Околиці степової столиці: від Дніпра до Бога

Цей благодатний шмат степу між Дніпром і Богом (прадавня назва Південного Бугу), що тривалий час називався Диким полем, завждив викликав у заїжджого люду неабиякитй інтерес. Спочатку на золотогривих конях тут гарцювали кочові скіфи та сармати, а згодом Чорним шляхом, що, мов зловісний ятаган розкроював його навпіл, злодійкувато пробиралися в глиб материка дикі ординці, аби зненацька захопити найміцніших та найвродливіших наших пращурів собі у ясир. Багато років цей шлях торували чумацькі валки до Сивашу і назад. Тут, на колишніх козацьких вольностях пріснопам'ятної Буго-Гардівської паланки закладалися скромні козацькі зимівники, що згодом розбудувалися до розмірів сучасних населених пунктів. Степ вабив кожного, хто хоч раз відвідував його, насамперед широкими чорноземними ланами, чаруючими пахощами цілющого настою степового різнотрав'я, віковими ясенами та дубами Чорного лісу з усіма його реліктовими чудодійними озерами, розлогими й густо порослими чагарями байраками, скелястими гранітними каньйонами по долиах тутешніх річок з мелодійно-поетичними назвами: Синюха, Синиця, Сугоклія, Громоклія, Біянка, Тясмин, Плетений Ташлик, Боковенька, Вись, Інгул, Інгулець, Ятрань... Сільські ж топоніми не менш мелодійні: Лелеківка, Липняжка, Чистопілля, Журавлинка, Оситняжка, Компаніївка, Краснопілка, Небелівка, Семенасте, Павлиш, Хмельове...

Кіровоградська область утворена лише в 1939 році, а за часів царату теперішня її територія переважно входила в межі Херсонської губернії, меншою мірою (західні райони) - Подільської, і вже зовсім незначною (північні) - Київської, хоча, якщо бути до кінця точним, то приєднане до області ще з моменту побудови КремГЕСу село Власівка - єдина кіровоградська територія на лівобережжі - належало до Полтавської. Тогочасні губернські межі здебільшого проходили по річкових руслах Дніпра, Тясмину, Висі, Синюхи, Бугу. Дореволюційний Єлисаветград (61 500 мешканців. І це без врахування тих населених пунктів, що нині входять до його складу, бо лише в одній Лелеківці налічувалося понад 3 000) на самому початку XX століття, хоча й дещо переважав за кількістю населення губернський Херсон, усе-таки мав статус лише повітового міста, тим самим зрівнюючись у правах зі значно меншими, але такими ж повітовими Бобринцем (14 300), Олександрією (14 000). Взагалі ж, на території сучасної Кіровоградщини було не так багато населених пунктів чисельністю понад 5 000 жителів. Окрім вже названих трьох міст, можна ще навести Новомиргород (9 400, але без Златополя - близько 10 000, що підпорядковувався тоді Київській губернії, бо саме по річці Велика Вись, що розділяла цих два міста, проходила межа між уже згаданими губерніями), Новогеоргіївськ-Крилів (11 600), торгові посади Новоукраїнка (або Павлівськ, з населенням понад 16000), Нова Прага (12600), Новоархангельськ (або Архангород з 6300 мешканцями), містечка Рівне (15100), Глодоси (або Сухий Ташлик - понад 10000), Злинка (10000), Новгородка (або Куцівка, 8 200), Димитрівка (7700), села Велика Виска (7000), Цибулеве (6 500) Вершино-Кам'янка (6200) Плетений Ташлик (6100), Панчеве, Піщаний Брід і Тишківка (всі по 6000), Губівка (5300), Кальниболота (5000). Наприклад, містечко Мала Виска із потужним спиртовим заводом налічувало лише близько 4 000, а село Знам'янка поруч із найбільшою у цих краях за обсягами вантажопотоків станцією - 4 300 мешканців. Але все це лише за даними перепису 1897 року і стосується населених пунктів тільки Херсонської губернії за виданням «Росія. Повний географічний опис нашої Вітчизни» під редакцією В. Семенова-Тянь-Шанського (том XIV «Новоросія і Крим», СПБ, 1910). Оскільки даних інших переписів населення немає, то можемо припустити, що тутешні населені пункти безумовно розвивалися як чисельно, так і архітектурно, врешті-решт, досягнувши сучасних розмірів. Хоча, якщо говорити про те ж саме містечко Рівне або інші з перелічених малих топонімів, то периферійна доля відіграла з ними злий жарт, оскільки більшість із них регресувала, але то вже за часів совдепівської адміністративної централізації влади з усіма її репресіями, голодоморами, війнами та асимілятивними відтоками освіченого й працьовитого степового люду на грандіозні будови переважно в азійській частині тоталітарної імперії...

Зрозуміло, що не кожна місцевість могла собі дозволити друк листівкової продукції зі своїми краєвидами, таке було можливим переважно лише в містах, але відомі фотографічні листівки із невеличких населених пунктів, скажімо, Добровеличківки (або Ревуцького з населенням лише 2 800 мешканців). Також завдяки видавництву контрагентства друку О. Суворіна (СПБ) з'явилися цілі серії листівок із краєвидами залізничних станцій Знам'янка, Помічна, Користівка, Долинська, причому - із зображеннями не лише самих цих населених пунктів, а й найближчих сіл та економій. Попри певну топографічну та архітектурну схожість та подібність міських типажів, чи не кожний населений пункт мав неповторний й лише йому одному притаманний місцевий колорит, що передовсім зумовлювався і його місцезнаходженням, і наявністю транспортних магістралей, і рівнем розвитку промисловості. Саме в цьому нам неабияк допоможе зорієнтуватися антикварний поштівковий матеріал...

Той факт, що найрізноманітнішим є масив старовинних поштівок з видами старого Єлисаветграда, дуже легко пояснити, оскільки це місто займало особливу географічну позицію ще від часів свого заснування. Торгівля збіжжям та вовною, сільськогосподарські машинобудівна й переробна промисловість неабияк виділяли, нібито й, на перший погляд, звичайне повітове місто з-поміж інших йому подібних, приваблюючи сюди різношерсте, доволі сите міщанство із числа освічених і досвідчених відставних військовиків. Тут ще від самого заснування квартирував потужний гарнізон з військовим шпиталем, широкою мережею інтендантських складів, кавалерійським юнкерським училищем. Місто мало свої потужні банки - державний та міський громадський, що, звісно ж, неабияк позитивно відбивалося на його бюджеті. Зайве когось переконувати, що такому розвиненому населеному пункту мали бути притаманними і відповідні духовні запити - пропорційні його можливостям. Звідси ж і доволі велика, з огляду на кількість населення, густота навчальних закладів (40!), книгарень (10 - ось чому можуть щиро позаздрити нинішні кіровоградці!), бібліотек (6), міський театр, приміщенням якого міг похвалитися далеко не кожен губернський центр. А ще ж чудеса тодішньої техніки - водопровід, електричний трамвай (один із перших на території імперії), доволі широка мережа міського телефону, лікарня Червоного Хреста, збудована за найпередовішими тогочасними технологіями з електрикою та біоасенізацією. Вже самі назви центральних його вулиць підтверджували прогресивний поступ міста над Інгулом: Велика Перспективна, Двірцева... Тож не даремно ще тоді за ним закріпилася слава степової столиці, або й «українських Афін» з огляду на тутешні театральні традиції...

Саме тому й на багатьох старих листівках ми маємо змогу чи не на кожному єлисаветградському розі спостерігати театральні тумби з численними афішами, павільйони книжкової торгівлі поруч із міським бульваром - так називалася у ті часи територія, де нині розкинулася площа Кірова, котру ще й досі міська влада не спроможеться перейменувати на майдан Свободи, як того спільно прагнули городяни вкупі із численними гостями міста у морозні дні та вечори помаранчевої революції. Можемо спостерігати велику кількість трамвайних вагонів та гурти людей на трамвайних зупинках, телеграфні стовпи, величезну кількість вивісок на всіляких торговельних точках. Майже скрізь бачимо бруківку, а в районі будинку Заславського - ще й мостові, що також свідчить про високий рівень міської культури. А велика кількість різноконфесійних храмів - ще й про достатній рівень релігійної толерантності його мешканців. Тут мирно співіснували православні собори й синагоги, католицький костел, лютеранська кірха, старовірська церква, численні молитовні будинки. Частинку всього того розмаїття саме й хотів би запропонувати вашій увазі в розрізі поданого матеріалу...

Доля інших двох найчисленніших тогочасних міст Бобринця та Олександрії кардинально відрізняються. І хоча листівки обох повітових центрів переважно друкувалися одним і тим же паризьким видавництвом (S. Sloutchansky, 53 rue cardinal lemoine, Paris), чомусь на жодній іншій українській поштівці згаданий логотип мені досі ще не зустрічався. Бобринець для вітчизняної історії цікавий хоча б тим, що саме в ньому відбулася вікопомна зустріч двох світочів української культури - уродженця цих місць студента Київського університету Марка Кропивницького та на той час - канцеляриста станової управи Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), котрим незабаром судилося заснувати національний професійний театр, піднісши його до небачених висот, та ще й так, що чи не в кожному регіоні тодішньої найбільшої у світі імперії вони мали своїх послідовників у вигляді численних «малоросійських» труп, що нещадно експлуатували їх репертуар. Саме в одній із таких труп розпочав свою блискучу кар'єру велет світової оперної сцени Федір Шаляпіп. Творчість корифеїв українського театру згодом стала основою всесвітньо відомої театральної системи Станіславського. Але те все - потім, а тут, у провінційному невеличкому Бобринці, Кропивницький із Карпенком-Карим в аматорських трупах робили свої перші сценічні кроки, тут відбулася постановка дебютної п'єси Марка Кропивницького «Микита Старостенко» («Дай серцю волю, заведе в неволю»), навіяної картинами сільського життя перших років після скасування кріпацтва. Це вже потім вони обидва у складі славетної трупи підкорять своєю майстерністю серця і душі театроманів столиці і найвіддаленіших куточків імперії...

Та якщо Бобринець я досі ще можу представити лише єдиною листівкою із загальним видом самого міста, то Олександрію маємо можливість спостерігати у достатньо багатьох іпостасях: від того ж загального вигляду, але вже у кольоровому варіанті до чорно-білих різновидів міських пейзажів, де, скажімо, на одному зі зворотів зазначається миколаївським кореспондентом: «Доехал благополучно, остановился в этой гостиннице (готель «Бристоль»), вечером выезжаю в Куцовку. Получил 46 рублей 25 копеек жалования й 4 рубля на проезд. Александрия очень красивый город...» І дійсно, це місто перед нами постає неабияким культурним центром із тими ж діжкоподібними театральними тумбами, що і в Єлизаветі, чи не на кожному перехресті рівних довгих вулиць, переповнених досить веселими городянами переважно молодого віку, численими навчальними закладами ( в т. ч. міське шестикомплектне училище, жіноча та чоловіча гімназії, остання - додатково ще й вкупі із церквою), гімназистами посеред міського парку, бібліотекою поруч із міською управою, Казначейською вулицею разом із легендарним театром Чибісова та іншими колоритними зображеннями...

І хоча досі ще не маю у власній колекції міських різновидів дореволюційного Новомиргорода, але кілька листівок із зображеннями Златополя, що за часів більш ніж столітньої давнини був крайньою точкою Чигиринського повіту Київської губернії, дещо нівелюють подібний недолік, тим більше, що все те видрукувано у «Власному видавництві книготорговця Б. Білоцерківського у Новомиргороді» і майже всі вони засвідчують неабиякі приваби провінційного міста Київської губернії з усіма його ярмарками, гімназіями та релігійними спорудами, де, за свідченням його уродженця - українського письменника і драматурга Юрія Мокрієва, був навіть свій «Кавказ» - так називали височезну кручу над Великою Виссю, а людей, що мешкали поруч із нею, - «горянами». Так, з-поміж місцевих листівкових різновидів неабияк вражає зображення костелу, що височів над Великою вулицею. А ще - на поштівці із загальним видом міста можна розгледіти обриси легендарної чоловічої гімназії, де викладав словесність та історію Микола Зеров, саме тієї, яку закінчив екстерном Володимир Винниченко, відрахований перед тим за несплату із Єлисаветградської ...

Новогеоргіївськ - місто, що дістало назву від однойменного кірасирського полку, який постійно перебував у ньому, хоча в народі більш відоме під своєю історичною назвою Крилів, оскільки під такою назвою населений пункт на лівому березі Тясмину - всього за кілька кілометрів від впадіння того у Дніпро, існував ще від 1615 року, коли поляки звели тут своє укріплене містечко. Щоправда, одного разу, хоч і ненадовго, місту довелося на якийсь час поміняти свою назву, коли у 1795 році воно отримало від Олександрії права повітового міста разом із назвою, що тривало до 1806 року, коли довелося все це повернути, а вже у 1821-му місто увійшло до складу військових поселень, ставши Новогеоргієвськом. У 1800 році тут на кошти купців братів Бондаревих було споруджено дерев'яну Воскресенську церкву, а вже у 1827, хоча і в дещо іншому місці, подалі від Тясмину, вони ж збудували величний собор із каменю, який обійшовся купцям у 10 000 карбованців асигнаціями, куди і було перенесено церковне убранство. Перенесення церкви пов'язане із регулярними весняними розливами Тясмину, в зв'язку з чим вся міська історія зазнала десятки значних повеней, одну із яких можемо спостерігати на фотографічній листівці. Сам же Воскресенський собор простояв до 1955 року, хоча й у 1939-у був дещо перебудований під міський Палац культури. Ще у дожовтневий період при соборі функціонувало церковно-приходське училище, яке щороку закінчувало понад сто дітей різних національностей та суспільних станів, хоча вчителювали у ній лише дяк Михайло Шкляревич зі своєю помічницею Анастасією Тимошенко. Крім згаданого собору, в місті існували ще єдиновірська церква, три старовірських, синагога та кілька єврейських молілень. Тут протягом року збиралося до восьми ярмарків, працювала пароплавна пристань, що свідчить про всю серйозність економічного значення Крилова для свого регіону. Словом, життя буяло, про що залюбки розповідають його уродженці, переповідаючи заодно оповіді та легенди, почуті ще від власних дідів та бабусь. На жаль, місто, як і понад 500 інших населених пунктів, навіки поховала вода під час будівництва Кременчуцької ГЕС. Навіть Воскресенський собор всіляко противився тому безглуздому будівництву. Коли його підривали, то переповідають, що він з першого разу, піднявшись у повітря, знову осів на свій фундамент, а тому підривникам знадобилася ще не одна спроба...

Цікавою видається і серія видавництва контрагентства друку, що належало письменнику, драматургу, мистецтвознавцю, директору імператорського театру, редактору елітного столичного журналу «Новый мир» Олександрові Суворіну, найбільшому російському книговидавцеві початку XX століття, котрий, успадкувавши швейцарський поштівковий бренд «Шерер, Набгольц і Ко, Москва», став монополістом не лише у видавництві листівок із зображенням залізничних станцій, а й у розповсюдженні цієї продукції на вокзальних ятках всієї російської імперії. Кожен, хто купував у такій торговельній точці листівку, міг відправити її тут же - із вокзального поштамту, причому гасилася вона штемпелями як великих вокзалів, так і штемпелями пасажирсько-поштових потягів.

Із наших залізничних станцій лідером серед поштівкових зображень є Знам 'янка завдяки серії, що вперше видана ще 1904-го видавництвом Єфимова і повторювалася у тій же послідовності ще кілька років поспіль Суворіним - усього 10 листівок, якщо не рахувати окремих різновидів надписів на деяких із них. Окрім зображень самого вокзалу, привокзального базару, вулиць села Знам'янки, ця серія містить і краєвиди знам'янських околиць, зокрема зображення Петровської слободи та кілька краєвидів Сабліного, за 18 кілометрів від залізничної станції. Маєток Сабліно загальною площею 1 300 десятин належав товариству Сабліно-Знам'янського цукрового та рафінадного заводу, збудованому у 1895-у. Загальний товарообіг цього виробництва щорічно сягав близько 1,5 мільйона карбованців. Окрім самого цукрового виробництва, тут практикувалася прогресивна, як на ті часи, система польового господарства - плодово-насіннєва з шестипільною сівозміною: угноєний пар, озимі, буряк, ярова пшениця, буряк і т. п... При заводі діяли лабораторія та метеостанція. Переглядаючи листівки із зображенням споруди цукрового заводу, вкотре переконуєшся, що вона дійсно була збудована за передовими технологіями, особливо, коли спостерігати її на фоні традиційної місцевої сільської автентики у вигляді покривлених мазанок під очеретом, селюків в обмотках, зодягнених у свитини. Таке враження, начебто ця споруда доставлена сюди з іншої, неабияк розвиненої планети...

Другою за товарообігом залізничною станцією вважалася Помічна (понад 800 тис. пудів на рік, переважно зернових) розташована поруч із однойменним селом. Як бачимо на одній із листівок, у селі була цікава своєю архітектурою дерев'яна козацька церква помірних розмірів, що зберігалася чи не до 60-х років. Це вже зі слів уродженця Помічної лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Григорія Гусейнова, котрий пам'ятає, як ще у ранньому дитинстві його саме в ній охрестили. На іншій листівці також бачимо не надто показну споруду ремісничого училища, що розташовувалося на одній із сільських вулиць...

Ще одна станція - Долинська ( до 1901 року - Казанка) у вже згаданій «залізничній» суворінській серії теж, як і дві попередні, не завжди представлена власне пристанційними видами. Семенов-Тянь-Шанський навіть не згадує про кількість тутешнього населення, вочевидь, що до 1900 року не було про що. Пише лише, що станція була вузловою - саме тут сполучалися гілки Катерининської та Харківсько-Миколаївської залізниць. І хоча вантажообіг обох відділень станції значно поступався знам'янському, але, попри все, тут мали потужну вугільну перевалку. Тож поряд із традиційними пристанційними краєвидами, як, наприклад, будинок поміщиці О. Долинської, зустрічаємо й мальовничі традиційні пейзажі віддаленіших географічних точок, зокрема села Маловодяного, розташованого за якихось п'ять кілометрів від тодішньої станції, із достатньо широким ставком та чепуристими мазаночками по інший бік водойми. Разом із тим можемо представити і Давидівський парк (тепер - «Веселі Боковеньки»), що поруч із селом Іванівкою теперішнього Долинського району, названий на честь великого любителя природи, ботаніка та дендролога Миколи Давидова, котрий самотужки протягом довгих десятиліть закладав і розвивав це диво садово-паркового мистецтва, виростивши у доволі засушливій степовій зоні понад 800 різновидів дерев, кущів, багато з яких є досить нетиповими для місцевих кліматичних умов. Так, на фотографічній листівці кінця 20-х років можемо бачити соснову алею. 

Насамкінець хочу продемонструвати досить цікаву листівку, що є справжнім документом своєї епохи. Я вже дещо раніше згадував про містечко, розташоване у сучасному географічному центрі нашої держави, із милозвучною назвою Добровеличківка. Саме ж воно, населене на самому початку XX століття переважно юдеями, тоді відоме ширшому загалу, хіба що чотирикласною (з чотирма відділеннями) жіночою вчительською семінарією, відкритою у 1912 році, де мали можливість навчатися близько 150 семінаристок, але зліквідованою радвладою вже у середині 20-х років, жодного разу, зрозуміло, на друкарняних поштівках не фігурує. Інша справа - поштівки фотографічні, що не мали масових накладів, а тому вважаються неабиякою рідкістю серед філокартистів. На одній із таких, виготовленій з нагоди великого всенародного трауру, пов'язаного із загибеллю Вацлава Воровського, дипломата і повпреда СРСР в Італії, у 1923-у застреленого у швейцарській Лозанні білоемігрантом. Тоді по всій неосяжній Країні Рад за наказом політбюро ЦК ВКПБ з приводу цього дипломатичного інциденту всюди відбувалися гнівні та голосні мітинги протесту. Не оминули вони, як ми можемо пересвідчитися, і вже й зовсім периферійної Добровеличківки, де на центральному майдані - площі Братського Союзу, так на адресній частині листівки зазначено її першим володарем, відбувся бучний протестний захід. Можемо спостерігати юрму із портретами товариша Вацлава та гнівними транспарантами на адресу вбивць і представників світового капіталу, зібрану, а то й зігнану (?) саме зі згаданого приводу. DKHK.RU Цілком вірогідно, що у тому заході брала участь більша частина мешканців містечка, вкупі із курсистками вчительської семінарії...

Віриться, що завдяки філокартії, матимемо згодом ще вдоста приємних можливостей, аби відновлювати як радісні, так і сумні сторінки із такої непростої і багато ще в чому незрозумілої історії нашого краю - вітчизняної степової перлини. Потрібно лише настійливо, по крупинках відшукувати подібні матеріали, в тому числі й серед цілих стосів справжньої макулатури. На підтвердження цієї тези хочу навести, написану ніби спеціально для саме цієї статті, одну із своїх давнішніх поезій «Архів пам'яті»:

Крапки стоять: де фарс, а де величчя,
Хто долі вже, а хто вже на коні...
Минулих днів замурзані обличчя
Ще й досі увижаються мені.
Зітлілих днів пошарпаний папірус
Від А до Я - зі сміху та жури,
Невиліковний сподівання вірус
В очікуванні слушної пори.
Шикуються пожовклі фотознімки
З архівних запорошених полиць,
Немов якісь щемливі анонімки,
Що знуджені чекати горілиць.
Розкопуєш багатолітню глину чимдуж.
І чудо - пам 'ять ожива...
А в ній - твої звитяги і провини...
Сівба колишня - нинішні жнива!..

Володимир Могилюк, м. Кіровоград

Джерело: Хобі