Субота, 18.11.2017, 13:06
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

ІСТОРІЯ ФОРМУВАНННЯ КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ. ПРОДОВЖЕННЯ
24 грудня 1751 року, вийшов указ імператриці Єлизавети Петрівни "О принятии в подданство Сербов, желающих поселиться в России и служить особыми полками, о назначении на границе со стороны Турецкой выгодных мест к поселению; об определении жалованья по окладу Гусарских полков конным, а пешим оклада полков пехотных, и о подчинении оных полков Военной Коллегии". З цієї дати починається історія військо-поселенської області, названої за етнічною ознакою основного ядра переселенців Новою Сербією. Заснована імператрицею для оборони південних рубежів від нападів турків і кримських татар, Нова Сербія являла собою ряд захищених шанцями (земляними укріпленнями) поселень і охоплювала територію між річками Синюхою та Дніпром, на півночі була обмежена польським кордоном, який проходив по річках Великій Висі та Тясмину, на півдні - прямою лінією від гирла річки Кагарлика (притоки річки Синюхи) до гирла Омельника (притоки Дніпра).
shl041.jpg (11507 bytes)
Медаль, присвячена заснуванню
Нової Сербії. 1754 р.

  Новосербські поселенці були вихідцями з так званого Військового кордону - вузької смуги землі на південній окраїні Угорського королівства, що входило до складу Австрійської імперії. Вибір Єлизавети пав на сербів не випадково - серби і хорвати з кінця XV століття охороняли кордон з Турецькою імперією, першими приймали удари численних ворожих вторгнень, віками накопичували досвід аванпостної служби та ненависть до ісламських агресорів.
  Російський уряд швидко порозумівся зі зневаженими внаслідок угорсько-австрійської домінанти сербами - останні потребували поваги до своїх звичаїв і віри, обіцяних в одновірний православній Росії. Російська імперія у свою чергу мала потребу в охороні прикордонних земель. Контролювання цієї території запорожцями, яке здійснювалося головним чином пікетами (по-козацькі - бекетами), вже не відповідало тогочасним потребам, козаки ж не хотіли міняти уклад свого життя на поселенський. У них, як писав М.В.Гоголь, "були незахищені безтурботні кордони, на видноті яких татарин показував прудку свою голову та нерухомо дивився турок у зеленій чалмі своїй". Тому ідея посилити прикордонну службу сербськими граничарами була доречною.
  28 вересня 1751 року граф М.П. Бестужев-Рюмін відправив до Петербурга реляцію на основі прохання одного з лідерів переселенського руху, полковника Йована Хорвата щодо формування на російській території сербської військово - поселенської смуги у складі чотирьох полків на кшталт австрійського Військового кордону. Імператриця погодила проект.

shl042.jpg (4670 bytes)
shl043.jpg (6743 bytes)
Іван Хорват. Копія
портрета. XIX ст.

Герб Хорватів

  Етнічний склад переселенців був дуже різноманітний - серби, волохи, молдавани, чорногорці, македонці, боснійці, герцоговинці, далматинці, болгари, угорці, навіть записані сербами українці. Але всіх їх об'єднувала одна віра та надія на кращу долю на новому місці.
  Кожний з утворених двох новосербських поселенських полків складався з двадцяти рот, які займали визначені ділянки території з ротними поселеннями у центрі. Більшість поселень була влаштована на вже заселених місцях, жителі яких (4008 дворів), згідно із сенатським указом від 29 січня 1752 року повинні були у примусовому порядку продати свої будівлі прибульцям і повернутися туди, звідки прийшли сюди у пошуках кращого життя.
  Переселенцям дозволили перейменовувати на свій лад відведені їм селища, але найбільші й найдавніші з них (Ново-Миргород, Архангельськ, Цибулів, Крилов, Табурище, Крюків, Кам'янка, Дмитрівка, Глинськ) зберегли свої назви. Та за розпорядженням князя Г.О. Потьомкіна, який управляв цим краєм у 1774-1791 роках, завезені з-за кордону назви були замінені на місцеві. Хоч деякі з них устигли органічно прижитися на українській землі: села Надлак, Мартоноша, Панчеве, Каніж, Букварка (Вуковар), Суботці (Суботиця), Мошорине та Павлиш. Вже за радянських часів були перейменовані колишні новосербські шанці Сентове (Сента) - на Родниківку та Федварь (Фельдвар) - на Підлісне. Кілька сіл і досі місцевими старожилами називаються за номерами гусарських рот часів Івана Хорвата: Друга - Коробчине, Третя - Петроострів, Четверта - Надлак, П'ята - Кальниболота…
  У 1754 році для захисту новосербських поселень з півдня була побудована фортеця Святої Єлисавети, що відразу стала серцем нового міста, яке згодом отримало назву Єлисаветграда.

shl044.jpg (4351 bytes)
Імператриця Єлизавета Петрівна.
Гравюра XIX ст.

  Указ про створення на правому березі Інгулу фортеці підписаний імператрицею Єлизаветою 11 січня 1752 року. Проект затверджений 30 липня 1752 року. Вибір місця для нового укріплення обумовлений стратегічними розрахунками - воно було майже на рівній відстані від вже існуючих фортець - Архангельської на річці Синюсі та Мішуриноріжської на Дніпрі, що в комплексі з новосербськими шанцями та козацькими форпостами створювало цілісну систему оборони краю.

shl045.jpg (8186 bytes)
Герб Глєбових

  Місце для фортеці обирав артилерії генерал-майор І.Ф.Глєбов, затверджувалося воно на засіданнях Сенату 21 березня та 1 квітня 1753 року. Проте у зв'язку з напруженою зовнішньополітичною ситуацією будівництво було відкладене. Урочисте закладання цитаделі відбулося 18 червня 1754 року. Будівельними роботами безпосередньо керував інженер-підполковник Л.І.Менцеліус під загальним контролем генерал-майора артилерії І.Ф.Глєбова.
  Фортеця складається з утвореного земляними валами шестикутника бастіонних фронтів з шістьма равелінами поперед куртин. Вся фортифікаційна система оточена глибокими сухими ровами, вздовж зовнішнього периметру яких проходила фортечна дорога, прикрита шістьома гласісами. На березі Інгулу, для охорони водозабору, в 175 сажнях від фортеці знаходився окремий горнверк - шанець Св. Сергія. Бастіони мають форму п'ятикутників із відкритими на фортечний плац горжами, равеліни - форму ромбів. Всі верки (захисні споруди) у відповідності з останніми вимогами фортифікації споруджені земляними.

shl046.jpg (60548 bytes)

  У фортеці було троє воріт зі сторожовими вежами та кордегардіями - Троїцькі (головні, тепер виїзд на Новоолексіївку), Пречистенські та Всесвятські. Бастіони фортеці названі іменами святих - Петра (перший від Троїцьких воріт за стрілкою годинника), далі послідовно - Олексія, Андрія Первозваного, Олександра Невського, Архістратига Михаїла та Катерини. Равеліни також мали святих покровителів - Анни (навпроти Троїцьких воріт), потім по колу - Наталії, Іоанна, Пресвятих Печерських, Миколая та Федора.
  Стурбована появою серйозного опорного пункту небезпечного супротивника, турецька Порта заявила протест Росії на підставі відповідних статей останнього мирного договору. Не дивлячись на 100-верстову відстань від свого кордону, турки вважали фортецю Їлдизбеш (Зірка-гора), як вони її називали, такою ж важливою, як Бєлград на Дунаї. За донесенням особливого турецького емісара паші Девлет-Алі-Сеїт-Аги, який здійснив огляд фортеці Св. Єлисавети у вересні 1755 року, вона була вже побудована "міцно і надійно", але вали невисокі, у деяких місцях до 2 аршинів, а де й менше.
  Не зважаючи на дипломатичні дебати, фортифікаційні роботи продовжувалися, але у 1756 році, у зв'язку з початком Семилітньої війни і небезпеки приєднання Туреччини до ворожої коаліції, вони були призупинені. Після війни 1756-1763 років фортеця продовжувала розбудовуватися та озброюватися. Артилерійський парк її тоді вже складався зі 120 гармат, 12 мортир, 6 фальконетів, 12 гаубиць та 6 мортир.

shl047.jpg (10548 bytes)
shl048.jpg (7126 bytes)
Герб Потьомкіна
Григорій Потьомкін.
Гравюра з оригіналу
Т.Шевченка. 1844 р.

  На території фортеці зародилося ціле військове містечко, центром якого була дерев'яна Свято-Троїцька церква. Гарнізон фортеці складався з трьох батальйонів і двох команд - артилерійської та інженерної. Тут знаходилися солдатські та офіцерські казарми, будинки коменданта та протопопа, цейхгаузи і порохові погреби, інші необхідні для служби і побуту будівлі. Величезний, на 14 кімнат, будинок резиденції князя Г.О. Потьомкіна, який він купив і перевіз із Миргорода, згодом слугував палатами для поважних осіб і послів, що були тут частими гостями на шляху з Петербурга до Константинополя і зворотно.

shl049.jpg (4044 bytes)
Єфрем Мухін.
Портрет XIX ст.

  Незабаром, 1763 року, у фортеці відкрилася школа для офіцерських дітей, 1764 року - перша в Україні друкарня цивільного шрифту, у 1787-му за ініціативою князя Г.О. Потьомкіна розпочала роботу п'ята в імперії (перша у Москві, друга й третя у Петербурзі, четверта - у Кронштадті) медико-хірургічна школа, котра за необхідністю готувати лікарів для Української й Катеринославської армій та Чорноморського флоту стала першим в Україні вищим медичним навчальним закладом. Одним із відомих її випускників був Є.Й. Мухін - професор Московської медико-хірургічної академії та Московського університету, вчитель геніального хірурга М.І. Пирогова, котрий неодноразово оперував хворих у фортечному шпиталі.

  З історією фортеці пов'язано біографії багатьох видатних людей.

shl050.jpg (9513 bytes)
shl051.jpg (3554 bytes)
Герб
Петро Рум'янцев.
Гравюра з оригіналу
Т.Шевченка. 1844 р.

  Улітку 1769 року тут разом зі штабом 2-ї армії перебував генерал-аншеф П.О. Рум'янцев.

shl052.jpg (6525 bytes)
Герб Паніних

  Восени 1770 року фортеця гарматним салютом зустрічала тріумфатора Бендер графа П.І.Паніна.

shl055.jpg (5680 bytes)
Омелян Пугачов.
Гравюра XIX ст.

  У складі його війська штурмував Бендерську цитадель і хорунжий Омелян Пугачов. Донський козачий полк Є.Д.Кутєйникова, в якому він служив, після цієї надзвичайно кровопролитної баталії відійшов на зимові квартири до фортеці Святої Єлисавети. Звідси незнаний козак відправився на лікування, з якого вже не повернувся до армії, а став знаменитим самозванцем. За іронією долі приборкувач пугачовського повстання граф Петро Іванович Панін перебував тут разом із майбутнім Лжепетром ІІІ (також Івановичем), а потім переслідував його у безкраїх просторах Росії.
  У 1779 році у фортеці побував член Військової колегії генерал-поручик І.І Апухтін.
  27 вересня 1782 року Єлисаветград вперше відвідав князь Г.О.Потьомкін, який потім подовгу жив у своєму фортечному будинку.

shl053.jpg (5748 bytes)
shl054.jpg (4082 bytes)
Герб
Михайло Голенищев-Кутузов.
Гравюра з оригіналу
Т.Шевченка. 1844 р.

  Під час війни 1787-1791 років у фортеці часто перебував генерал-майор М.І. Кутузов, тут проживала його сім'я і народжувалися діти.

shl056.jpg (10301 bytes)
shl057.jpg (4587 bytes)
Герб
Олександр Суворов.
Гравюра з оригіналу
Т.Шевченка. 1844 р.

  Славетний полководець О.В.Суворов неодноразово відвідував фортецю за службовими справами у 1786-1792 роках, після смерті князя Г.О.Потьомкіна (1791 рік) він шефствував над Єлисаветградською медико-хірургічною школою.
  Знала фортеця й багатьох представників європейського шляхетства, від австрійського фельдмаршала принца Шарля де Ліня до французького герцога Лаваля де Монморансі, який, до речі, навіть був її комендантом.

shl058.jpg (4564 bytes)
Петро Калнишевський.
З ікони XVIII ст.

  Бували тут і кошові отамани (не виключено - й Петро Калнишевський) та січова старшина українського козацтва. Архів і зброя Запорозької Січі після її ліквідації у 1775 році деякий час зберігалися у фортеці.
  Безпосередню участь у бойових діях фортеця брала лише одного разу. Сталося це під час російсько-турецької війни 1768-1774 років, перша кампанія якої розпочалася 1769 року навалою кримського хана Крим-Гірея на Єлисаветградську провінцію. 4 січня очолюване ним 70-тисячне турецько-татарське військо перейшло російський кордон біля Орловського шанця і 7 січня зупинилося біля фортеці Св. Єлисавети, в якій перебував начальник провінції генерал-майор О.С.Ісаков із гарнізоном та місцевими жителями. Орду зустрів вогонь фортечних батарей. Крим-Гірей не зважився на штурм, а О.С.Ісаков не міг йому протиставити достатню військову силу для відкритого бою (розклад був приблизно один до десяти). Нападники розділилися на кілька загонів, знищили ближні села і пішли за польський кордон. З фортеці була зроблена вдала вилазка кінного загону князя І.В.Багратіона, який знищив ар'єргард татар.
  Це було останнє татарське нашестя в Україну. Певну роль в його невдачі зіграла і фортеця Св. Єлисавети.
  У кінці ХVІІІ століття фортеця втратила своє стратегічне значення. Рескриптом імператриці Катерини ІІ від 10 лютого 1784 року на ім'я генерал-фельдмаршала князя Г.О.Потьомкіна було повідомлено, що фортеця Св. Єлисавети у зв'язку з тим, що за своїм становищем у середині держави фортецею вважатися не може, перетворюється на внутрішнє місто.
  Поступово, протягом кількох років фортеця обеззброювалася. У 1794 році тут ще утримувалося 162 гармати, які обслуговувалися 277 артилеристами. Гармати та артилерійські припаси вивозили у прикордонні міста, головним чином у Херсон. У квітні 1795 року 5 гармат було відправлено у Новомиргород.
  Тільки дві гармати збереглися у фортеці - вони встановлені на кам'яних п'єдесталах при в'їзді з колишніх Пречистенських воріт.
  Повне скасування фортеці відбулося 15 березня 1805 року. Фортечний гарнізон був розформований, але у казармах ще багато років розміщався нестройовий батальйон (три інвалідні роти).
  Фортеця Святої Єлисавети була опорною базою відвоювання у турків земель, що отримали назву Новоросії. Таким чином Єлисаветград можна вважати батьком усіх великих міст півдня України. Єлисаветградці будували й заселяли Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Одесу тощо.
  Фортеця Святої Єлисавети майже повністю збереглася до нашого часу. Сьогодні вона становить собою унікальну фортифікаційну пам'ятку XVIII століття, до якої інтерес науковців зростає з кожним роком. Це єдина в Європі земляна фортеця вобанівської системи, що без будь-яких реставраційних чи консерваційних заходів майже повністю зберегла свої основні верки.
  З 1753 року південніше фортеці почали виникати поселення українців, вимушених покинути місця свого проживання, відведені для іноземних переселенців Нової Сербії. Указом 14 травня 1754 року ці поселення стали сотенними слободами Слобідського козачого полку. Наприкінці 50-х років їх було 28. У 1759 році Слобідське козаче поселення приєднане до Нової Сербії, але 1761 року воно відокремилося і після реформування Слобідський козачий полк складався вже з 20 сотень.
  У 1764 році Нова Сербія і Слобідський козачий полк були скасовані, а їх території під назвою Єлисаветградської провінції ввійшли до складу утвореної указом 22 березня 1764 року Новоросійської губернії, губернська канцелярія якої до 26 березня 1765 року знаходилася у фортеці Св. Єлисавети, а після - у Кременчуці. Таким чином Єлисаветград цілий рік фактично був губернським містом.
  Єлисаветградська провінція складалася з 70 округів: 16 рот Чорного гусарського полку, 16 рот Жовтого гусарського полку, 20 рот Єлисаветградського пікінерного полку, 2 міських округів і 16 розкольницьких слобод. Чорний і Жовтий гусарський полки були сформовані на базі гусарського та пандурського полків Нової Сербії, а Єлисаветградський пікінерний - зі Слобідського козачого полку. Містами рахувалися Єлисаветград та Новий Миргород.
  Того ж 1764 року втратило свій козацький статус останнє сотенне містечко краю - Власівка.
  Території Власівської та Кременчуцької сотень Миргородського полку, що перейшли у Новоросійську губернію під час її утворення, за указом 26 лютого 1765 року повернуті у підпорядкування Малоросії і ввійшли до складу Дніпровського пікінерного полку.
  У 1769 році в Єлисаветградській провінції розташувався Молдавський гусарський полк, сформований з турецьких підданих православного віросповідання, які перейшли на бік Росії під час російсько-турецької війни 1768-1774 років. Центром полку став споруджений за наказом командуючого 2-ю армією генерал-аншефа Петра Івановича Паніна Павлівський редут - згодом посад Павлівськ, Ново-Павлівськ, а тепер - Новоукраїнка. Брати Микита та Петро Паніни очолювали павлівську партію при дворі Катерини ІІ і з цього можна зробити висновок про походження назви редуту.
  За Кючук-Кайнарджійським мирним договором, яким закінчилася війна 1768-1774 років, Росія здобула межиріччя Південного Бугу і Дніпра з виходом до Чорного моря, що значно збільшило територію запорозьких паланок, але й майже нанівець звело їх прикордонне значення. 4 червня 1775 року за наказом імператриці Катерини II Запорозька Січ була ліквідована і її землі ввійшли до складу Азовської та Новоросійської губерній.
  У другій половині XVIII століття на лівому березі Сугаклеї Комишуватої колишні козаки-компанійці заснували село Компаніївку, яке згодом стало центром Компаніївського району. Компанійські полки складали гетьманську легку кавалерію, призначенням якої була сторожова та розвідувальна служба на південному та західному кордонах. Компанійці, що вийшли у відставку, повинні були приписуватися до соціального стану, відповідного обраному роду своїх занять, тобто у міщани, козаки чи селяни. Останні компанійські полки були реформовані у регулярні легкокінні полки 24 жовтня 1775 року. Цей процес став причиною значного оселення колишніх компанійців, імовірно тоді й виникла Компаніївка.
  1775 року в Єлисаветградській провінції склався такий адміністративний поділ: Чорний, Жовтий та Молдавський гусарський полки по 16 рот кожний, Єлисаветградський пікінерний полк із 20 рот та 7 округів державних поселян.
  У 1775-1776 роках провінції Новоросійської губернії поділились, як і всі губернії Російської імперії, на повіти. Єлисаветградська провінція складалася з Єлисаветградського, Крюківського та Катерининського повітів.
  До Єлисаветградського повіту ввійшла половина рот Чорного гусарського полку і частина рот Молдавського гусарського та Єлисаветградського пікінерного полків. До Крюківського повіту ввійшли роти Жовтого гусарського полку та більша частина рот Єлисаветградського пікінерного полку. До Катерининського повіту ввійшла більша частина рот Молдавського гусарського полку та близько половини рот Чорного гусарського полку.
  Частина території Молдавського полку, основними поселеннями якої були Інгульський шанець (Інгуло-Кам'янка) та слободи Куцівка (Новгородка) і Верблюжка ввійшли до Інгульського повіту Херсонської, потім Слов'янської провінції.
  У 1783 році Новоросійську та Азовську губернії об'єднали в одну адміністративну територію під назвою Катеринославське намісництво, яке за указом 30 березня 1783 року повинно було поділитись на 12 повітів. Провінційний поділ, що мав напіввійськовий характер, скасували. Остаточна структура Катеринославського намісництва визначилася указами від 24 січня 1784 року, за якими воно було поділене на 15 повітів. На території колишньої Єлисаветградської провінції утворилися три повіти: Єлисаветградський, Ольвіопольський та Олександрійський. При реформуванні Крюківського повіту планувалося повітовим центром зробити Петриківку (тепер - Нова Прага Олександрійського району) як найбільший населений пункт на цьому терені. Але завдяки зручнішому в плані комунікацій розташуванню центром новоствореного Олександрійського повіту визначено колишній Бечейський шанець Жовтого гусарського полку (до сербів - козацький хутір Усівка), відповідно перейменований. Центр Катеринославського намісництва спочатку знаходився у місті Кременчуці і тільки за указом від 1 червня 1789 року був переведений у спеціально побудоване місто Катеринослав.
  За указом 4 вересня 1784 року адміністративним центром Ольвіопольського повіту стало місто Новомиргород, а повіт був перейменований на Новомиргородський.

  У 1793 році внаслідок другого поділу Речі Посполитої у складі Російської імперії на територіальній основі Брацлавського і частини Київського воєводств створено Брацлавське намісництво, в якому опинилась територія майбутньої Кіровоградщини, що входила раніше до складу цих воєводств.
  За указом 27 січня 1795 року з частини Брацлавського намісництва та Єлисаветградського, Новомиргородського, Херсонського повітів і Очаківської області Катеринославського намісництва було створене Вознесенське намісництво, адміністративним центром якого у 1795 році став тимчасово Новомиргород, у 1796 році - спеціально побудоване біля містечка Соколова на річці Південний Буг місто Вознесенськ. Майже рік Новомиргород, який тепер існує у якості районного центру і ледве втримує міський статус, свого часу був губернським містом. Вознесенське намісництво відкрите 1З червня 1795 року в складі 12 повітів: Вознесенського, Богопольського, Катеринопольського, Єленського, Єлисаветградського, Новомиргородського, Ольгопольського, Тираспольського, Уманського, Херсонського, Черкаського та Чигиринського.
  Олександрійський повіт залишився у Катеринославському намісництві, але указом від 20 липня 1795 року його адміністративний центр був переведений у місто Крилов і, щоб не міняти назву повіту, останній перейменували на Олександрію.
  За указом імператора Павла 12 грудня 1796 року всі намісництва скасовані, з Катеринославського і Вознесенського намісництв була створена нова Новоросійська губернія. За штатом на З1 грудня вона ділилася на 12 повітів. Указ, який остаточно визначив кордони губернії, виданий 29 серпня 1797 року.
  Новоросійська губернія складалася з Бахмутського, Єлисаветградського. Катеринославського, Маріупольського, Новомосковського, Ольвіопольського, Павлоградського, Перекопського, Ростовського, Симферопольського, Тираспольського та Херсонського повітів. Олександрійський повіт був скасований і його територію приєднли до Єлисаветградського повіту.
  За указом 12 грудня 1796 року були також створені Подільска губернія (з центром у м. Кам'янці), до якої відійшли Ольгопольський повіт і частини Богопольського, Єленського та Тираспольського повітів, і Київська губернія, до якої відійшли Катеринопольський, Уманський, Черкаський та Чигиринський повіти колишнього Вознесенського намісництва. За указом 26 вересня 1797 року слобода Балта була передана до складу Подільської губернії і приєднана до міста Єленська з перейменуванням його на Балту.
  Таким чином, станом на 1797 рік, основна територія нинішньої Кіровоградщини перебувала у складі Єлисаветградського та Ольвіопольського повітів Новоросійської губернії, західна частина - у Балтському та Гайсинському повітах Подільської губернії, міжріччя Синюхи і Ятрані - в Уманському повіті, північні частини Новомиргородського та Олександрівського районів - у Чигиринському повіті Київської губернії.

shl061.jpg (6145 bytes)
shl062.jpg (10395 bytes)
shl063.jpg (10383 bytes)
shl064.jpg (9592 bytes)
Герб Херсонщини
Герб Поділля
Герб Київщини
Герб Катеринославщини

  Указом від 8 жовтня 1802 року Новоросійська губернія поділена на три - Миколаївську, Катеринославську і Таврійську. Миколаївська губернія складалася з чотирьох повітів - Єлисаветградського, Ольвіопольського, Тираспольського та Херсонського.
  15 травня 1803 року Миколаївська губернія була перейменована на Херсонську, а губернське правління переведене з Миколаєва до Херсона.
  У 1806 році з Єлисаветградського повіту виділено Олександрійський, у результаті чого у Херсонській губернії стало 5 повітів.
  21 серпня 1806 року Усівка знову стала Олександрією і повітовим центром, а місту Крилову повернуто його рідну назву.
  1 січня 1806 року Катеринославський повіт Катеринославської губернії поділився на два - Верхньодніпровський та Катеринославський, у складі Верхньодніпровського повіту опинилася східна окраїна майбутніх Олександрійського та Онуфріївського районів Кіровоградської області, які до того знаходилася в Катеринославському повіті.
  17 травня 1817 року посад Крюків Олександрійського повіту був переданий до складу Полтавської губернії і приєднаний до м. Кременчука.
  У 1817 році в усіх, крім Тираспольського, повітах Херсонської губернії та у Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії почався процес створювання округів військових поселян. Метою інституції військових поселень було зменшення витрат на утримання військ шляхом передачі частини армії на кошт сільських жителів. Поселені серед них війська повинні були злитися з ними, допомагати на господарчих роботах і домашніх клопотах, натомість, зі свого боку, привчати їх до військової служби, дисципліни та шикування. Керував цим грандіозним проектом генерал від артилерії граф Олексій Андрійович Аракчеєв. Його запровадження на теренах нашого краю започаткував указ 16 квітня 1817 року про перетворення Бузького козацького війська на Бузьку уланську дивізію, що було здійснене 8 жовтня 1817 року з використанням кадрів двох полків (3-го та 4-го) Української уланської (до 26 жовтня 1816 року - козацької) дивізії.

shl065.jpg (11813 bytes)
Печатка Бузького козацького війська

  Указами від 24 грудня 1817 року та 26 серпня 1818 року для поселення бузьких уланських ескадронів відведено території Єлисаветградського, Олександрійського, Ольвіопольського та Херсонського повітів Херсонської губернії. Влаштуванням Бузької уланської дивізії керував начальник Української уланської дивізії генерал-майор граф Іван Йосипович де Вітт, який за успішне виконання своєї місії 6 травня 1818 року отримав чин генерал-лейтенанта, а з жовтня 1823 року очолив 3-й резервний кавалерійський корпус.
  Указами від 11 грудня 1819 року, 27 лютого 1820 року, 1 січня 1821 року та 21 березня 1821 були відведені землі Єлисаветградського та Ольвіопольського повітів для влаштування чотирьох полків Української уланської дивізії.
  2 вересня 1820 року полки 3-ї Кірасирської дивізії 3-го Резервного Кавалерійського корпусу - Орденський, Малоросійський, Новгородський та Стародубський були призначені на поселення у Херсонську губернію, куди для забезпечення квартирування направлено їхні запасні ескадрони та чотири ескадрони з кадрового складу.
  12 грудня 1821 року території, визначені для розміщення цих кірасирських полків, названі Округами Військового Поселення Орденського, Стародубського, Малоросійського та Новгородського кірасирських полків.
  У результаті виникнення Новоросійського військового поселення більша частина майбутньої Кіровоградщини була поділена на 8 округів, у яких поселилися полки 3-ї Кірасирської та 3-ї Української уланської дивізій 3-го Резервного Кавалерійського корпусу. Кожна дивізія складалася з чотирьох полків. Штаб корпусу знаходився в Єлисаветграді. Штаб кірасирської дивізії та управління перших чотирьох округів знаходилися у Новій Празі, до дивізії входили Орденський кірасирський полк, Стародубський кірасирський полк, Малоросійський кірасирський полк та Новгородський кірасирський полк. Штаб Української уланської дивізії та управління 5-го, 6-го, 7-го та 8-го округів знаходилися у Новомиргороді, до дивізії входили 1-й Український уланський полк, 2-й Український уланський полк, 3-й Український уланський полк та 4-й Український уланський полк. Крім того у Вільшанці знаходились штаби 12-го округу та 4-го Бузького уланського полку, який був у складі Бузької уланської дивізії, яка входила до Звідного Резервного Кавалерійського корпусу. Кожен округ ділився на три волості, у яких розміщалися ескадрони.
  Передача багатьох поселень у військове відомство значно зменшила територію повітів Херсонської губернії і у 1828 році призвела до їх перерозподілу.
  6 грудня 1828 року видано відразу два укази, згідно з якими міста Єлисаветград і Ольвіополь були передані у відомство військових поселень. Міста ці втратили статус повітових, їхні повіти скасовано, з їхніх частин було утворено новий Бобринецький повіт із адміністративним центром у місті Бобринці.
  Частини повітів, що не ввійшли до округів військового поселення були розподілені: Єлисаветградського повіту - між Олександрійським і Бобринецьким повітами, Ольвіопольського повіту - між Бобринецьким і Тираспольським повітами.
  25 червня 1830 року поселенські уланські полки перейменовано - 1-й Український на Український, 2-й Український на Новоархангельський, 3-й Український на Новомиргородський, 4-й Український на Єлисаветградський, 1-й Бузький на Бузький, 2-й Бузький на Одеський, 3-й Бузький на Вознесенський, 4-й Бузький на Ольвіопольський.
  Кірасирські та уланські полки, дислоковані на Олександрійщині та Єлисаветградщині, взяли активну участь у Польскій кампанії 1831 року. За мужність і доблесть, проявлену в боях, на честь цих полків імператор Микола І 2 квітня 1832 року звелів перейменувати населені пункти, де розташовувалися полкові штаби: м. Крилов - на Новогеоргіївськ, с. Аврамівку - на Новий Стародуб, посад Петриківку - на Нову Прагу, с. Куцівку - на Новгородку, посад Новопавлівськ - на Новоукраїнку, с. Михайлівку на Єлисаветградку. Таким чином вони отримали назви від Орденського (ордена св. Георгія) кірасирського, Новостародубського кірасирського, Малоросійського кірасирського (особливо відзначився в бою біля варшавського передмістя Прага), Новгородського кірасирського, Українського уланського (сформованого з 1-го Українського уланського) та Єлисаветградського уланського (сформованого з 2-го Українського уланського) полків.
  21 березня 1833 року армійська кавалерія була переформована, внаслідок чого 3-й резервний кавалерійський корпус і відповідно його дивізії (легка - уланська та важка - кірасирська) отримали № 2. Командиром 2-го Резервного Кавалерійського корпусу був відомий воєначальник генерал від кавалерії граф Дмитро Єрофійович Остен-Сакен, який дуже багато зробив для благоустрою міста (тоді корпусного) Єлисаветграда.
  Наступна реформа була здійснена 31 грудня 1851 року. 2-й Резервний Кавалерійський корпус отримав № 1, 3-й Резервний Кавалерійський корпус став 2-м, а 1-й був розформований. При цьому новий 1-й Резервний Кавалерійський корпус отримав з колишнього 1-го корпусу 1-шу Кірасирську дивізію (Катеринославський, Глухівський, Астраханський та Псковський кірасирські полки), 2-га Уланська дивізія в його складі була перейменована на Резервну Уланську дивізію. Крім того корпусу була додана 1-ша Кінно-артилерійська дивізія. У такому складі, не рахуючи фурштатських рот і військово-робочого батальйону 1-й Резервний Кавалерійський корпус зустрів Східну війну 1853-1856 років, у якій його полки брали участь в різних оперативних з'єднаннях. Командиром 1-го Резервного Кавалерійського корпусу був олександрійський гусар 1812 року, генерал від кавалерії Єгор Іванович Гельфрейх.
  Після війни у Новоросії був сформований Окремий резервний кавалерійський корпус. Він складався із Звідної Кірасирської дивізії (з полків колишніх 1-ї та 2-ї резервних кірасирських дивізій - Катеринославського, Глухівського, Астраханського, Псковського, Воєнного Ордена, Стародубського, Малоросійського та Новгородського), 2-ї, 4-ї, 5-ї та 6-ї легких кавалерійських дивізій (кожна складалася з трьох двополкових бригад - драгунської, уланської та гусарської), та Кінно-артилерійської дивізії ( 2-га, 4-та, 5-та, 6-та і Звідна бригади та 1-й кінно-піонерний дивізіон).
  3 липня 1856 року полки колишньої Української Уланської дивізії, перейменованої на Резервну Уланську дивізію, були розформовані, а їхні перші дивізіони приєднані до колишніх полків Бузької уланської дивізії, тобто до Бузького, Одеського, Вознесенського та Ольвіопольського уланських полків. Вознесенський та Ольвіопольський уланські полки склали уланську бригаду 4-ї, а Бугський і Одеський уланський полки - уланську бригаду 5-ї легких кавалерійських дивізій, що ввійшли до складу останнього на цих теренах резервного кавалерійського корпусу.
  Командував Окремим резервним кавалерійським корпусом (від 8 листопада 1856 року до 12 грудня 1862 року) генерал від кавалерії барон Іван Петрович Оффенберг, який розпочав перехід військ на систему групування у військових округах. Талановитий адміністратор, військовий педагог і зразковий кавалерійський начальник І.П.Оффенберг 1858 року заснував у Єлисаветграді офіцерське кавалерійське училище, яке 1865 року було перетворене на Єлисаветградське юнкерське кавалерійське училище.
  Після невдалої Кримської війни 1853-1856 років, що призвела до необхідності перегляду військової доктрини взагалі, аналіз досвіду військових поселень показав їхню невідповідність викликам часу. За указом від 4 червня 1857 року Новоросійське військове поселення підлягало скасуванню з передачею його округів у склад так званого Південного поселення, створеного на період переходу колишніх військових поселень у цивільне відомство. Остаточно Південне військове поселення було скасоване за указами від 28 вересня та 25 жовтня 1866 року.
  У період військових поселень були затверджені міські герби Єлисаветграда, Новогеоргіївська, Новомиргорода - 6 квітня 1845 року, Бобринця та Олександрії - 7 листопада 1847 року.

shl067.jpg (5509 bytes)
shl068.jpg (5243 bytes)
shl069.jpg (4990 bytes)
shl070.jpg (6502 bytes)
Герб Єлисаветграда
Герб Новогеоргіївська
Герб Новомиргорода
Герб Бобринця

  У 1865 році повітове правління з Бобринця переведено в Єлисаветград. Ольвіопольський повіт не відновився, його територія розподілилася між Єлисаветградським та створеним 1834 року Ананьївським повітами. Починаючи з цього моменту і по суті до 1917 року в губерніях, до яких входила теперішня територія Кіровоградщини, не здійснювалося радикальних адміністративно-територіальних реформ.

Далі буде.

Костянтин Шляховий

Категорія: Мої статті | Додав: graf (06.04.2011)
Переглядів: 741 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz