П`ятниця, 15.12.2017, 11:31
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Подвиг 300-та козаків Чорного Ворона

Подвиг 300-та козаків Чорного Ворона
16 і 17 квітня цього року Історичний клуб "Холодний Яр" запрошує до участі у традиційних щорічних заходах у Холодному яру членів "молодіжних українських організацій, козацьких товариств, військово-історичних клубів, українських партій, журналістів, народних депутатів усіх рівнів, читачів "Незборимої нації", "Шляху перемоги", "Літературної України", всіх небайдужих".

У суботу 16 квітня опівдні в селі Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області заплановано вшанування отамана Чорного Ворона

та демонстрація фільму "Юрій Горліс-Горський".

Хочу внести і свій внесок у висвітлення історії подвигу і героїчної загибелі трьохста козаків Чорного Ворона. І знову подвиг 300-та козаків, як це було під Берестечком, під Крутами і ось під Розумівкою. І знову це був бій з чисельно переважаючим ворогом, і цього разу козаки знову прикривали відступ своїх військ. Але бій під Розумівкою був найстрашнішим за згадані вище за своїм безглуздим змістом. Якщо під Берестечком 300 козаків героїчно протистояли проти величезного польського війська, а під Крутами проти російського, то під Розумівкою козаки вже рубали один одного.

В книзі Юрія Горліс-Горського "Холодний Яр" читаємо: "Коли Степова дивізія перед полуднем йшла відкритою місцевістю, розвідка Чорного Ворона виявила, що збоку, просто на неї, марширує будьонівська кіннота. А повстанці не призвичаєні до бою з масою доброї кавалерії в степу, тим більше що майже половина степовиків – без рушниць.

Ясно було, що, як тільки будьонівці виявлять повстанців і заатакують їх, маючи ще до того сильну артилерію, все може скінчитися трагічно. Тож Чорний Ворон зі своїми трьома сотнями перший атакував ворожу дивізію. Стягнувши на себе увагу близько двох тисяч кіннотників, повів їх, відступаючи з боєм, у протилежний від Степової дивізії бік...

Як тільки прибув зв'язковий від Блакитного, Хмара поспішив услід за степовиками і, переконавшись, що вони щасливо пройшли далі в степ, повернув назад. По дорозі зустрівся з полком будьонівців, що удвічі переважав силою чорнолісців. Під його ударами Хмара декілька годин маневрував, аж поки сховався в Розумівські ліси. Ввечері прийшов на цей хутір. Застав тут п'ять будьонівців – кубанських козаків, які втекли, щоб приєднатися до партизанів. Розповіли, що саме їхня дивізія розгромила повстанців у Лебедівському лісі.

Сьогодні мала бій із якимсь відважним партизанським загоном. Хмара здогадався з оповіді, що був це загін Чорного Ворона. Оточені у маленькому лісочку серед степу за кілька верст звідсіля, козаки Ворона по-геройськи боронилися.

Усі атаки були відбиті з величезними втратами для будьонівців. Тоді дивізійна артилерія відкрила по круглячку молодого лісу ураганний вогонь, змішавши його із землею. Партизани вискакували гуртами, кидалися назустріч будьонівським лавам і гинули в рукопашному бою, дорого віддаючи своє життя. Кількагодинний бій Чорного Ворона коштував червоним третини складу дивізії. Триста воронівців усі до одного полягли. Як оповіли будьонівці-кубанці, поранені партизани добивали себе на очах ворога.

Забравши своїх поранених й покинувши вбитих, будьонівці пішли далі – поспішали на врангелівський фронт, де мав розпочатися генеральний наступ..."

"Як засіріло, наш штаб із кінною сотнею та Чорноліський полк Хмари (двісті двадцять шабель) їдемо відвідати Чорного Ворона.

Помандрували навпростець. Попереду – Петренко, Хмара, Чорнота і я. З нами літній кубанець, підхорунжий Таманського полку, палкий прихильник кубанських самостійників Рябовола (1) та Кулабухова; служив у Добровольчій армії, потім потрапив до червоних (2). Інші були молоді козаки з його ж станиці. Порозмовлявши, Хмара залишив їх у себе зі зброєю на конях.

Ще здалеку помітили на полях навколо ліска темні плями.

- Як напали вони, так перший полк до половини вирубали, – розповідав кубанець. – Будьонівці прийняли їх за своїх, підпустили близько, а тоді вже й розвинутися до бою не було часу. Кинулися на воронівців два полки, що йшли слідом. Поки відходили в цей бік, відстрілюючись із тачанок, третій полк балкою обскочив із тилу. Ну й замкнули їх у тому гайку. Почали атакувати. Так куди там?! Не візьмеш! Підпустять, посічуть із кулеметів, а тоді – в контратаку. Ну, звідціля, звичайно, – резерви підводять і знову заженуть воронівців у лісок. З якого боку не кинуться до гайка – січуть кулемети, якби Бог зна скільки їх там було. Валяться коні, люди. Тоді командир дивізії наказав відійти і, пильнуючи, щоб повстанці не прорвалися, чекати на артилерію. Під'їхала... Почали гатити у лісок із восьми гармат. Як стало там гаряче, вискочило їх менше вже і – в атаку, на прорив. Ну, звичайно, зараз же на них і з фронту, і з флангів – пішла рубанина. Козачня наша теж завзята. Хоч комісарів червоних і ЧК любить, як і ви, а от звела їх сволота жидівська в козацькі полки... дали волю на фронті і – "дайош Варшаву"! Кожний козак патріотом свого полку став. А тут – жменька якась попалась, наробила каші, й не зробиш їм нічого! Гордість, так би мовити, козацька заграла. Рубаються, аж лоскіт іде. А я з хлопцями у роз'їзді був. Дивлюся здалека – і такий мене жаль за серце взяв! Тут бурки козацькі – там бурки. Тут по-козацьки їздець у сідлі сидить – і там по-козацьки... Боже милий! – думаю, – за що козак козака губить?! Кому на потіху?! Дивлюсь на хлопців: теж носи поопускали. Як, кажу, хлопці, думаєте? Чи не по тому боці наше місце?! А наймолодший: "Та що там багато говорити, їдемо ближче до лісів. Казав мені один селянин, що в цих околицях немало партизанів. Як і загинемо – так не за жидівських царів на сором Кубані..."

Під'їжджаємо. Ось перші трупи будьонівців, що полягли від куль партизанів. Кращий одяг і взуття познімали товариші. Забрано також кращі сідла з убитих коней.

Кубанець оглядає трупи:

- Донці та калмики... Кубанців он там більше буде, де наш полк атакував.

Ближче до лісу – мережка тіл густіша; групами і поодинці, будьонівці й партизани. Праворуч – сліди рукопашного бою. Скеровуємо туди коней. На невеликій площі – з півтори сотні порубаних, удвічі більше будьонівців, ніж повстанців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона: мав надрубане ще раніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.

Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами. Злякано форкаючи, оминають кінські трупи.

- Є, тут! – крикнув Андрій. – Але хтось із його хлопців живий залишився! Гляньте!

Ворон без зброї, в скривавленому одязі, роззутий, лежав навзнак із розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимось грудках землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев'янілі руки зігнуті на груди, між посіченими пальцями складені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран.

Усі були переконані, що то якийсь воронівець залишився живий, вночі розшукав свого ватажка і віддав йому останню пошану. Не хотілося оповідати про розмову з Олею, про її намір відвідати побоїще. Хотілося чомусь заховати в таємниці той порив душі безстрашної дівчини...

Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо біля ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам'яті українського народу. Ніхто з нас не знав ні його імені, ні справжнього прізвища; знали лише, що Ворон і багато з тих, що полягли з ним отут, на пограниччі степу, походять із Запоріжжя, із сіл, де нащадки січовиків вирощували хліб, ловили рибу й лоцманували на небезпечних дніпрових порогах.

- Усіх забрати не можемо, – перервав задуму Хмара, – але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.

- Відправимо до Мотриного монастиря, – озвався Петренко. – Колись Василя Чучупаку туди перенесемо.

Чорнота заперечив рухом голови:

- Не можемо Ворона забрати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг – хай із товариством і спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо. Їдьте, панове, до ліска, я вас дожену.

За кількасот кроків озираюся. Мій побратим вкляк біля Ворона, заглиблений у молитву. За кілька хвилин догнав нас і поїхав поруч, сором'язливо відвертаючи обличчя, – понурий ведмідь мав червоні від сліз очі.

У гайку – ще непривітніше. Вирвані трьох- і шестицалевими гранатами грабчаки й берізки лежали на розбитих кулеметних тачанках, прикривали розшарпаних партизанів і коней. Коло розбитої тачанки – тіла двох дівчат-розвідниць. Одяг на них розрізаний шаблями – "товаріщі" потішалися, розглядаючи мертве дівоче тіло. Старий тавричанин – батько однієї з розвідниць, що веселив нас рибацькими байками якось на одній зі стоянок на Черкащині, – лежав по другий бік тачанки. Осторонь – знайоме обличчя начальника кулеметного відділу з одірваною по коліно ногою. На скроні – рана від кулі, над нею у шкірі – чорні цятки пороху від пострілу зблизька. Кулеметник власною рукою і револьвером підписав останній рахунок.

Серед мертвої тиші пробиралися вже до другого краю ліска, як хтось за кущем застогнав. Всі здригнулися.

- Ранений?!

- Кінь, – буркнув Чорнота.

Об'їжджаю кущі. Біля партизана, якому бракувало півголови, лежав доброї породи кінь зі зламаною ногою і розірваним боком. Поклавши знесилено голову на землю, кінь зрідка стогнав і... плакав. Удруге в житті бачив я смертельно пораненого коня, що плаче зовсім по-людськи, як хвора дитина. Зістрибую на землю і витягую "Кольт".

Не маю сумнівів, що шляхетна тварина зрозуміла мій намір. Очі дивилися на мене з глибоким сумом і покорою долі. Стиснувши серце, стріляю і, не озираючись, повертаюся до свого сірого, що нервово здригнувся.

Витерши рукавом очі, заскакую в сідло.

З почуттям болю й гордості їдемо з побоїща".

Слава Україні!

Слава героям!

Примітки:

1. У травні 1918 року відбулися події, які могли б привести до створення єдиної козацької республіки, що об'єднала б землі України та Кубанського козацького війська. Пропозиція про приєднання Кубані до України була подана Гетьману України Павлу Скоропадському кубанською делегацією на чолі з головою Кубанської Ради Миколою Рябоволом. Але до цієї ідеї різко негативно поставився денікінський уряд, який у той час управляв землями Донського козацтва, і щоб не спровокувати збройний конфлікт через це питання, реалізацію пропозиції кубанських козаків щодо приєднання їх земель до України перенесли на більш пізній час. Як показали подальші історичні події, це було трагічною помилкою, яка не тільки не відвернула збройного конфлікту між українськими та донськими козаками, але й втягнула кубанських козаків у збройну боротьбу проти України на боці Денікіна.

У червні 1919 року в Ростові на Дону на козацькій конференції, на якій потрібно було остаточно визначитися з умовами створення Південно-Східного Союзу, М.Рябовол виголосив велику програмну промову, в якій категорично заявив, що, бажаючи об'єднатися в тісному союзі з донцями і терцями, кубанці не можуть примиритися з диктатурою "російських білих вождів", тому що багатьом козакам уже ясно, що політика цих "вождів" веде до поразки, що козаки не можуть прийняти як влади більшовиків, так і політики добровольчої армії. Після закінчення конференції по дорозі до отелю М.Рябовол був убитий двома пострілами із револьвера. Після цієї трагічної події кубанські козацькі полки за наказом отамана Кубанського козацького війська А.П.Богаєвського були направлені на допомогу армії Денікіна, яка вела бойові дії проти більшовиків, в тому числі і на території України. Кубанським козакам не вдалося стати союзниками українських козаків у боротьбі за незалежну Україну, натомість почалися бойові сутички між армією Денікіна та Армією УНР.

2. У березні 1920 року Червона армія розгромила під Новоросійськом Добровольчу армію на чолі з генералом Денікіним, який виявив неспроможність управляти великою кількістю військ і поспішно евакуювався зі своїм штабом до Криму, залишивши без керівництва близько 40 тисяч козаків, які обороняли Новоросійськ і готові були продовжувати боротьбу за свій край. У полон до більшовиків потрапили десятки тисяч козаків і калмиків, яким довелося пережити страшні дні полону (одних розстріляли, інших закатували в застінках ЧК, багатьох помістили за колючий дріт вмирати на голодному пайку, а деяких одразу ж мобілізували і відправили на Польський фронт).

У статті використаний матеріал із книг:

1. Юрія Горліс-Горського "Холодний Яр", Київ-Дрогобич, 2008р.

http://ukrlife.org/main/evshan/yar32.htm.

2. Анатолія Гриви "Козацтво від витоків до сьогодення (історичні періоди", Київ, 2007р.

Анатолій Грива

http://narodna.pravda.com.ua/nation/4d904ece15f62/
Категорія: Мої статті | Додав: graf (29.03.2011)
Переглядів: 671 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz