Люди мого покоління пам’ятають, якою шаленою популярністю користувалися у середині 1960-х років пісні «Мелодия любви», «Московские улицы», «Глаза на песке», «Для тебя», «Город спит», «Летка- Енка», «Топ-топ, топает малыш», «Рыжик», «Чёрный кот», «Бабушка, научи танцевать чарльстон», «Иван да Марья», «Руки» та багато інших. Спочатку вони лунали з радіоприймачів, з платівок радіол, згодом – з екранів перших чорно-білих телевізорів. Та коли ми побачили і полюбили ту маленьку з ясною дитячою посмішкою дівчину, яка співала їх дивовижно виразним голосом, все одно мало хто здогадувався, що родом вона… з Кіровограда.
Тамара Міансарова народилася 5 березня 1931 року. На той час наше місто носило назву Зінов’євськ. Її батько Григорій Матвійович Ремньов був артистом драми і комедії, пізніше – художником. Мати – Анастасія Федорівна Алексєєва – співачкою. Не виключено, що познайомилися вони під час спільної роботи у театрі корифеїв або ж у Палаці культури заводу «Червона зірка». З пелюшок брали її батьки на репетиції хору. Отже, не дивно, що Тома рано виявила здібності до мистецтва. Найдавніша фотографія свідчить про те, як ще у дошкільному віці вона дебютувала на сцені якогось (точно не відомо) кіровоградського Будинку культури, продемонструвавши водночас співи, танок і художнє читання. Наступного дня у місцевій газеті з’явилася рецензія на її виступ.
Приблизно 1936-37 року сім’я переїздить до Мінська. Чи не пов’язано це зі сталінськими репресіями, Тамара Григорівна точно відповісти не може. Але глухий натяк на переслідування тут угадується. Адже її батькові, як і батькові Юліана Паніча, через своє походження довелося кількаразово міняти не тільки місце проживання, але й професію.
Страшний день початку війни приголомшив усіх. Ніхто не міг повірити, що ворог так швидко опиниться біля воріт. Тамара Григорівна пам’ятає, як у юрмі біженців вони з мамою тікали на схід, як потрапили в оточення, як тужливо брели назад, у тепер уже чуже місто. Важкі роки окупації, облави, дим пожеж, поранення матері… Але Тамара навіть у ті тяжкі часи не поривала з музикою.
1951 року вона закінчує музичну школу-десятирічку при Мінській консерваторії та вступає на фор-тепіанне відділення Московської консерваторії у клас професора Льва Оборіна. Юна студентка із захопленням, самозабутньо грає Бетховена, Баха, Ліста, Шопена… Та з другого курсу володарка гарного ліричного сопрано починає факультативно відвідувати вокальне відділення і брати уроки у професора Дори Білявської.
Після закінчення консерваторії 1957 року Міансарову направляють на роботу в ГІТІС концерт-мейстером. Однак ця робота її не задовольняє, і через кілька місяців вона починає естрадну кар’єру. В репертуарі співачки тоді було всього три пісеньки, але вона все ж ризикнула взяти участь у Всесоюзному конкурсі артистів естради. Тамара блискуче виконує під власний акомпанемент вальс Штрауса і отримує третю премію. В цей період перед нею гостро постає питання: чим же займатися – співами на естраді чи грою на фортепіано? Невдовзі воно вирішується на користь перших. Вже в 1960 році Міансарова виступає в Московському мюзик-холі. Вона дебютує у виставі «Коли запалюються зірки» поряд з Марком Бернесом, Кірою Смірновою, Капітоліною Лазаренко, Львом Мировим та Марком Новицьким.
Великим успіхом був позначений виступ Міансарової на VIII Всесвітньому фестивалі молоді та студентів у Гельсінкі 1962 року. З піснею «Ай люлі» вона була відзначена першою премією та золотою медаллю. А сталося це дуже несподівано. На фестивалі Т. Міансарова перебувала у складі великої творчої групи разом з Муслімом Магомаєвим, Маргаритою Суворовою, Олександрою Стрельченко та іншими виконавцями. Проте її виступ не планувався. Та виявилося, що один з артистів захворів і його терміново треба було замінити. Вибір припав на Тамару. Вона виступила з ансамблем Ігоря Гранова, виконавши веселу пісеньку Людмили Лядової на вірші Бориса Брянського. Пісенька одразу стала популярною, її почали наспівувати всі учасники фестивалю.
Наступного року на фестивалі у Сопоті талановита артистка підтвердила свій зірковий статус. Після виконання пісні «Солнечный круг» (слова Льва Ошаніна, музика Аркадія Островського) успіх був приголомшливим. Тамара співала її на всі лади: стримана, мужня на початку інтонація змінюється у приспіві – чистому і ясному – тією ж дитячою, дзвінкою, здивованою нотою, а слова «пусть всегда будет мама» сприймаються як найпотаємніше, чим дитина може поділитися тільки ось зараз. Потім цього ніхто вже не буде знати. Тому що дитина виросте… І тут же лунає зворушливе у своїй наївності самоствердження: «Пусть всегда буду я!» - прямим, чистим, звільненим звуком. Несподіване рішення першого і останнього куплетів, виконаних хлопчачим дискантом, прийшло до співачки не випадково: вона пам’ятала жахи окупації і тому дивилася на цю пісню очима дитини, що пережила війну.
Очевидці пригадують, як тільки завмерли останні акорди, шість з половиною тисяч глядачів піднялися і довго аплодували стоячи. На вулицях Гданська її впізнавали, віталися, потискали руки, обнімали. В газетах її називали «соловей Москви», а на одній з польських фабрик парфумів вийшла нова марка духів, названа на її честь, «Тамара».
1966 року в столицях СРСР, НДР, Чехословаччини, Польщі, Болгарії та Угорщини проходив конкурс естрадної пісні «Дружба». В кожній з них кожен учасник мав виконати пісню тієї країни, де проходив черговий тур. Міансарова завоювала чотири перші премії, випередивши свою головну конкурентку, болгарку Лілі Іванову. До речі, серед «переможених» був і Йосип Кобзон.
У пору її розквіту жанровий діапазон співачки був надзвичайно широким – від героїчних музичних балад і драматичних вокальних новел до жартівливої та дитячої пісні. Для кожної з них Т.Міансарова знаходила свої фарби, свої виразні засоби. Гнівні та задумливі, ліричні та жартівливі пісні в її виконанні нікого не залишали байдужим. Чарівлива на сцені, весела, жива і чуйна в житті, Тамара Григорівна отримала заслужену популярність у глядачів. Гастролі співачки в Швеції та Фінляндії, Німеччині та Італії, Польщі та Болгарії, Кампучії та Лаосі проходили з незмінним успіхом.
Несподіванкою стала ситуація на початку 1970-х, коли Міансарова перестала з’являтися на телебаченні, її голос не звучав на радіо (записи були просто розмагнічені), вона стала невиїзною. Який «чорний кіт» перейшов дорогу співачці, про це вона не хоче розповідати. Але хтось з «доброзичливців» посіяв у Москві чутку, що співачка поїхала до Ізраїлю. Столичні концертні зали виявилися для неї закритими. Знятий про неї фільм-концерт «Сонячна балада» глядачі так і не побачили. Вона була вимушена перевестися з Московської у Донецьку філармонію, де пропрацювала 12 років. У цей період, гастролюючи, Міансарова кілька разів виступала на сцені Кіровоградської обласної філармонії, останній раз – в 1987 році. Багаторічна творча діяльність співачки (а їй доводилося виступати в шахтарських містах і селищах, в гірничих клубах і навіть у конторах шахт) була відзначена нагрудним знаком «Шахтарська слава» та званням «Почесний громадянин Донецька». Ці відзнаки дуже дорогі її серцю, тому що, за словами Тамари Григорівни, більш вдячної та чуйної публіки вона ніде не зустрічала.
Співачка з новими надіями і планами повертається до Москви. Але працювати їй з різних приводів не давали. Так продовжувалося аж до 1988 року. Згодом як професор кафедри естрадного мистецтва вона починає викладати в ГІТІСі (нині – Російська академія театрального мистецтва), в Будинку творчості «На Таганці». Серед її учнів – відомі нині естрадні співаки Юліан, Аліка Смєхова, Лада Маріс, Максим Ситник, а також кілька солістів Державного академічного Великого театру.
До останнього часу артистка проводила численні зустрічі з глядачами, виступала з новими пісенними програмами. Компакт-диск популярних ретро-пісень Міансарової вийшов у новому аранжуванні її сина Андрія. Її запрошують на різні музичні конкурси як члена журі; протягом двох років вона очолювала журі міжнародного фестивалю «Золотий шлягер»; була почесним членом Сопотського фестивалю; їздила на гастролі в Америку.
1996 року заслужена артистка України (1972) Тамара Міансарова заслужено стає народною артисткою Росії. Вона нагороджена також орденами «Дружби народів», «Дипломата Камбоджі», лаоським орденом «Трьох Слонів». У 2005 році на «Площі зірок» у Москві була встановлена іменна зірка нашої талановитої землячки. До речі, непогано було б зробити дещо схоже і в Кіровограді. «Алея зірок» не тільки б чудово прикрасила майдан перед міськвиконкомом, але й увічнила б імена усіх, ким має пишатися наше місто.