Вівторок, 17.10.2017, 03:03
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

«Тупик Нейгауза»

…Якщо вам пощастить, блукаючи стародавніми вуличками Кіровограда, набрести на історичний будинок, у якому багато років тому жив хлопчик Гаррі Нейгауз, ви ризикуєте впертися в тупик.

— Коли 1965 року сюди приїхав із концертом усесвітньо відомий музикант Святослав Ріхтер, — розповідає директор Меморіального музею Генріха Нейгауза Тетяна Фурлет, — він сказав, що, доки в місті існуватиме «тупик Нейгауза», він до Кіровограда більше не приїде. Проте 1988 року, на 100-річчя свого вчителя, коли в місті було відкрито музей Генріха Густавовича, Ріхтер усе-таки приїхав. Маестро відвідав наш музей, де тепер є подарунок від нього — відома книжка Г.Нейгауза «Про мистецтво фортепіанної гри», видана французькою мовою. А вулиці, що називалася б ім’ям нашого знаменитого земляка, у місті, як і раніше, немає...

«Тупикова» ситуація зі спадщиною музиканта пов’язана не тільки зі старовинною кіровоградською вуличкою: музей видатного піаніста, який відзначає цієї весни своє 25-річчя, ризикує, в буквальному значенні слова, «впасти на голови» відвідувачів. Стеля будинку авторського ліплення відомого архітектора Якова Паученка катастрофічно руйнується.

Музей розміщений у двох залах Кіровоградської дитячої музичної школи №1 ім. Г.Нейгауза. Основний контингент відвідувачів — школярі та студенти (благо вхід цілком безкоштовний). Проте відповідні служби міста перспектива завалення багатокілограмової ліпнини чомусь не хвилює.

З ініціативи музею в Кіровограді щорічно проводиться фестиваль піаністів «Нейгаузівські музичні зустрічі», який традиційно приурочений до дня народження знаменитого земляка. Щовесни сюди приїжджають відомі музиканти, хоча доля фестивалю постійно висить на волоску. Крім ініціативної групи, до якої останніми роками приєдналися музучилище та фортепіанна асоціація педагогів області, долею цього почину мало хто переймається.

Остання надія відремонтувати музей — 120-річчя від дня народження Генріха Нейгауза, що відзначатиметься 2008 року. На нього планують приїхати відомі учні й нащадки музиканта.

Єлисаветград часів Г.Нейгауза

Єлисаветград часів Г.Нейгауза

У круговерті громадянської війни

Юному Гаррі (як ласкаво називали Нейгауза друзі) довелося жити в цікавий час.

Батьки багато тратилися на подорожі любимих дітей — вони часто бували в Німеччині, Італії й Австрії. До речі, Густав Вільгельмович Нейгауз та Ольга Михайлівна (уроджена Блуменфельд, із сім’ї музикантів) прожили в шлюбі ні мало ні багато — 60 років!

Першим учителем музики брата і сестри Нейгауз був їхній батько, який закінчив Кельнську консерваторію. Унікальний диплом про закінчення Густавом Вільгельмовичем цього навчального закладу зберігається в експозиції музею. Тут-таки розміщені матеріали про дебют молодого Генріха на Вестфальдському музичному фестивалі в Дортмунді в 1904 році, про його виступи в Бонні, Кельні, Берліні та інших містах Європи. Є надзвичайно рідкісні документи і фотографії періоду навчання Генріха та Наталії Нейгауз у знаменитого Леопольда Годовського в Берліні.

Генріху вдалося взяти тільки десять уроків у метра, але через кілька років йому пощастило вступити у «Майстершуле» при Віденській академії музики, якою керував Л.Годовський. 1914 року Генріх закінчує її, отримавши вищу нагороду, а через рік складає екстерном усі іспити в Петербурзькій консерваторії. Диплом і звання «вільного художника» дали йому право на концертну й викладацьку діяльність.

Після такого багатообіцяючого старту перед юнаком відкривалися фантастичні перспективи. Але події 1917 року перевернули життя музиканта...

Пропрацювавши близько двох років у майбутній Тифліській консерваторії, що називалася тоді музучилищем, Генріх 1918 року повертається в Єлисаветград. На той час він уже встиг виступити з концертом у Київській консерваторії і був запрошений туди на викладацьку роботу. Давши згоду, Генріх легковажно виїхав до батьків і зміг повернутися до Києва тільки... через рік! Громадянська війна, що вирувала в Україні, сплутала всі плани.

Тривалий час «парадно-глянсовий» портрет Генріха Нейгауза — народного артиста РСФСР, доктора мистецтвознавства, заслуженого діяча мистецтв, професора Московської консерваторії — затінював воістину трагічну долю музиканта.

— Міліца Генріхівна, дочка Нейгауза, яка приїжджала до Кіровограда, відверто розповіла про драматичні події в житті батька в різні роки, зокрема і про ув’язнення на Луб’янці, — коментує Тетяна Фурлет. — Багато чого повідала й дружина його молодшого сина Станіслава, Галина Нейгауз...

Опубліковані в наші дні у Польщі листи Кароля Шимановського під редакцією Тереси Хилиньської перевернули уявлення про Генріха Нейгауза та інших представників культури того часу як про діячів радянського мистецтва, які поділяють ідеали революції. Сім’ї Шимановських, Нейгаузів, Блуменфельдів, Коханьських, Сувчинських та багатьох інших боялися нової влади, попри її незаперечний інтерес до музики. Вони були в шоку від червоного терору, від відчуття повного безправ’я.

Про життя молодих музикантів у революційному Єлисаветграді розповідає лист кузена Генріха Нейгауза Кароля Шимановського сім’ї Коханьських у Київ від 29.06.—12.07.1919 року:

«Ми існуємо тільки завдяки тому, що я тепер служу в місцевому комісаріаті Народної освіти, непогано заробляю, і це нас рятує від різноманітних ускладнень. Ми з Гаріком та іншими даємо концерти і навіть начебто плануємо відкривати школу. Мене тягнуть в Одесу на таку саму посаду, однак я їхати не наважуюся — вже краще тут зі своїми поневірятися.

Про композиторську працю й мови бути не може. До четвертої години вечора сиджу в себе в комісаріаті, і крім того маса обов’язків. Інколи почуваюся страшно втомленим...»

Про атмосферу, яка панувала в повітовому місті, писав і сам Генріх Нейгауз:

«У Єлисаветграді, після того, як пішли австрійці й зазнали поразки петлюрівці (ми всіх цих принад спробували, навіть короткої махновської інтермедії, навіть погромів григор’євських банд), коли остаточно перемогли більшовики, ми з Карлом Шимановським, скрипалем Липянським, композитором В. Дешевовим і скрипалем Б.Гайсинським, який незабаром помер, утворили — на розпорядження уряду — МУЗО при місцевій Наросвіті. Спочатку діяльність наша була невпевнено-невизначена, надто все було нове й незвичайне, згодом же ми зосередилися на влаштуванні концертів власними силами... Концерти, які ми влаштовували у великому гарному залі колишньої жіночої гімназії, мали такий успіх, що місцеві дотепники говорили, ніби на них з’являються навіть розстріляні. Єлисаветград ніколи ще не переживав такого «розквіту» музичного життя, як цього літа 1919 року» ... (Г.Нейгауз, Роздуми, спогади, щоденники.)

У Київ, у столицю муз!

Життя і творчість талановитого піаніста тісно пов’язані не тільки з його «малою батьківщиною», а й у цілому з Україною, Києвом, який тоді був однією з музичних столиць Європи. Розквіту київського музичного світу сприяли трагічні події тих років: економічні негаразди й невизначене майбутнє примушували людей залишати рідні місця.

Київ став притулком для багатьох представників московської та петроградської творчої інтелігенції — акторів, музикантів, літераторів. Хто подався у південну столицю з надією згодом виїхати на Захід, хто шукав у Києві можливість пережити тимчасову розруху, голод і холод.

З відкриттям у Києві 1913 року консерваторії сюди приїхало багато талановитих виконавців і педагогів: піаніст Григорій Беклемішев, Рейнгольд Гліер, Юзеф Турчиньський, пізніше — співаки Леонід Собінов, Олександр Мозжухін, Ніна Кошиць, піаністи Олександр Дубянський, Готфрід Мелах, Болеслав Яворський, музикознавець, редактор петербурзьких журналів «Музыкальный современник» і «Мелос» Петро Сувчинський.

На приїзд Генріха Нейгауза до Києва чекали його дядько, відомий піаніст Фелікс Блуменфельд і давній друг, музикант Павло Коханьський. Тут-таки, в Києві, молодий Нейгауз зустрівся з двома людьми, які відіграли в його житті велику роль: першою дружиною Зінаїдою і задушевним другом Борисом Пастернаком. Парадоксально, але саме найближчий друг через багато років стане причиною розриву Генріха з дружиною. Попри це, їхня дружба тривала до кінця життя.

Приїжджала сім’я Нейгауза до України й згодом. Ось як описала подорож до Ірпеня у своїх спогадах Зінаїда Пастернак:

«За два тижні я зібралася і з двома дітьми (Адіку було чотири роки, Стасику — три роки), з нянькою й горшками ми рушили в дорогу. Разом із нами виїхали до Ірпеня Асмуси. Записані були адреси всіх дач, крім нашої, і ми довго кружляли навколо неї на підводі. Генріх Густавович сердився. Як завжди, довелося шукати в Києві рояль для Генріха Густавовича й перевозити його на підводі до Ірпеня. ...Вечорами збиралися і слухали музику. Борис Леонідович просто обожнював гру Генріха Густавовича, а Нейгауз був закоханий у його вірші й часто читав мені їх уголос напам’ять, намагаючись прилучити мене до них. Одного разу він виступав у Києві, грав мі-мінорний концерт Шопена для фортепіано з оркестром. Насувалася гроза, блискало. Концерт був призначений у міському саду під відкритим небом, і ми хвилювалися, чи не розбіжиться публіка, але дощ почався після його виконання. Присвячений Нейгаузу вірш Бориса Леонідовича «Балада» навіяний цим концертом»...

Залізні жорна революційного, а пізніше — сталінського терору немилосердно розправлялися з обдарованими людьми того часу. Дубянський наклав на себе руки в Києві 1920 року. Виїхав на батьківщину родич Нейгауза композитор Кароль Шимановський.

Ось що писав Шимановському сам Генріх у листі від 01.11.1919 року:

«Довідався про ваш остаточний намір виїхати до Варшави. Попри те, що я це підтримую, мені дуже стало сумно, адже чорт знає коли ми тепер побачимося. Я ж рішуче маю залишитися в Києві, визначився вже як професор консерваторії й маю клас із 12 учнів. Незабаром почну концертувати. Сумно мені, життя немає, настрій то понурий, то нервовий і панічний, із грошима погано, страшенна дорожнеча... Моєю мрією, з багатьох точок зору, було б, зрозуміло, їхати з Вами до Варшави, але усвідомлення того, що я буду відірваний, можливо на довгі роки, від батьків і деяких інших людей, змушує мене залишитися в Києві...»

Для нащадків...

— Тривалий час приховували, що наш земляк Генріх Нейгауз 1942 році був заарештований і вісім місяців просидів на Луб’янці, — розповідає Тетяна Фурлет. — Він був німцем і не евакуювався, ось його й заарештували за підозрою, що він — німецький шпигун. Його вислали і висадили з поїзда у Свердловську. Друзі та учні змогли відстояти його...

Саме тому, можливо, Нейгауз так близько зійшовся зі своїм учнем Святославом Ріхтером, теж вихідцем з України: він народився 1915 року в Житомирі у сім’ї обрусілого німця-органіста. 1941 року, в Одесі, сталінські поплічники вбили батька Святослава Ріхтера, Теофіла, тільки за те, що він німець.

Усе в житті Генріха Нейгауза пов’язане з Україною: його друга дружина, Міліца Сергіївна (зі старовинної династії купців Прохорових) теж родом з Єлисаветграда. Вони були знайомі ще в юності, потім піаніст поїхав до Києва, а дівчина — у Крим. Через багато років вони зустрілися в Москві і з’єднали свої долі.

Дочка Г.Нейгауза від цього шлюбу, Міліца Генріхівна, — частий гість у Кіровограді. Вона живе разом із сином, невісткою та чотирма внуками у квартирі Нейгауза в Москві. Лише наприкінці життя Генріхові Густавовичу дали маленьку двокімнатну квартирку на Комсомольському проспекті.

Про те, що відомому піаністові жилося нелегко, каже сама Міліца Генріхівна: «На ньому був тягар відповідальності. Я пам’ятаю, як одного разу він підрахував, що в нього 11 утриманців. Доводилося заробляти гроші. А життя було важке, особливо до війни»...

Фестивалі імені Нейгауза, за словами Міліци Генріхівни, нині проводяться в Росії, у Саратові — регулярно один раз на два роки, а також у Грузії, у Телаві: фестиваль проходив там п’ять разів до того, як Грузія стала незалежною, тепер організувати його дуже важко. Але фестивалі у Кіровограді — особлива традиція, адже це рідне місто маестро...

Величезну підтримку в увічненні пам’яті видатного піаніста надають його учні, які передали багато матеріалів Кіровоградському Меморіальному музею Г.Нейгауза, коли відзначалося 100-річчя від дня його народження.

Серед великих учнів Г.Нейгауза — Е.Гілельс, С.Ріхтер, Я.Зак, які не забували свого вчителя і після його смерті. Як писала учениця Нейгауза професор В.Горностаєва, вони завжди збиралися у квартирі С.Ріхтера 12 квітня — у день народження Генріха Густавовича, слухали записи в його виконанні. На роялі стояли квіти і фотографії вчителя...

Наталя Вареник

http://www.dt.ua/articles/46527#article
Категорія: Мої статті | Додав: graf (07.04.2011)
Переглядів: 328 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz