Четвер, 28.03.2024, 20:02
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 181
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Осінь у майстерні художника


За вікном – осінь. Осінь і в його майстерні – на стінах, біля стелажів, на мольберті. Це – улюблена тема Фелікса Полонського, члена Національної спілки художників України, лауреата обласної премії в галузі образотворчого мистецтва імені Олександра Осмьоркіна.
- Я люблю осінь за її багатобарв’я, - говорить Фелікс Михайлович. – Жодна пора року так не щедра на барви, як бабине літо.
Осінь Полонського й справді вражає святковістю колориту. Навіть коли він пише «Дощі осінні», крізь прозорий серпанок проглядають теплі кольори прощальної сонячної посмішки.
- Люблю писати прихід весни, пробудження природи. Не знаю, може, це в мені живе незатухаюче з юності очікування не знати чого, але такого, що хвилює душу, породжує надії, відводить смуток… Ще люблю квітуючу весну – цвітіння яблунь, бузку…
Я зауважую, що мені дуже подобається його «Бузок»: серед кіровоградців, мабуть, ще Віктор Перепичай написав бузковий натюрморт так настроєво. Втім, це моя особиста думка.
- А літо не люблю. Як на мене, то в ньому не вистачає кольорів. Хіба що, коли цвітуть маки.
Це вже – його думка. Хоча навряд чи з нею погодився б, скажімо, Сергій Шаповалов – автор яскравих літніх квіткових композицій. Але одна справа натюрморт, інша – панорамний пейзаж, хай і камерний за розмірами.
У майстерні Полонського зібралося стільки робіт, що їх вистачило б на кілька солідних експозицій. Коли буваєш у таких мистецьких лабораторіях (у прямому розумінні слова), а бувати мені довелося в багатьох із них, завжди задумуєшся над тим, скільки втілених на полотні настроїв і почуттів заховано далеко від людських очей, скільки з них так і стоятимуть на стендах у творчих оселях їхніх авторів. Тим часом, жоден районний музей не може похвалитися наявністю не те що повноцінної, а й більш-менш при-стойної колекції образотворчого мистецтва. А Кіровоград же налічує до сорока членів Національної спілки художників – чотири десятки митців-професіоналів, роботи яких могли б прикрасити будь-яку музейну експозицію. Чи багато для цього потрібно? Небагато. Лише розуміння державними службовцями, які визначають культурницьку політику на місцях, важливості мистецької складової будь-якого музейного зібрання. Якось на цю тему мені довелося говорити з головою обласного відділення НСХУ, народним художником України Михайлом Надєждіним. Він поділяє мою думку. Адже в художніх музеях знаходиться місце далеко не всім творам, що цілком природно. Навіть, коли котрісь із них туди й потрапляють, то це ще не означає, що глядачі їх бачитимуть: більшість, як правило, зберігається в запасниках. Михайло Володимирович стверджує: кірово-градські художники не заперечували б проти того, аби передати в місцеві музеї частину своїх робіт. На певних умовах, звичайно, головна з яких – гарантія надійного збереження...
Вибачте, це був, так би мовити, відступ від нашої розмови.
А вона продовжується. Нам є про що поговорити. Хоч ми знайомі вже й досить давно, та у художнику кожного разу відкривається щось нове. Звертаю увагу на дві роботи – «Нотр-Дам із вікна паризького кафе» і «Мулен Руж». Фелікс Михайлович розповідає.
У столиці художників йому поталанило побувати завдяки щасливому випадку. Під час однієї з обласних виставок він познайомився із туристами з Вуперталя, німецького міста, що належить до адміністративного округу Дюссельдорф. Вони й запросили Полонського влаштувати персональну виставку у них (між іншим, на батьківщині Фрідріха Енгельса, якому вупертальці встановили досить оригінальний пам’ятник у вигляді трьох зімкнених постатей з величезними м’язами рук для роботи, практично без голів, щоб не думати, зате надто здатних на продукування потомства). Художник повіз туди два десятки робіт, які мали успіх і теплий відгук у місцевій пресі, зокрема у «Wuppertaler rundchau». Всі привезені роботи подарував організаторам виставки, а ті, у свою чергу, влаштували йому поїздку в Париж.
І ось – Париж!
Монмартр… Хто тільки з великих не топтав його бруківку і не «відмітився» в його кабачках і кав’ярнях! Поль Гоген і Вінсент Ван Гог, Едгар Дега і Анрі Матіс, Амадео Модільяні і Пабло Пікасо, Ренуар, Сезан, Утрілло, знаменита танцівниця з «Мулен Руж» Ла Гулю, зображена Тулуз-Лотреком при вході у кабаре… На вершині Монмартра височіє церква Санкре Кьор (Серце Христа) - одна з визначних пам’яток Парижа, а кабачки, де любили посидіти поети й художники, де за завсідництво в них художника Утрілло колеги прозвали Літрлло, де згорав талант Модільяні, залишилися й по сьогодні. Там же, неподалік, стоїть і будинок, в якому жив Сальвадор Далі…
«Мулен Руж» – знамените паризьке кабаре, в якому збиралися не тільки представники середнього класу і люди мистецтва, а й аристократи, навідувався туди навіть принц Уельський.
Нотр-Дам – Собор Паризької Богоматері, де зберігається одна з великих християнських святинь – Терновий вінок Ісуса Христа і де кипіли пристрасті героїв Віктора Гюго (Фелікс Михайлович з дружиною на вшанування їх поставили свічки)…
Версаль… Лувр… З усього побаченого в Луврі Полонського найбільше вразив цикл картин Пітера Рубенса з життя французької королеви Марії Медічі для Люксембурзького палацу, куди вона мала намір переселитися після примирення зі своїм сином, королем Людовіком ХIII. Це – двадцять одне величезне за розміром історико-алегоричне полотно, де поєднуються реальні епізоди з життя королеви і міфологічні персонажі. Для Фелікса Михайловича то було справжнім відкриттям великого фламандця. За його словами, того, що ми бачили в Ермітажі, зовсім недостатньо, щоб мати повну уяву про художника.
Враження від Парижа залишилося незабутнім. Воістину, правду каже прислів’я: «Побачити Париж – і померти». І слава Богу, ще ніхто не вмер від того, що побачив його.
Фелікс Полонський – художник інтелектуального складу. Його цікавлять міфологічні сюжети, як, наприклад, «Перевтілення Семіраміди», «Ясон і Медея» чи «Літній сон на Хортиці», трансформація образів, реальні історичні постаті. При цьому він не наголошує на абсолютній портретній схожості, його цікавить внутрішній світ персонажа, вну-трішня драма, а саме драматичні персонажі художник обирає для втілення на полотні. Такий його бунтівний, сповнений болю за Україну Тарас Шевченко, перед яким «ніби в гарячім мареві степів наддніпрянських… снувалися мученицькі тіні наших безщасних гетьманів… розгортався степ, засіяний могилами,.. пишалася прекрасна, безталанна Україна». Така Леся Українка, котра через досвітні огні вдивлялася у майбутнє рідного краю, а може, й далі. Такий Гоголь петербурзької пори на тлі Петропавловської фортеці, коли він відчув усю ворожість чиновницької столиці, міста, яке так і не зміг полюбити, не зміг зрозуміти, стати тут своїм, незважаючи на те, що Петербург для нього був мрією ще зі шкільних років. Гоголь тієї пори, коли у нього народжувалося запитання, висловлене у листі до Максимовича: «Дурни мы, право, как разсудить хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем?». А може, й роздуми про «світло християнства і путь до Христа» (Є.Маланюк).
Окремо хочеться сказати про серію (може, цикл) Фелікса Полонського, присвячену Володимиру Маяковському. Над його образом він працює давно, шукаючи художню правду про російського поета, незадокументовану відповідь на питання, в чому полягала причина його трагедії – в особистому чи громадянському. Після падіння «кремлівської стіни», коли стало можливим говорити й писати те, що думаєш, з’явилося чимало охочих ставити самогубство поета під сумнів. Ми обоє погоджуємося, що Маяковський був справді великим поетом, і коли б він не написав нічого, окрім «Облака в штанах», все одно увійшов би в російську літературу двадцятого століття у ранзі перших. А коли б ще й не писав того, що не треба було писати… Та в тому, очевидно, й полягала драма, помножена на особисті обставини, котра закінчилася трагедією через якісь чотири роки після того, як у вірші «Сергію Єсеніну» він пафосно стверджував: «В этой жизни помереть не трудно, сделать жизнь значительно трудней».
А на завершення – ще про одну картину Полонського «Помаранчева завірюха». Вона написана, як кажуть, по гарячих слідах, після багатолюдного мітингу на площі перед міською радою. Архітектурні контури, велелюддя і маєво помаранчевих прапорів – образ часу надій, котрим поки що, на жаль, не судилося збутися через, як писав один автор, «чи наших сукиних синів, чи наш розпроклятий розбрат». Але це вже - політика. А про політику говорити не хочеться. На дворі – осінь. Золота осінь.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ.

http://www.n-slovo.com.ua/arhiv/23_09_2010_5.html


Категорія: Мої статті | Додав: graf (17.03.2011)
Переглядів: 688 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2024
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz