Поетична книга відомої української поетеси Антоніни Корінь «За руки по райдузі» інтригує читача від самого початку.«Майбутнім листочкам і квіточкам з дерева нашого роду присвячую» – За цим образним словоуказом відкривається потужна душа ліричної героїні. Душа, що з кожним віршем вабитиме читача все новими й новими відтінками райдуги поетичного дивосвіття.

Книга має чотири розділи, представлені вибраними творами із уже знайомих читачам книг авторки: «Заворожи мене», «Сім нот мінору», «Віку мого день», «Монолог метелика». Об’єднує ці розділи наскрізний мотив – це мотив любові. Баготоголосся відтінкових форм цього мотиву відкриває перед нами різні іпостасі ліричної героїні. Це берегиня роду, рідного краю, природи. Це жінка, яка сама потребує захисту, романтична і відкрита, в якої «серпневим небом виповнені очі», яка, стоїть на інеї, але «біліша від берези». Це жінка мудра й виважена, терпляча, спечалена прагматикою буденності, що кличе коханого «відданим поглядом кольору «жду» і «сама собі купує троянди». Це жінка-іронія, жінка-творчість, жінка-блискавка – натура пристрасна, внутрішній конфлікт якої виливається у полемічне протистояння з алогічністю Всесвіту: «Лише згораючи, я чую, що живу».

Перед нами динамічний характер, і тотальна відсутність штучної експресії. Поетична майстерність А.Корінь полягає в простоті висловлювання. Часом здається, що її лірична героїня не відкриває нічого нового. Але за вмілим баченням очевидного приховано небуденність її мислення:

В календарі – число непарне,

Ще один штрих до самоти.

Прагматика світоглядних максим поетичного розмаїття найяскравіше, очевидно, розкривається через різноспрямованість запитів ліричної героїні до світу. Її імператив складають чесність, самовідданість, природність, чутливість до всього живого, доброта. Особливо вражає патетика останнього куплета поезії «Ще між нами тепло, а не іній». Лірична героїня застерігає свого супутника йти обережно: «бачиш – місяць за хмарами зник?/ обминемо осіннє мереживо, /може, це – чийсь весільний рушник?». Для неї просто неприпустимо зазіхнути на чуже, порушивши таким чином світову гармонію. Відтак спостерігаємо, як риторика вчинку спрямовує нас глибше – до екзистенціальних вимірів духовного життя героїні.

Говорячи про характер поезій книги, відмітимо: переважає лірика інтимного і філософського звучання. І хоча твори поетеси об’єднані далеко не новими темами, і авторка не вдається до популярного сьогодні штукарства і словоблуддя, їй вдається знаходити нові ракурси у зображенні таких близьких кожному з нас почуттів, буденних ситуацій, типових, на перший погляд, обставин. Характерною особливістю окремих її віршів є сюжетність. Однією з таких міні-драм зі щасливим фіналом є поезія «Весна на автобусній зупинці». Енергія поетичного всесвіття А.Корінь досягає піку свого самовираження не тільки у традиційних віршованих формах. З очевидною природною легкістю поетесі вдаються і малі поетичні форми. Так, чотиривірші з циклів «Сліпий дощ» і «Сліпий дощ 2» ніби відтворюють гармонію дощових крапель. Цікавими є й авторські означення цих «малих» віршів: «скоринки», «хайямчики-рубайчики».

Окремо варто сказати про характер поетичної іронії. У творчому обрамленні поетеси іронія з вуст її ліричної героїні сприймається не як самозахист, а як принцип самоствердження, віднайдення рівноваги, а відтак є засобом долання екзистенціальної прірви у характері взаємина зі світом. Тому можемо спостерігати, що часто самоіронія підмінюється легкою усмішкою з великим знаком питання: «Прощаюся? Чи жду себе нову?» . Альтернатива на шляху ліричної героїні свідчить про відсутність статики, про наявність постійного руху…

Враження від поезій А.Корінь не можна вмістити у кілька слів. Бо та рівновага, що досягається всотуванням її доброти, щирості, любові, відкриває ще один колір райдуги – колір вселенської любові, восьмий колір тієї райдуги, за руки по якій закликає йти поетеса.

Надія Гармазій