болісно сприймав Леонід Куценко, який уже встиг оцінити і відчути духовну вагу земляка, зріднитися з ним.

— Наші владні структури демонструють переляк щодо всього пов’язаного з національною ідеєю, — ділитиметься він враженнями з журналістами. — Я пригадую 2 лютого 1997 року. Урочисте засідання у філармонії в Києві, присвячене 100-річчю Євгена Маланюка. Ювілей відзначається на рівні уряду. Перший ряд перекритий в очікуванні, що зараз приїде президент. А він, як виявилося, того вечора поїхав на концерт Йосипа Кобзона. Це був шок. І таких прикладів багато. Можна згадати про марку із зображенням Маланюка, яка мала вийти, але на якомусь етапі загубилась. До 10-річчя Незалежності у Києві демонструвалася виставка кіровоградських митців, і наш Андрій Надєждін підготував триптих, присвячений Євгенові Маланюку. Високопоставлений чиновник з Міністерства культури, приймаючи ці роботи, питає: «А хто такий Маланюк?» Моє внутрішнє зобов’язання — «розкрутити» Маланюка, зробити його відомим. Я над цим працюю, можливо, за рахунок інших своїх завдань, до яких руки не доходять. І бачу, що роботи ще дуже багато.

Тоді йому вдалося зробити чимало. На приміщенні колишнього Єлисаветградського реального училища (нині машинобудівний технікум), де навчався «найкращий інженер серед поетів і найкращий поет серед інженерів», як жартома називали Маланюка в еміграції, було встановлено меморіальну дошку. На центральній площі райцентру Новоархангельськ, де народився поет, постало його погруддя. Ім’ям Маланюка названо одну з вулиць Кіровограда.

Добре пам’ятаю те засідання міської топонімічної комісії. «Хто такий Маланюк? Та це — націоналіст, який відсиджувався за кордоном. Що він зробив для нашого міста?» — лунало раз по раз. Для цих людей поняття «видатний поет» значило набагато менше, ніж «ворог радянської влади». Добряче повіяло тоді географічним протягом… І це при тому, що в місцевій пресі з’явилася вже не одна публікація про Маланюка, світ побачили вже кілька книжок Леоніда Куценка з аналізом його життєвого та творчого шляху.

Рішення тоді таки ухвалили, щоправда, перейменували не одну з центральних магістралей міста, як планувалося, а непомітну і бічну вуличку Уфимську.

Через п’ять років після цього в області було засновано літературну премію імені Євгена Маланюка. Не один рік документи, подані обласною організацією Національної спілки письменників, лежали у владних кабінетах, двічі це питання виносилося на сесію обласної ради, з другого разу тодішнім керівникам області Василеві Моцному та Василеві Сибірцеву таки вдалося переконати депутатів у необхідності заснування премії. До честі кіровоградських літераторів, ця премія досі морально не девальвувалась, хоча у матеріальному плані становить не дуже велику суму — тисячу гривень.

Зібравши осколки своєї душі…

Узявшись за таке дослідження, Леонід Куценко не обмежився знахідками у місцевих архівах (хоча вони й порадували багатьма несподіваними документами) та тим, що зберігалось у Празі. Саме там Євген Филимонович перебував у перші еміграційні роки, у тому місті довго жила його дружина Богумила із сином Богданом, а пізніше вже й синова та внукова родини. До речі, саме під час відзначення 100-річчя Маланюка Богдан відвідав Україну разом зі своїм сином Гонзою. Побували вони й у Кіровограді та в Новоархангельську. Леонід Куценко влаштував їм екскурсійний тур навколишніми пам’ятними місцями: Чигирин, Суботів, Софіївський парк в Умані. На жаль, це була остання поїздка Богдана Маланюка в Україну, через два роки він відійшов у інші світи. Його вдова Єва, яка нині проживає недалеко від Праги, свято береже все, що стосується пам’яті «нашого Євгена Маланюка». У цьому переконалася родина Куценків, побувавши позаторік у гостях у пані Єви.

Леонід Васильович не задовольнився тим, що знайшов у Празі, і вирушив до Америки, де Маланюк рятувався від переслідувань радянських спецслужб. Там, в архівах Української вільної академії наук, заснованої свого часу українськими емігрантами, зберігаються безцінні документи: рукописи, щоденники, записники поета. Але, будучи краєзнавцем і просвітителем за натурою, він помічав і фіксував не тільки те, що стосувалось його наукової роботи. Його публікації про невідомі для загалу факти з історії краю багатьом допомогли по-новому глянути на свою малу батьківщину.

Багато людей, знаючи про його широку ерудицію та любов до рідного краю, зверталися до Леоніда Куценка з проханням провести екскурсію, і він ніколи не відмовляв, хоча офіційно його діяльність не була пов’язана з екскурсоводством. Студенти, школярі, просто знайомі… Вони дізнавалися чимало захоплюючого, хоча, здавалося б, усі хрестоматійні факти давно відомі. Леонід Васильович знав безліч цікавих деталей і умів на минуле дивитися небайдужими очима.

На прикладах родин Тобілевичів та Кропивницьких Леонід Куценко проаналізував процес формування та соціального становлення тодішньої української інтелігенції. Його книжку «Народу самосійні діти» можна назвати новим словом у вітчизняній історичній політології.

Національне духовне недокрів’я

Це те, що боліло і тривожило його чи не найбільше. Будучи людиною самодостатньою, він дуже тяжко переносив чиєсь самоприниження, особливо духовне. Тут вони з Маланюком були великими однодумцями. Ось як писав про це Леонід Куценко у вступі до своєї книжки «Dominus Маланюк: тло і постать»: «Дякуючи братові Володимирові, отримав в дарунок томик вибраних творів Є.Маланюка, привезений ним із Нью-Йорка ще 1989 року. Волею провидіння потрапив він мені до рук із десятків книг, що дісталися в Україну з Американського континенту, і випало розкритися книзі моїм очам на рядках поеми «Голоси землі»:

А десь Вона —
не знаю чим! — живе:
Архангород, Синюха,
Скалеве,
Торговиця…
І над розлогим степом
Таке ясне херсонське
наше небо.
Нема на світі
інших Батьківщин
Понад одну, що є наказ і чин.
Нема землі,
коханої так палко.
Як та, що в ній що
не верста, то — балка.
А там — байрак.
А там — горби могил,
І хмари-велетні,
і синій небосхил.


Моя Синиця — посестра Синюхи — несе свої води у Південний Буг трьома десятками кілометрів південніше. Я з дитинства закоханий у наше степове небо, і «хмари-велетні, і синій небосхил», і виріс в порізьблених байраками та балками долині Синиці, а Маланюковий Новоархангельськ ще студентом сходив вздовж і впоперек».

Та не тільки географічна близькість місць їхнього дитинства ріднила їх. А передусім відповідальність перед цією такою прекрасною землею, яка стільки століть потерпає від духовного національного недокрів’я, яке є не поразкою, а «капітуляцією перед боєм». Ще у першій своїй книжці про Маланюка «Боян степової Еллади» Леонід Куценко висловив пропозицію видати масовим накладом публіцистичну працю «Малоросійство», яка могла відіграти роль найліпшої агітації. Цього, зрозуміло, ніхто не зробив, бо, мабуть, не знайшлося зацікавлених у виліковуванні українців від їхньої найстрашнішої хвороби.

Але — чудеса! Розгортаю Маланюків текст і читаю слова, надзвичайно актуальні для громадян Кіровограда, — вони ніяк не можуть обрати міського голову, бо їх повсякчас заводять в оману всілякі хабарники, грошовиті шахраї та любителі ловити рибку у каламутній воді, підриваючи довіру до виборів як до демократичного інституту взагалі. Та на жаль, жоден кандидат на міського голову напевно не надрукує «Малоросійство» масовим накладом…

* * *


Звичайно, напередодні 110-річчя Євгена Маланюка про все це, але повніше, гостріше, цілісніше, міг би сказати сам Леонід Куценко…

Та краєзнавець раптово і трагічно загинув. Його збила машина на одній з магістралей міста. Документи з кіровоградських архівів свідчать, що саме там колись розміщувався міський цвинтар, а на проїзній частині поховані священики і монахи.

У ці дні близькі і друзі відзначають сороковини його пам’яті.


Світлана Орел
Категорія: Мої статті | Додав: graf (06.01.2011)
Переглядів: 255 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz