Субота, 18.11.2017, 13:08
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

«А чи не могли б ви показати мені просто велике поле пшениці?»

Україна в житті та музиці Кароля Шимановського


КАРОЛЬ ШИМАНОВСЬКИЙ

ТИМОШІВКА — ЗАГАЛЬНИЙ ВИГЛЯД

У одному з інтерв’ю, що його Кароль Шимановський, найвидатніший польський композитор першої половини ХХ ст., дав невдовзі після свого 50-ліття, він, охопивши поглядом свій життєвий шлях, сказав так: «Народився ж бо я на Україні, там пройшло моє дитинство, я відчував її усією душею, кохав її благодійний клімат, її буйність та солодкість…» У щирості цього зізнання впевнюєшся, гортаючи сторінки кореспонденції Шимановського, де раз по раз наштовхуєшся на виразні ностальгічні нотки. Особливо тоді, коли композитору щастило знайти сприятливі умови для творчості, або навпаки, коли таких умов бракувало, він подумки повертався до блаженних днів, проведених у родинній Тимошівці, у садибах своїх родичів, друзів та знайомих: Зарудді, Рижавці, Дахнівці. Саме тут, за його словами, людина «купалася в єдиній вартісній речі — натхненні».

Справді, для Шимановського Україна — це перш за все «благодійний клімат», «буйність та солодкість». Але також і місце зустрічі східно- та західнохристиянських культур з античним та мусульманським світами, які його так вабили. У крихітній хатинці- «композиторні» на березі тимошівського ставу під променями українського сонця переплавлялися на мережива вишуканих звукових арабесок «Любовних пісень Гафіза» та «Пісень принцеси з казки» глибокі враження від мандрівок Північною Африкою, Грецією, Італією, зокрема Сицилією. Інспірації Сходом поєднувалися з голосами українських дівчат, у співі яких було щось «дике й колдовське» (Зофія Шимановська), та втілювались у сповнені примхливої грації, екстатичного піднесення, зачарування й еротизму музичні сцени й картини «Шехерезади», «Острову сирен» та «Фонтану Аретузи».

Магія українського пейзажу та клімату, можливо, не діяла б на Шимановського так чародійно, якби в його складній етногенетичній формації не було струменю української крові. Цей струмінь передався йому від прапрабабки Францішки, уродженої Росьцішевської, прадід якої одружився на українській шляхтянці Тишів-Биковській. Рідна ж сестра Францішки — Юзефа Росьцішевська була прапрабабкою Тадея Рильського. Тож Максим Рильський доводиться Шимановському далеким родичем.

А з другого боку Шимановський пов’язаний родинними зв’язками й із Ярославом Івашкевичем, справжнім співцем України в польській літературі ХХ ст., і з Феліксом Блуменфельдом, диригентом, композитором, педагогом, «чудо-Феліксом» (В. Стасов) російської музики межі ХIХ — ХХ ст., і з Генріхом Нейгаузом, піаністом, найвизначнішим фортепіанним педагогом радянського періоду, професором Київської та Московської консерваторій.

Ці сімейні зв’язки заплелися в тодішньому Єлисаветграді, зимовій «столиці» Шимановських, де вони мали власний дім із садом, що тягнувся до самого Інгулу. Юний Кароль навчався музики в батька Генріха Нейгауза — Густава, а свідоцтво про загальну освіту він отримав у місцевому земському реальному училищі. У тому самому училищі, де кількома роками раніше вчилися Тобілевичі, а трохи пізніше Євген Маланюк, Олександр Осмьоркін та Юрій Яновський.

Парадоксально, але всі ці видатні митці вчилися в навчальному закладі технічного профілю, яким було реальне училище, в той час, коли майбутній фізик Ігор Тамм та ракетобудівник Георгій Лангемак виховувались у розташованій неподалік класичній чоловічій гімназії, щоправда, серед єлисаветградських гімназистів були також Володимир Винниченко, Юлій Мейтус, Арсеній Тарковський, згадуваний уже Ярослав Івашкевич, та менш значний польський письменник, уродженець Єлисаветграда Міхал Хороманський.

Невелике, «залите сонцем, усе в парках та квітучих садах дивне українське місто» (Хороманський), що дало українській, російській та польській культурам таке сузір’я імен, в певний момент життя Шимановського стало для нього своєрідною тюрмою, в якій він опинився внаслідок революцій 1917 року. Не відразу отямившись від прострації, викликаної, як визначив її сам композитор, «кошмарною оргією руйнування й крові», Шимановський виступає в концертах із єлисаветградським скрипалем Віктором Гольдфельдом, для яких пише один із кращих творів «Транскрипції каприсів Паганіні».

Надзвичайно болісно переживаючи своє вимушене відлучення від найбільших європейських культурних центрів, де протягом останніх 10 — 15 років він усе вище піднімався сходинками своєї композиторської кар’єри, автор «Пісні про ніч» живе переважно «багажем» своїх подорожей Середземномор’ям. Про це свідчать обидва написані в Єлисаветграді вокальні цикли: «Пісні на слова Рабіндраната Тагора» та «Пісні божевільного муедзина». На створення останнього Шимановського надихнуло кількатижневе перебування під Одесою на дачі Лева та Маріанни Давидових та зустріч там із Ярославом Івашкевичем, який привіз композитору переклад віршів Тагора та власні, написані дорогою з Києва до Одеси, «Пісні муедзина».

Згадуючи дні, проведені на Середньому Фонтані, Шимановський писав про казкове море, що наповнювало його тугою за країнами його мрій «на берегах далеких морів справжнього Півдня …в Таормині чи Палермо… тих усіх чудових фантомів, які там ще витають».

У той же час Шимановський пише філософський роман «Ефеб», статті до єлисаветградських газет, як виконавець бере участь у циклі просвітницьких концертів, а ночами інколи виходить на патрулювання з карабіном у руках! Ці драматичні епізоди завершують 37-річний український період життя композитора, що скористався чи не останнім поїздом, щоб утекти від більшовиків, яких він називав «брехунами та лицемiрами».

Неважко уявити, що очікувало автора подібних висловлювань, надрукованих у «білій» газеті «Війна і мир».

У новій Польщі, що відродила свою незалежність після 123-річного поневолення, Шимановський стає безперечним лідером музичного життя, поринає в боротьбу за утвердження національного й водночас сучасного мистецтва. Україна назавжди залишається для нього краєм минулого, краєм ненаписаної автобіографічної повісті. Хто знає, можливо, в ній ми знайшли б підтвердження спогадів Остапа Лисенка про зустріч його батька, знаного вже на той момент композитора, який разом з родиною провів літо 1892 р. в гостях у рідного брата Андрія в селі Орлова Балка під Знам’янкою, з сім’єю Шимановських, володарів маєтку в цьому ж селі. Тоді, прослухавши у виконанні дев’ятирічного Кароля декілька п’єс, Микола Лисенко нібито обняв його та пророчо вимовив: «Ти будеш великим композитором!»

Шимановський, зважаючи на його неабиякий літературний хист, мабуть, міг би ще яскравіше, ніж це зробив М.Хороманський в інтерв’ю з композитором 1932 р., розповісти про перше враження від опери, отримане ним у десятирічному віці («Русалка» Даргомижського, представлена на сцені місцевого театру), бо, за свідоцтвом інтерв’юера, композитор «згадував про це, як про подію, що мала вплив на все його життя й долю», оскільки саме тоді музика вперше так могутньо подіяла на нього.

Нарешті, автор трьох пісень на вірші Дмитра Давидова, можливо, торкнувся б у мемуарах своїх особливих відносин з Наталею Давидовою, представницею відомого українського роду Гудимів-Левковичів, художницею, яка намагалась синтезувати авангард з українським народно-вжитковим мистецтвом, вивівши його на світову арену. Наталя Давидова була «музою та другом» композитора, його ідеалом жінки, прототипом єдиного жіночого персонажу в романі «Ефеб». І якщо атмосфера Тимошівки, Єлисаветграда, Києва, коли там бував (і творив!) Кароль, достовірно передані його сестрою Зофією Шимановською в «Повісті про наш дім» та Ярославом Івашкевичем у «Зустрічах з Шимановським», то про перебування композитора в маєтку Давидових Вербівці, розташованій як і Тимошівка, поблизу легендарної Кам’янки, та щодо впливу фольклорних виставок і концертів, влаштованих Наталею Давидовою, на майбутнього піонера неофольклоризму в польській музиці ми, за браком автентичних свідчень, можемо лише здогадуватись.

В український період життя та творчості Шимановський уникав безпосередніх зв’язків із фольклором, не цитуючи ані українських, ані, за винятком однієї, польських народних мелодій. Через це деякі сучасні йому польські критики закидали митцю відсутність національного характеру, звинувачували в космополітизмі. Полемізуючи з ними, Шимановський наполягав на тому, що глибокий національний дух б’є в його композиціях чистим джерелом, хоч якими б «ненародними» видавались «Метопи», «Маски» чи «Міфи». У своїх роздумах над вираженням національного в мистецтві він афористично назвав музику «ароматом квітки певної культури».

«Я завжди мав враження, — писав Зигмунт Мичельський, — що в Шимановського недооцінюють той елемент, який я називаю «українсько-сицилійський»… Тільки Ярослав Івашкевич, який походить теж із тих країв, розуміє ці справи… Ми не усвідомлюємо, як сильно це «кресове» походження єднало людей звідти, як багато було в них спільних рис, передусім замилування українськими безмежними просторами, що дозволяло їм знайти спільну мову».

Тож коли Шимановському, що перебував у Франції у зв’язку з підготовкою паризької прем’єри свого балету «Гарнасі», головну роль у якому грав українець за походженням Серж Лифар, земляки запропонували у вільну хвилину оглянути старовинні французькі замки, він спитав: «А чи не могли би ви показати мені просто велике поле пшениці?»

«Є щось у глибині, — пояснив пізніше композитор, — що, незважаючи на зовнішні переміни, ніколи не змінюється, завжди залишається таким самим, майже як у дитинстві». Цим «чимось у глибині» й була для Шимановського Україна.


Олександр ПОЛЯЧОК, мистецтвознавець, м. Кіровоград

http://www.day.kiev.ua/30135


Категорія: Мої статті | Додав: graf (25.03.2011)
Переглядів: 208 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz