Одеський чиновник ХІХ століття А. Скальковський, який займався історичними й статистичними дослідженнями, добре відомий науковцям, краєзнавцям, археографам, бібліофілам. У кількох його працях на підставі великого масиву архівних першоджерел висвітлено й сторінки минувшини нашого краю, охопленого тоді Балтським, Єлисаветградським, Олександрійським, Чигиринським повітами. У свої тривалі поїздки в середині позаминулого століття він брав із собою рідних. Його син К. Скальковський зафіксував побачене в мемуарах, які побачили світ 106 років тому в санкт-петербурзькому виданні "За рік”.
Костянтин Аполлонович пише, що тогочасні аракчеєвські поселення значно відрізнялися порядком і чистотою з побіленими будинками, парканами, садками, квітниками, але "культура до нас не пристала, і я був, після ліквідації військових поселень та передачі їх до відомства державних селян, вражений, оглядаючи 1863 р. ... Глодоси, Липняжку... та ін. добре знайомі мені поселення. Минуло лише сім років, і …будівлі зруйнувались, сади і квітники були вирвані, ставки занедбані, гаті й мости розорені. Вознесенськ, Єлисаветград, Ольвіополь та ін. міста військових поселень перетворились у брудні єврейські містечка”.
Мемуарист наводить приклади "абсолютно первісних звичаїв” кріпосників. Тесть його дядька без відома батьків, будь-яких документів і теплого одягу віддав 14-річну сільську дівчину з прислуги Скальковським після того, як, прощаючись, мати Костянтина пожалкувала, що довго її не побачить. Везли її "на козлах до Одеси, ніби велику собаку”. Син вказаного поміщика у садку біля родового будинку не був років двадцять, оскільки життя його проходило лише в снах (двічі на добу), їжі і відпочинку (від обіду). Вдова дядька Костянтина у своєму невеликому помісті сільське господарство вела за порадами польського "Бердичівського календаря”. Якщо його прогноз не справджувався, то вона шмагала і викидала календар під дощ. "Були поміщики, котрі влітку, в спекотні дні, роздягалися «донага», брали з собою в такому ж райському костюмі кріпосних дівчат і відправлялися із запасом провізії, горілки і вина до котрогось” острова. Будинки середніх поміщиків були саманними, криті очеретом, яким і топили. Ванн не було, тому, роздягнувшись, господарі обливались водою прямо із криниць. "Дами і дівчата читанням себе не утруднювали. Були й винятки, хоча читали без користі. Одна поміщиця запевняла мене, що улюблені її твори "Гамлет” і "Фрегат "Надія”.
Критично оцінює молодший Скальковський і військових на дозвіллі. Гусари були не лише гарними танцюристами, а й "найбільшими пияками, гравцями та забіяками”. В азартні ігри програвались армійські казенні гроші (в той час, коли солдати отримували для навчальних стрільб лише по два бойових набої в рік). "Що ж мені накажете робити, говорив мені з розпачу один кавалерист, програвшись, панчохи в’язати чи книжку читати? Гірше останнього він не міг нічого уявити собі”. Як поміщики, так і військові застосовували тілесні покарання. Скальковський бачив, як під час Кримської війни фельдфебель рахував солдат "ударами по зубах, ніби йдучи по фортепіанних клавішах”, били шомполами, різками.
Добре відгукується мемуарист про командира резервного кавалерійського корпусу в Єлисаветграді, німця, генерала фон Гельфрейха. "Успіхи по службі німців, звичайно, були сумними для національного самолюбства (росіян. – С.Ш.) і частково пояснюються чіпкістю німецької породи, але, правду кажучи, в той час, як росіяни (гусари. – С.Ш.) більше займалися биттям євреїв, пиятикою і картами, німці дисципліновано виконували свої службові обов’язки. Вони отримували у себе в краї і краще домашнє виховання. За акуратність їх, здається, власне і не любили…”. Зразковими поміщиками епохи Костянтин Аполлонович називає Ерделі, зокрема старшого з них Миколу Яковича, відставного офіцера, котрий мав сільськогосподарські машини, вів багатопільне господарство. Його помістя Балашівка знаходилося на березі Інгулу навпроти Єлисаветграда.
Костянтин Скальковський, на наш погляд, передбачив кризу системи і держави Романових. Починалася вона з відсутності серед більшості представників поміщиків і військових носіїв моралі, духовності, господарської ініціативності.

Сергій ШЕВЧЕНКО.